«Я так дня народження не чекаю, як того радіодиктанту»

Про те, що львів’янка Хрис­тина Гоянюк написала радіо­диктант без жодної помилки, я довідалася від відомої актриси Римми Зюбіної, яка цьогоріч читала той диктант. Пані Римма сказала, що лише 12 годин буде у Львові і дуже б хотіла познайомитися з пані Христиною і подарува­ти їй на знак вдячності квіти. Христина Гоянюк і Римма Зюбіна зустрілися в одній із львівських кав’ярень, а вже наступного дня і я запросила пані Христину на каву. Жінка принесла з собою шкільні прописи (зошит, у якому колись вчилися каліграфічно писати), щоденник з 1957 року, у якому були лише «п'ятірки». Розклала переді мною багато фотографій, на яких вона з відомими особа­ми, а також дала погортати збірки віршів, які їй пода­рував відомий поет Микола Вінграновський…

— Торік я страшенно спережи­валася, — розповіла пані Хрис­тина. — Річ у тім, що диктант треба було надіслати в елек­тронному варіанті. Найпізніше через 15 хвилин після його за­вершення. Я не могла того зро­бити. Бо поки б зателефонувала синові на роботу, поки він би то зробив, минуло б значно біль­ше часу. Так мій торішній радіо­диктант, як кажуть, канув у лету. Я тоді проплакала цілий Божий день. Було прикро, бо щороку пишу той диктант, а тут вигада­ли надсилати електронною по­штою. Написала їм згодом на радіо листа, у якому сказала, що вони принизили людей, які не мають змоги надіслати диктант в електронному варіанті. Дума­ла, якщо цього року знову таке зроблять, я того не переживу. Бо я так дня народження не че­каю, як того радіодиктанту.

— Ви вже 20 років поспіль пишете радіодиктанти. Од­нак правопис постійно зміню­ється. Як вам вдається писа­ти без помилок?

— Стежу за новинками, які по­дає ваша газета, низка інших видань. Також на телебачен­ні Олександр Авраменко озву­чує нові правила. Я усе вирізаю і зберігаю. Окрім того, маю два орфографічні словники — один старшого видання, інший — су­часний.

— Звідки у вас така любов до мови?

— Коли сідаю писати кожен диктант, кажу: «Тату, дякую тобі, що ти навчив мене любити мову. І той диктант я присвячую тобі». Мій батько працював в освіті близько 50 років — був директо­ром школи у Бориславі, навчав дітей української мови та літе­ратури, мама — вчителька мо­лодших класів. Пригадую, ми у школі писали перекази, тво­ри. Мені здається, що теперішні учителі самі не вміють грамотно писати. Я вчилася не в тій шко­лі, де працювали батьки. Вони не хотіли, щоб хтось міг дорікну­ти, наче мені завищують оцінки. То я щодня йшла два кілометри до своєї школи, а потім стіль­ки ж назад. Коли тато знав, що у мене наступного дня диктант, казав: «Сідай, будемо писати». Тато мене вчив, що слухати тре­ба дуже уважно, бо вчитель дає підказку, де треба поставити кому, а де — тире. І я перекона­лася: якщо уважно слухати вчи­теля, чи ось тепер диктора, це вже 90 відсотків правильно на­писаного диктанту. І наказував ніколи не виправляти того, що вже написала. І саме так уваж­но я слухала актрису Римму Зю­біну, яка чітко і настільки до­ступно прочитала диктант, що у мене не було жодного сумні­ву, де маю який розділовий знак поставити.

— Чи знадобилося вам у житті, окрім особистої сатис­факції, таке фахове знання мови?

— За освітою я медик. Бакте­ріолог. Та це ж так престижно — вміти грамотно писати! Розу­мію, що більшість пише так, як говорить. На хлопський розум. Але ж існують певні правила ви­мови і написання.

— Розкажіть щось цікаве про себе — зі школи чи з ін­ституту…

— О, а чому б мені не розпо­вісти про мого першого хлопця? Це був дуже відомий поет Ми­кола Вінграновський. 1962 року кожна республіка робила свя­то мови та літератури. У трав­ні цього року був День України. У Бориславі був такий поет Іван Гнатюк, який запросив у наше містечко Ліну Костенко, Івана Драча і Миколу Вінграновсько­го. Мені на той час було лише 16 років, але я була вже тоді гар­ненькою (сміється. — Г. Я.) Піс­ля зустрічі у нашому Будинку культури Гнатюк запросив нас до себе додому. Після гостини Микола пішов мене відпровади­ти. Коли ми дійшли до церкви, він схопив мене в обійми і почав цілувати. Боже, я йшла додому, світив такий ясний місяць, а я аж мліла від щастя, бо мене поцілу­вав Микола. А він був такий кра­сивий, високий…

— І ви більше не зустріча­лися?

