«Діти боялися, щоб не віддала їх рідній матері...»

«Не та мама, що народила, а та, що виховала», — каже народне прислів’я. Те саме можна сказати про Марію Бакун зі села Суходоли, що на Бродівщині. Її життя змінилося вісім років тому. Маючи трьох власних дітей — Ярослава, Миколу і Олесю, пані Марія, одужавши після незначної хвороби, дала собі слово: взяти зі сиротинця дитину. Дуже хотіла, щоб це була дівчинка.

— Завжди від болю стис­калося серце, коли дивилася передачі чи читала про дітей- сиріт, — розповіла журналістці «ВЗ» Марія Бакун. — Не раз ділилася з родичами, що маю таку мрію — взяти на виховання дитину. Але мене відмовляли, бо ж маю своїх троє. А я вми­кала комп’ютер і шукала на сайті дитину, яку могла б взя­ти у свою родину. Одного разу моя донька Олеся пішла до су­сідки, а та запитує, що батьки роблять. «Тато шукає в Інтер­неті машини, а мама — дітей», — відповіла.

Якось у вихідний пішли з дітьми на мо­розиво. Випадково зустрілися з жінкою, яка працює у службі у справах дітей. Ма­рія розповіла їй про свою мрію, і співро­бітниця служби запросила її до себе на роботу. Прийшли з чоловіком Ігорем, до­відалися, які для цього потрібні докумен­ти, які треба обов’язково пройти курси, і почали чекати на «свою» дівчинку.

— Як чоловік поставився до того, що, маючи своїх трьох, берете дити­ну?

— Позитивно, бо планували тільки ді­вчинку. Але це була реальна проблема, оскільки у неблагополучних сім’ях зазви­чай кілька дітей. Минуло пів року, а омрі­яної дівчинки не мали. На сайті так ба­гато дітей, а нам нікого не пропонують. Знову навідалась у ту службу. Співробіт­ниця служби каже: «Є дітки. Бродівські. Дуже файні. Але… четверо. Іди у лікарню, вони там лежать». Одній дитині на той час було шість місяців, дівчинці два роч­ки, ще одна дівчинка на рік старша від се­стрички, і хлопчик, якому минуло чотири рочки. Не сказала нічого чоловікові — піш­ла дивитися сама. А вони такі милі! У лі­карні вирішила: заберу усіх. Повернулася додому і кажу чоловікові: «Ігорку, сядь. Є четверо дітей таких класнючих!». На що він, закліпавши очима, ледве вимовив: «Ти зовсім звихнулася?!».

Але Марія вмовила чоловіка. Лише сказав: «Добре, бери четверо, бо захо­чеш семеро». Ігор і подумати не міг, що його слова стануть пророчими. Період бюрократичної тяганини тривав близь­ко року.

«Готувалися до їхнього приїзду і вод­ночас страшенно хвилювалися, — згадує жінка. — Коли діти приїхали до нової ро­дини, не розуміли, що з ними коїться». За словами Марії, це були «маленькі Ма­углі», які не знали, що таке суп і як його правильно їсти, що таке картопля… Свою рідну маму пам’ятали і страшенно боя­лися, аби Марія з чоловіком не віддали їх рідній матері. І вчилися їсти домашні кот­лети і спати у чистій постелі… Марії дове­лося звільнитися з роботи (працювала на швейному підприємстві).

А потім трапилося те, на що не спо­дівалася мама Марія. Якось завітали у Службу у справах дітей і там дізнали­ся, що шукають батьків для хлопчика і ді­вчинки з Мостиського району. Показали фото діток. Коли вийшли у коридор, чо­ловік попросив дружину зачекати на ньо­го. Повернувся у кабінет і сказав: «Ми цих дітей беремо».

— То у вас шестеро дітей, яких взя­ли на виховання, і троє рідних? — уточ­нюю.

— Перших чотирьох ми взяли у 2013 році. Через два роки у нашу сім’ю при­йшли діти з Мостищини. Рідні сини ста­ли дорослими. Найстарший Ярослав — військовий за освітою, одружений, захищає Україну на сході. Миколка вчиться у Харкові, також військовий, з нами залишилася 13-річна Олеся. А 2017-го нам сказали, що у Бродівській лі­карні є троє діток, найменшій з яких лише рік і два місяці. Коли їх побачили, ні я, ні чоловік не сумнівалися у тому, що вони також мають стати частиною нашої вели­кої родини.

Родина Бакунів живе у невелико­му будинку. Спочатку це була будівля з чотирьох кімнат, кухні, санвузла. Коли з’явились прийомні діти, їм сказали, що для такої родини площа замала. Приїха­ли львівські чиновники і посприяли Ма­рії Бакун взяти безвідсотковий кредит на будівництво.

