Гостей називають «мамами» і «цьоцями»

Побачила у соцмережах прохання голови благодій­ного фонду «Здійсни мрію» Уляни Флишко — допомогти з одягом, продуктами, пам­персами, мийними засобами чи навіть коштами жінкам, які живуть у психоневрологічно­му інтернаті у Мостиському районі. Напрошуюся у дорогу з тими, хто жертвує нужден­ним не лише особистий час, а й власні кошти. Засновник фонду Уляна Флишко, яка займається благодійністю багато років, призначає день поїздки.

За мною заїхала співзас­новниця фонду Оксана Остапів. Її автівка аж «трі­щала» від подарунків. Інша ма­шина, Ігоря Мойсеєнка, була така ж «забита». Машина Уля­ни Флишко, окрім ще одно­го співзасновника фонду, Ан­дрія Витрикуша, взяла коробки з печивом, цукерками, засоба­ми гігієни та одягом. Пані Уляна каже, що залишилася «неопри­ходувана тисяча», бажано купити ще фруктів. Але пан Ігор сказав, ці кошти можна буде використа­ти наступного разу для дитячого інтернату, бо мостиські «кіборги» вже «затарили» свій бусик фрук­тами й овочами і чекають на наш кортеж у Мостиськах.

Коли повернули на Поповичі, де розташований заклад, я жах­нулася. Це не дорога, а суцільне бездоріжжя, яке автівкам треба було проповзти «на животі»… У телефонах почали «пікати» смс-повідомлення «Вітаємо у Поль­щі». Село Поповичі — у прикор­донній зоні, але ті чагарники, які повиростали довкола, не одно­го нелегала можуть заховати. Там панує безгосподарність…

Психоневрологічний диспан­сер, який «оселився» у самі­сінькому центрі Попович, гарно вирізняється серед інших бу­динків. За металевою брамою на нас уже чекали жінки. З яким ентузіазмом вони носили пода­рунки в адміністративний кор­пус! До нас зверталися «мамо» або «цьоцю», хоча за віком стар­ші від нас. А коли побачили «кі­борга» Володимира Галика, відразу розкрили таємницю: «Володю, ми тобі такий подару­нок підготували — не повіриш!». Я зрозуміла, що Володя з хлоп­цями тут частий гість.

В інтернаті зараз 127 жінок з Львівської області різного віку та з різними хворобами — ши­зофренією, ДЦП тощо. Також тут мешкають особи, які пере­бувають на обліку у психіатрів, а віднедавна сюди привозять за скеруванням місцевого са­моврядування ще й осіб, які не мають постійного місця прожи­вання. Такі жінки можуть бути розумово здоровими, але само­тні. Багатьох з них переводять з Буківського інтернату, де вихо­вують дівчат з вадами фізично­го та психічного розвитку.

За словами заступника ди­ректора закладу Ореста Ман­дзяка, жінки в інтернаті живуть аж до смерті. Був лише один ви­падок, коли жінку через три мі­сяці родина забрала додому. Тих, хто відійшов в інший світ, ховають на кладовищі, яке на­лежить психоневрологічному інтернату. За штатним розпи­сом передбачено 0,25 окладу на священника. А загалом заклад обслуговують 83 особи — меди­ки, санітарки, кухарі, тракторис­ти, водії, електрики…

— Чи є такі жінки, яких до­водиться зачиняти за сімома замками?

— Зараз спеціальних камер немає, — каже Орест Іванович. — Бо немає аж таких хворих. Звіс­но, дехто з наших жінок має іноді загострення, але усі приймають відповідне лікування.

— Жінки працюють на тери­торії? Бачу, у вас росте карто­пля, цибулька…

— Раніше, коли тут був буди­нок для престарілих, працювали. Тепер — ні. Хоча, згідно з зако­ном, мають право працювати чо­тири години на добу. Це так зва­на трудотерапія. Ми посадили бурячки, капусту, огірки, редис­ку, цибулю… От Надя Петрова може взяти мотику і пообсікати бур’яни. Недавно до нас пере­вели шістьох жінок з іншого ін­тернату, вони там працювали на фермі. То хочуть допомагати. Усі решта, хто би міг працювати, не хочуть. Ми їх не примушуємо. У нас чотириразове харчування. Вони поїдять і слухають музику, відпочивають на території. У нас є соціальні працівники, культпра­цівники, то наші дівчата (Орест Іванович так називає мешканок закладу. — Г. Я.), ті, кому дозво­ляє здоров’я, малюють, вишива­ють, плетуть, вчать вірші. От Галя Тислюк плете ось такі килимки (усі сплетені килимки віддали «кіборгам», щоб ті передали во­їнам на схід. — Г. Я.).

— А пенсію забирає за­клад?

