Подружжя з Буська усиновлює хворих дітей

Не кожна рідна мама може дати собі раду з хворою дитиною і, буває, відмовляється від «тя­гаря» ще у пологовому будинку. Оксана Дадак з Буська, що на Львівщині, усиновлює діток з вада­ми розвитку і здоров’я (іноді дуже складними) і ставить їх на ноги. Ця тендітна жінка каже, що це не діткам пощастило з нею, а їй Всевишній дав таке велике щастя — стати вкотре матір’ю і любов’ю й турботою виходити Богом дану дитину.

Місяць тому Оксана Дадак з чоловіком Сергієм взяли з ди­тячого будинку дівчинку у свою велику родину. Тепер у подружжя семеро дітей — рідний Арсен і шість усинов­лених. Також рідних!

Арсенові 13 років. Чоти­рьох дітей родина усиновила офіційно. Двоє — під опікою.

Про подвиг цієї дивовижної жінки мені розповіла Марія Ба­кун зі села Суходоли Бродів­ського району, про яку «ВЗ» пи­сав у травні цього року (https://www.wz.lviv.ua/article/412 041-dity-boialysia-shchob-ne-viddala-ikh-ridnii-materi). Маючи трьох власних дітей, пані Ма­рія, одужавши після незначної хвороби, дала собі слово, що ві­зьме з дитячого будинку дівчин­ку. А взяла шістьох! Коли я по­цікавилася у Марії Бакун, що нового у її багатодітній родині, жінка розповіла, що вони з ді­тками на морі. А разом з нею — Оксана Дадак, яка місяць тому взяла з дитячого будинку хвору дівчинку, яка не ходить і навіть не сидить, і з усіма дітками при­їхала на море! Звісно, я тут же попросила номер телефону пані Оксани і зателефонувала.

— Пані Оксано, чому бере­те з дитячих будинків хворих дітей?

— Бо здорових заберуть од­нозначно. А хворим діткам, від яких відмовилися батьки, також потрібна любов і турбота. Пер­шою я взяла дівчинку, їй зараз сім років. Ще з дитинства я пе­реймалася долею таких діток. Біля нас був інтернат, я часто ба­чила інтернатівських дітей. Про­сила маму: «Давай візьмемо дитинку з інтернату». Мама не була до того готова…

Коли Оксана вийшла заміж, подружжя довший час не мало дітей. Арсена народила у 32 роки. Тішилася рідним сином, але думка про ще одну дитину не виходила з голови.

«Якщо внутрішньо відчу­ваєш, що маєш щось зроби­ти надзвичайне, — роби», — ка­зав Сергій дружині. «Зібрали усі необхідні документи і поїхали у Житомир, — згадує Оксана.

— Нашому Арсенові на той час було шість років. Знала, що обов’язково візьму дівчинку. Уявляла, що у неї будуть рожеві бантики, буду її одягати як прин­цесу. Як колись мама одягала мене. За першим разом не взя­ли нікого. Мене мучило відчуття: нікого «не побачила». За якийсь час нам з Кам’янки-Бузької за­телефонували, мовляв, є поки­нута дівчинка. Коли ми приїхали знову, з’ясувалося, що дівчин­ка має лише 24 тижні і важить… 700 грамів. Як тільки її побачи­ла, сумніви відпали — це моя ди­тина".

Лікар відвів пані Оксану вбік і показав аркуш з діагнозами. Пе­реконував, що на 99 відсотків ця дитина буде інвалідом. «Ви ро­зумієте, що це таке?» — нама­гався зупинити жінку медик. Вона розуміла… Дівчинку по­дружжя забрало. Чи було тяжко? Було. Довелося їздити по лікар­нях, і всі лікарі в один голос ка­зали, що дитина буде інвалідом. І лише один лікар — Олег Куцен­ко з лікарні, що на Пилипа Орли­ка у Львові, підтримав: «Мамо, час, терпіння, любов — і все буде добре».

Оленка не сиділа до двох з половиною років. Та одно­го разу, коли прогулювалася з візочком сквериком, дівчинка сіла. Сама.

— Я розплакалась від щастя, — пані Оксана і зараз не стримує сліз. — Це було щось неймовір­не! Саме своїй першій донечці Оленці безмежно вдячна: я на­вчилася цінувати все. Навчила­ся вірити і чекати. Коли наро­дився Арсен, він був здоровий, нам все легко давалося. Звикла, що так все і має бути. А тут я ра­діла кожному новому рухові до­нечки.

Коли забирали Оленку, у лі­карні сказали, що у Львівсько­му дитячому будинку у дівчин­ки є дві рідні сестрички — одній два рочки, другій — три. Цілий рік знадобився подружжю на оформлення документів. Дівча­ток також удочерили. Прига­дує, Арсен у катехитичному кла­сі на запитання священника, чи було у вас щось таке, що проси­ли у Бога, і він вас почув, ска­зав: «Просив сестричку, а Бог дав три».