— Зустрічалися. Майже три роки. Але доля розпорядила­ся по-іншому: Микола летів зі Львова до Києва, познайомив­ся зі стюардесою… У нього на­віть є вірш «Я сів не в той літак». Він одружився зі стюардесою Лідою, бо вже так треба було. У Миколи є син Андрій Вінгранов­ський. Довго цей шлюб не три­вав. Ми з Миколою пізніше ще трохи зустрічалися. А потім Ми­кола одружився з Лесею — ко­лишньою невісткою Ірини Віль­де. Коли Миколи не стало, Леся готувала до друку книжку спога­дів «Маршал Вінграновський». Микола Петренко просив мене у ту збірку написати щось зі своїх спогадів, але воно туди так і не потрапило.

— А чому ви не стали його дружиною, адже поет розлу­чився зі стюардесою?

— Бо я на той час була у шлю­бі. А потім у моєму житті був письменник Олесь Бердник. От подарував книжку з автогра­фом: «Христині на згадку про далеку весну».

— А ще хто зі знаменитостей був потайки у вас закоханий?

— Ось прошу фото — актор Ге­оргій Жженов. Я тоді відпочива­ла у Київському будинку твор­чості, коли туди на відпочинок приїхав Георгій Жженов. Боже, який чоловік!

— Він у вас закохався?

— О… Він потім приїжджав до Львова, і ми з ним на стоме­трівці гуляли. За нами жінки та­бунами ходили, заздрили мені. Була така книгарня «Моло­дість». Знайомі дівчата з того книжкового просили: «Зайди з ним». Ми заходили, а вони від щастя мліли. Селфі тоді ніхто не робив, та й фотографа по­руч, на жаль, не було.

— А як до цього ставився ваш чоловік?

— Шалено ревнував. У мене син від першого шлюбу. Мій перший чоловік помер. А по­тім у мене церковний шлюб з надзвичайно порядним чолові­ком, вдівцем Серафимом Дми­тровичем Павловичем. Сім ро­ків тому мій Серафим відійшов в інший світ.

— Колись бачила у нашій газеті ваше фото із Жаком Шираком. Ви з ним також були знайомі?

— О, це ще одна зарубка на моєму серці. Ось мої листи з цим прекрасним чоловіком. І, як бачите, не на комп’ютері на­брано, а людина писала мені особисто ручкою. Але це лише частка з усього листування. Бо я ще ось тут маю листи від кня­зя Монако, Ангели Меркель, Її Величності Єлизавети ІІ… А коли торік у принца Гаррі і Ме­ган народилося дитя, я їх при­вітала. Вони мені подякува­ли і надіслали ось це фото, де принц з дружиною і дитиною.

— Але ви не розповіли про президента Франції…

— А… 1995 року по телеба­ченню транслювали інавгу­рацію Жака Ширака. Ми саме дивилися на роботі під час обі­дньої перерви. Диктор роз­повідав, що він випускник Сорбонни, тривалий час був мером Парижа і переклав пуш­кінського «Євгенія Онєгіна» французькою. І у мене вихопи­лося: «Боже, який мужчина!». А дівчата мені кажуть: «Христино Ярославівно, ви така комуніка­бельна, напишіть йому листа». І я написала. У цьому листі роз­повіла про Львів, хто я, чим за­ймаюся. Але ж адреси не зна­ла, тому й написала просто: Франція, Париж, президен­ту Жаку Шираку. Причому, ро­сійською. Дівчата кепкували з мене потім, мовляв, де там сам президент захоче вам від­повідати. Але за два тижні мені надійшов лист-відповідь. Так у нас зав’язалося листування. Тривало досить довго. У Льво­ві є Французький альянс, який часто організовує різноманітні імпрези. Цей альянс започат­кував вікторину про Францію, яку проводили у три етапи. Я тоді перелопатила гори літе­ратури. Але мої старання були цього варті — виграла путів­ку до Франції. Звісно, моєю мрією було побачити не лише Париж, а й зустрітися зі са­мим французьким президен­том. З собою прихопила наше листування. Знайшла адре­су, яка була вказана на кож­ному конверті. Це було на Во­дохреще 2009 року. Охорона попросила зачекати, бо пре­зидента не було, а за годину мені назустріч вийшов шикар­ний чоловік — це був Жак Ши­рак. Він мене пригорнув і поці­лував. Ми з ним об’їздили всю Францію — організував екскур­сію у Версаль, запросив у «Му­лен Руж»… Жак Ширак часто писав мені листи, і я їх трепет­но бережу. Мріяла ще раз приї­хати до нього у гості. Але не су­дилося. Торік 26 вересня мого друга, експрезидента Фран­ції, не стало. Я надіслала дру­жині — мадам Бернадет — спів­чуття, мені відписала донька, що знає про нашу з її батьком дружбу, знає про листування, і подякувала мені за те, що я підтримувала її батька.

— Окрім того, що листує­теся зі знаменитостями, яке ще маєте хобі?

— Колись один із популяр­них журналів приблизно років з десять тому започаткував таку акцію: збирав своїх читачів і організовував розв’язування кросвордів. До Львова приїж­джав представник з Києва, нам давали аркуш з кросвордами, за 20 хвилин треба було всі клі­точки заповнити. У мене сріб­ний значок кандидата у май­стри спорту з розв’язування кросвордів і золотий — майстра спорту з кросвордів.