Через пів століття вдруге зіграли весілля!

Виховали гарних синів, діждались онуків. Єдине, про що шкодували, що тоді, 1969-го, не пішли під вінець. Минали роки, десятиліття, а думка про вінчання не згасала. І ось сини з невістками зробили батькам сюрприз. Церковний шлюб пара брала на своє золоте весілля!

Роман Пилипович родом з Львівщини, Лідія Яківна — з Ратнівського району Волині. Та саме Камінь-Каширський об’єднав їхні серця. Познайомилися тут на весіллі свого спільного товариша. Романа той запросив за свата, Ліду — за дружку. І між ними зародилася симпатія.

Тоді дівчина працювала піонервожатою у школі, а хлопець — водієм машини, яка розвозила хліб. Два з половиною роки зустрічалися. «Перш ніж одружитися, треба добре роздивитися», — усміхаючись, каже Роман Пилипович. На побачення до коханої ходив навіть за 30 кілометрів, коли Ліда їхала до батьків у Поступель. І жодного разу не пошкодував, що зробив такий вибір у житті. Коли покликав дівчину заміж, їй було лише 18.

Те весілля не було пишним. Скромна весільна сукня, пошита на замовлення, невибагливі наїдки на столі. Зате в очах наречених сяяли любов і щастя… З великою любов’ю розповідають про своїх свекра та свекруху невістки. Кажуть, багато в чому модель поведінки у своїх сім’ях брали з їхньої родини.

Від них навчилася не скаржитися на чоловіка, — розповідає Лілія, яка довго жила в одній хаті з Бобками-старшими, у невістках. — А таких матерів, як Лідія Яківна, взагалі мало, бо готова до кінця своїх днів служити дітям. Життя з ними дало ту мудрість, яка потім вплинула на мої стосунки з невісткою.

Сімейне правило Бобків — проводити час разом. Збираються на дні народження, світські та релігійні свята, разом їздять до лісу й на озеро. А ще — за кордон на море. Особливо тішиться бабуся Ліда, коли її разом зі свахою Надією кличе на море старший онук. Бо навчили Бобки-старші бути турботливими Бобків-менших, а ті — своїх дітей, вже їхніх онуків. Отак пів століття у парі минули як одна мить. Наближалося золоте весілля. Пишної гостини подружжя й не думало робити. Тільки знову мимоволі зітхнули, що досі не повінчалися.

«То у чому проблема? Повінчайтеся, — запропонували діти. — Ми все організуємо». Розробили оригінальні запрошення — і наречені для кожного гостя вписали свої слова вдячності. Особливо раділи, що кликали на гостину тих своїх сватів та дружок, що були на їхньому весіллі 50 літ тому. Адже Господь усім їм відміряв довгого віку.

Цілу ніч невістки крутили з живих квітів весільні бутоньєрки, створювали ікебани, аби прикрасити кафе та оздобити весільний автомобіль. А ще ж окремо вибирали вбрання для молодого та молодої, аби вони не бачили наперед, хто в чому буде одягнений на церемонії одруження. Замовили і тамаду, і живу музику, і короваї!

Удруге своє весілля Бобки гуляли аж три дні! Вінчалися у Камені-Каширському, в храмі Святого Миколая Чудотворця. Після звершення таїнства священник, усміхаючись, казав: «Подивіться, який сьогодні щасливий молодий. А молода ще щасливіша. Бо взяв її чоловік з двома дітьми». Святкову церемонію одруження з нагоди півстолітнього ювілею міцного шлюбу провели і в РАЦСі — і видали подружжю спеціальне посвідчення.

«А в кафе ми разів 25 кричали „Гірко!“ — згадує невістка Лілія. — І вони вставали та сором’язливо цілувалися, як діти»… Коли у подружжя Бобків запитують, який же секрет міцного шлюбу, ті відповідають: «Хоч ох, та вдвох!». Роман Пилипович додає: «Нема кращого друга, як вірна супруга». А Лідія Яківна підсумовує: «І ніколи не підвищуйте одне на одного голосу».