— І ви побудували новий дім?

— Ще будуємося (сміється. — Г. Я.). Олеся нам допомагає — коли треба ку­дись поїхати, залишається за старшу.

— Скільки ж то треба наварити на таку кількість людей!

— Багато. На обід борщу варю шість лі­трів щодня. На сніданок має бути не мен­ше трьох літрів молока, плюс млинці чи сирнички по 2−3 на кожну дитину. Іноді на день йде шість буханців хліба, бо поміж основної їжі дітки хочуть ще хліба з мас­лом або варенням. Сама печу і хліб, і бу­лочки. Вони тепер трохи менше їдять, ніж на початках. Як тільки ми їх взяли, були такі ненаситні. Боялися, що завтра тієї їжі у них не буде. Ми довго до них достукува­лися, до їхніх сердечок, пояснювали, що ми їх нікому не віддамо, вони будуть жити з нами. На початках Павлик щодня підхо­див до мене із запитанням: «Мамо, а ви нам будете так постійно варити?».

— Мамою всі називають?

— Перші діти вагалися, але чули, як нас називає Олеся, і поступово почали звер­татися «мама-тато». Ті, що прийшли піз­ніше, вчаться від попередніх. Спочатку було «цьоця Марійка, цьоця-мама», а вже потім стала мамою.

— Діти не ревнують одні одних до вас?

— Намагаємося свою любов до них розподіляти чесно. На початках були розбіжності у родині, мене не розумі­ли родичі, для чого беру такий тягар на себе, бо ж діти з різних сімей. Але для мене найголовніше, що рідні діти мене зрозуміли і підтримали. Кілька днів тому ходила у гості з чотирирічною, наймен­шою Іваночкою. А у тій родині є маленька дитина. Кажу: «Іваночко, беремо ще одну лялю до себе», і дитина відповіла — бере­мо. Наші діти ростуть дружними, співчут­ливими.

— Це ж треба і на батьківські збори піти до школи, і от зараз, під час ка­рантину, уроки поробити онлайн. Як даєте собі раду?

— Сама собі дивуюся. В усьому допома­гає чоловік. Без нього не зважилася би на це. На батьківські збори забігаю на п’ять хвилин в один клас, потім — в інший… Троє наших дітей у п’ятому класі, одна дівчин­ка у четвертому, двоє — у третьому, двоє — у першому. А Іваночка ще вдома. А з дистанційним навчанням складно. У нас немає стільки ґаджетів, скільки вимагає така форма навчання. Працюємо на одно­му телефоні. Що мені скидають вчителі на телефон, це все переписую на чернетку, роздаю кожній дитині домашнє завдан­ня. Вони спочатку пишуть на чернетках, а потім переписують у чистовик. Фотогра­фую і надсилаю їхні роботи вчителям. А ще вони у нас займаються музикою, малюють, співають, танцюють…

— А господарку маєте?

— Колись мали кіз, але не мали часу їх доглядати. Якщо треба було поїха­ти, не мали на кого кіз залишити. Щоро­ку влітку возимо дітей на море — у Риба­ківку, що у Миколаївській області. Тепер маємо тільки город, на якому вирощує­мо овочі.

— Дітей залучаєте до роботи на го­роді?

— Вони ще маленькі. Десятирічна ди­тина не може фізично працювати. Зате допомагають у хаті — прибирають. При­несуть цибульку і почистять, ліжка свої застеляють, складають особисті речі.

— Як ви усі вміщаєтеся за столом?

— О, це велика проблема. Не має­мо такого великого стола, щоб одно­часно усі могли поїсти. Ми ще у процесі добудови, доробляємо кухню. Кажу ді­тям: «Напишіть на листочках — хто про що мріє». Пишуть: хочемо велику кухню, щоб усі разом сіли обідати.

— У вас будинок сімейного типу, тобто діти не усиновлені. Коли ви­ростуть, їм доведеться покинути ваш дім?

— За документами, вони, якщо вчать­ся, мають право жити у нас до 23 років. Але то все папери. А ще є материнське серце. Як можу виховувати стільки ро­ків дитину, а потім сказати — йди звідси?! Навіть припустити такого не можу.

— Якби зараз зайшли у Службу у справах дітей і вам би сказали, що у лікарні ще є п’ятеро дітей. Що би зро­били?

— Взяла би навіть десятьох! Розумію, що всіх дітей з усіх сиротинців не змо­жу взяти. Але так би хотілося, щоб було якомога більше батьків, які би забира­ли таких дітей у свої родини, бо вони так страждають у дитячих будинках та інтер­натах. У мене є ще одна мрія: хочу взя­ти на виховання сонячну дитину (з хворо­бою Дауна. — Г. Я.).