«Не було би бичків Юрка і Василька – не вижив би...»

Поміж українських селян віддавна водиться традиція на другий Святвечір скроплювати свяченою водою все обійстя — щоб у новому році на ньому множилися всякі добра-гаразди. А ще, перш ніж сідати до столу, господарі мають пригостити хлібом власну худібку, яка разом із землею забезпечує їхній добробут. Цього ритуалу неодмінно дотримується 60-річний житель села Волиці на Бережанщині Ярослав Небесний. У старенькій стайні дочікуються весни двоє роботяг-годувальників. Головна його опора. Не коні, не корови, а… бички. За східним календарем, у 2021 році вони вважатимуться іменинниками, тож можуть сподіватися на додаткову винагороду.

— Чи пригощатиму я своїх бичків на Новий рік? — перепи­тує нас Ярослав Небесний. І, не задумуючись, відповідає: — На­віть мови нема! Вони у мене на це заслужили. Не було б їх — не вижив би…

Бички пана Ярослава ма­ють власні назви. Старшого, якому вже буде 15 зим, імену­вав Юрком. А дворічного бу­гая кличе Васильком. Як тіль­ки настає пора звозити з поля урожай, ґазда запрягає сво­їх підопічних у воза. І Юрко з Васильком слухняно звозять з поля кукурудзянку, картоплю, буряки, транспортують додо­му сіно, солому. А ще забез­печують Григоровича паливом. За шість ходок до лісу задарма привезуть добру машину дров- сушняку — на зиму вистачить. Якби довелося замовляти ма­шину, треба було б заплатити водієві не менше ніж п’ять ти­сяч гривень. А де їх візьме ко­лишній тракторист ПМК, нині самотній пан Ярослав, який че­рез брак стажу (у молодості до­глядав хвору на очі матір) не заробив собі пенсії?

Бички роблять ще одну до­бру справу — «видають на-гора» купу гною, такого дефіцитного у наш час органічного добрива. Продасть його комусь із одно­сельців для підживлення горо­дів — буде непогана копійка.

Але основна місія Юрка і Ва­силька, їхнє найперше «ремес­ло» — дбати про продовжен­ня роду, запліднювати корів. В останні роки їх у довколишніх селах залишилося дуже мало. А бичків взагалі годі знайти у радіусі 30 км. Уся надія на під­опічних Ярослава Небесного. І вони, що називається, три­мають марку. Прижене хтось на подвір’я «закохану» коро­ву чи телицю — і вже підзаробі­ток є. За одне романтичне ран­деву власникові бичків платять до 400 грн. Нарікань не було — ефективність 100-відсоткова. Більше того, цього сезону піс­ля «побачення» з бичком Юр­ком четверо корів народили по двоє телят!

— А дехто вдається до штуч­ного запліднення — і часто ви­кидає такі самі гроші на вітер, — із неприхованою гордістю за своїх бичків каже наш співроз­мовник.

За бичкові заробки пан Ярослав зміцнив свою матері­ально-технічну базу — придбав новенького воза на гумових ко­лесах. Упряж зробив самотуж­ки. Тож тепер Юркові і Василь­кові працюватиметься легше, ніж із саморобною підводою.

Про те, що в Юрка є задатки до «кінської» роботи, Ярослав Небесний дізнався випадково. Якось пас у лісі свою худобу. Спекотно, люди і худоба вми­ваються потом, допікають ґе­дзі. Треба було втікати додо­му. Господар вирішив спочатку пригнати до хліва корову, а по­тім повернутися по норовливо­го бичка. Аби не втік, прип’яв його до чималенького дубка. Але коли повернувся до лісу — у знайомій гущавині не поба­чив ні бичка, ні самого дерева: Юрко вирвав його з корінням і подався світ за очі. Згубу зна­йшли в урочищі Границя. Зго­дом бичок таки прибув на рідне подвір’я — і приволік на ланцю­гу дерево. Тоді й визрів задум продуктивніше використати богатирську силу Юрка…

Про своїх вихованців Ярос­лав Григорович розповідає як про щось дуже близьке йому:

— Юрко у мене слухняний, а Василько — трохи батяр. Бо молодий. Але роботу роблять справно. Не командую ними, самі знають, куди їхати. Увечері навпомацки дорогу знаходять. Як втомляться — не підганяю їх. Попрошу: «Бицю, ходи!». Пе­репочинуть — і далі йдуть. Що­правда, не люблять кам’яної дороги — камінь на ратиці бо­ляче тисне… Влітку обидва па­суться за хатою, взимку годую їх кукурудзянкою, сіном, ку­пую їм ґрис (так по-місцевому називають комбікорм. — І. Ф.) Щоб надбати бичкам корму, за­ощаджую на своєму харчуванні. Взимку відмовляюся від мака­ронів і хліба. Не їм м’яса. Біль­ше споживаю картоплі, готую собі деруни.

Під кінець розмови повер­таю бесіду в інше русло:

— Що ви сказали б тим, хто вважає, що «мордуєте» худобу?

— Я своїх бичків не перетру­джую. У мене самого від робо­ти грижа — а їх шкодую. Погла­джу їх, подякую за роботу — а вони у відповідь мене лижуть. Дехто каже: продай своїх бич­ків на м’ясо! А я не можу без них. Вони — моя найперша по­міч і моя розрада.