А потім у родині з’явився Ві­талік. Він — з Рівненщини. Хлоп­чикові було два з половиною роки, коли родина Дадаків його усиновила. На Віталіка було чи­мало претендентів, але коли потенційні батьки дізнавалися про його діагноз, бажання вси­новити відпадало. Оксану хво­роба хлопця не злякала. Поки збирали документи, а ця про­цедура триває досить довго, з’ясувалося, що хлопчик здоро­вий.

— Якось моя знайома та­кож відважилася на такий крок, і наша служба у справі усинов­лення попросила мене з цією знайомою поїхати до Львова у дитячий будинок, — продовжує розмову Оксана. — Там розпо­віла завідуючій про свою Олен­ку, яка вже почала ставати на ніжки. А завідуюча каже: «У нас є недоношений хлопчик. Хочете подивитися?» Перша моя реак­ція — ні!

З думкою про цього хлопчи­ка їхала додому, з цією думкою лягала спати і прокидалася. І не знала, як почати розмову з чо­ловіком…

Сіли вечеряти, і Оксана заве­ла розмову на «сімейній раді».

— Знала, що не зможу жити, поки не подивлюся на цього хлопчика. Розповіла про це на­шому священнику. Порадив по­дивитися.

Коли побачила Орестика, жахнулася. Це була переляка­на дитинка, перекривлена. Від нього всі відмовлялися. У свої 11 місяців Орестик не сидів і не повзав. І тоді Оксана вирішила: цю дитину також забере. Її зно­ву відмовляли, бо у хлопчика був «букет» хвороб. А це чималі ко­шти.

— Коли я його взяла на руки, відчула: дитина тримається, вона буде ходити і буде здоро­вою.

Орест поїхав у свою нову ро­дину. А менш як за два тижні уже сам сидів у ліжечку.

— Коли дитину усиновлю­ють, держава не допомагає?

— Ні. Є лише одноразова до­помога, як при народженні ди­тини. Пригадую, з Оленкою було важко, бо реабілітація — місяць перерви, знову реабілітація, а далі місяць перерви. Це не лише фізично складно, а й матеріаль­но. Але ми даємо собі раду.

— Вам довелося звільнити­ся з роботи?

— На той час я вже не працю­вала. Лише чоловік. Сергій пра­цює в охороні. Я — багатодітна мама з п’ятьма дітьми. Тому й вирішили зупинитися.

— Вам хтось допомагає? За які кошти піднімаєте дітей?

— Окрім Бога, мені не допо­магає ніхто. Наші діти не голо­дують, але не кидаються бана­нами. Можу купити їм ці банани — купую. Не можу — значить, ні. Печиво купуємо пачками, м’яса маємо вдосталь. Одягнуті — чи­сто і гарно. Колись мене мама гарно одягала, мабуть, мені це передалося. Правда, телефонів наші діти не мають. Але мають комп’ютер і планшет. Усі вели­кі покупки обговорюємо на «сі­мейній раді». Пояснюю дітям: тато щоночі йде на роботу, щоб заробити гроші. Якщо хтось з діток має допрацювати, напри­клад, з математики, значить, треба старатися. І тоді ми купи­мо ось це. Вчимо їх, що нічого у житті так просто не буває. Якщо дитина хоче мати гарну машин­ку чи ляльку, ми купуємо. У ді­тей повинні бути іграшки. Але вони мають їх цінувати, і вони це розуміють.

— Старші діти допомагають бавити менших?

— Аякже! Мої дівчатка — над­звичайно хороші. Одна гарно співає, інша вчиться грати на скрипці. Тепер у нас з’явилася Соломійка. Ми її також взяли у Львові. Це щось неймовірне, благословення Боже. Я не за­служила такого дарунка! Коли таке кажу, комусь здається, що я несповна розуму. Бо ди­тині рік і десять, а вона не си­дить і не ходить. Не спинаєть­ся на ніжки… Але кілька днів тому почала ставати у манежи­ку. Коли мені її винесли, була скручена, згорблена, не реа­гувала ні на що. У неї двосто­роння глухота… У дитячому бу­динку її ніхто не брав на руки, ніхто з нею не розмовляв. Не розуміла жодного слова, ди­вилася на свої руки і регота­ла. Було страшно дивитися. Мене запитували: кращої ди­тини не було? Мої діти почина­ють поправлятися від того, що їх люблять. Коли забирала Со­ломійку з дитячого будинку, на прощання їм сказала: «Я її за ручку приведу до вас у гості».

— Як наважилися з такою дитиною поїхати на море?

— Було страшно. Коли ми сі­дали у машину, вона настільки дико кричала, сил не було слу­хати. Але ж то море — усіх діток треба оздоровити. Вони так че­кали. І я наважилася. Ми сіли в автобус, і Соломійка цілу доро­гу була спокійна. Потім у поїзді було те саме. Це якесь диво! На морі вона почала підіймати го­лівку, реагувати на моє «ма-ма». І повторює за моїми губами. І «ля-ля» також повторює! Тягне до мене рученята.

— Влада районна, обласна вам допомагає?

— Не допомагає. Та я нікуди і не зверталася. Нас підтримує громадська організація «Турбо­та в дії». Цього року нам вперше дали для усіх діток безкоштовні путівки.