— Згідно з законом, 25 відсо­тків від пенсії дівчата отримують на руки. Приходить листоноша і у присутності комісії видає їм ті кошти. Дівчата собі купують цу­керки чи інші солодощі. Ті, хто колись зловживав алкоголем і курив, жити без цигарок не мо­жуть. То свої кошти витрачають на сигарети. Решту 75 відсотків їхньої пенсії йдуть державі.

— Мають право виходити за територію?

— Тільки у супроводі соціаль­ного працівника. Збирається групка 10−15 осіб і йдуть у мага­зин. По списку купують і для ін­ших. Не відпускаємо самих. Був випадок, коли одна жінка пішла сама, заблукала. За 300 метрів — кордон. Перейшла на територію Польщі. Польські прикордонники затримали, довелося їхати у Ше­гині на митницю забирати.

— Родичі часто провідують тих, кого віддали сюди?

— Близько 20 відсотків при­їжджають раз на місяць. Ті, хто здав своїх рідних недавно, на­відуються частіше. Маємо кім­нату для відвідувань. Те, що їм родичі привезли, можуть зали­шити у холодильнику. А якщо це сирі продукти, а дівчата не дуже розумово відсталі, можуть самі для себе готувати на кухні. Рід­ні можуть забирати жінок додо­му на вихідні чи на свята. Пи­шуть заяву, і ми відпускаємо. Навіть до трьох місяців можуть перебувати вдома. Тоді і пен­сію отримують за місцем про­живання.

— Між собою жінки не з’ясовують стосунків?

— Різне буває. Навіть у нашо­му повсякденному житті часто трапляються інциденти. То що вже казати про людей хворих. Але вони завжди під наглядом. До керівництва скаржитися не бігають одна на одну, усі питан­ня вирішують вихователі.

За словами Ореста Іванови­ча, усе, що є на території, пра­цівники роблять власними сила­ми: роблять ремонт, встановили душові кабінки… У просторих кімнатах інтернату живуть по чо­тири, подекуди п’ять осіб. У де­яких є телевізор. Всюди чисто і немає неприємного запаху.

Орест Іванович ще б довго розповідав про своїх «дівчат», але прийшла «активістка» Галя і сказала, що почнеться концерт для гостей. У великій просторій залі одна з вихованок розповіла про День Конституції (ми приї­хали саме у цей день), Надя Пе­трова прочитала вірш, Галя Тис­люк показала свої картини. За словами культпрацівника Лесі Івашко, Галя брала участь у ра­йонному конкурсі малюнків. Оля Пильчак заспівала пісню про Україну, яку сама склала. Уже на вулиці Оля мене запитала: «Ма­мочко, ти чула, як я співала?». Хвалю її, кажу, що мені сподоба­лося, і що записала її виступ на відео. «Це тобі, мамо, від мене подарунок. Приїдеш додому — включай цю пісню. Може, ви­вчиш напам’ять».

Дівчата вишили для Воло­димира Галика сорочку. А по­тім Галя усіх ставила до зним­ки: «Давай, мамо, фотографуй мене. Нє-нє, Олю, ти з нами не стаєш!». І так, за командою Галі, усі по черзі шикувалися для фото — на згадку.

Найприємнішим моментом і для жінок інтернату, і для во­лонтерів був солодкий сюрприз. «Цьоцю, дай ще одну цукерку, — просила мене старша за мене років на десять Оля, коли ми на вулиці усім роздавали солодо­щі. — Я так люблю шоколад. А печенько ще можна взяти? Буду мати на потім».

У багатьох запитувала, чи їх тут не кривдять. Жодна не скар­жилася. Навпаки, тягнули за руки — хотіли показати, які у них гар­ні кімнати. Вони люблять спілку­ватися. Навперебій намагають­ся щось розповісти. Одна жінка, яка тут опинилася через те, що не мала даху над головою, сказа­ла: «Я жила на вокзалі. Знаю, яке то „солодке“ життя. А тут маю де спати, помитися, добре годують. Що ще можу хотіти?».

Голова Спілки воїнів АТО Мостиського району (орга­нізації учасників бойових дій, які повернулися з фрон­ту) Володимир Галик розповів мені, що приїжджають у цей за­клад часто. Привозять інвалідні візки, одяг, смаколики.

— Намагаємося допомага­ти не лише захисникам Украї­ни, — каже пан Володимир, — а й нужденним, як-от у цьому пси­хоневрологічному диспансері. Наша організація живе за ра­хунок членських внесків. Нас у спілці 180 осіб. Дбаємо також про дітей. Торік возили діток у Кам’янець-Подільський, цього року планували дві групи по 30 осіб відвезти до Кракова на екс­курсію, але завадив карантин. До Італії на десять днів уже до­мовилися, але також довелося відкласти через пандемію.