На весіллі українки й поляка гуляв «цілий світ»!

Разом віншували молодят, співали і танцювали. Кожен радів, що зійшлися два люблячі серця. За збігом обставин, наречена й наречений змалку спробували гіркої сирітської долі…

Тетяна Олійчук із села Новосілки Горо­хівського району залишилася без тата, коли мала лише чотири рочки. У сім’ї тоді підростав ще трішки старший брат Діма.

— Мій чоловік Володя був енергетиком у колгоспі, — розповідає мама нареченої Людмила. — Перед Пасхою пізно ввечері його покликали на підстанцію, де трапила­ся аварія. Володя не міг відмовити. А мені на душі так тривожно стало. Кажу: «Боюся за тебе, будь обережний». Пам’ятаю його останнє: «Не переживай».

Жінка з тривожним серцем лягла спати. У сні бачила себе у білій весільній сукні, поруч стояв жених у святковому чорному костюмі. У ньому розпізнала… чоловікового брата. Глянула вниз — а її Володя мертвий у ногах лежить, у фіолетовій сорочці. З переляку Люда аж прокинулася… А за мить почувся стукіт у шибку, і чийсь голос: «Нема вашого Володі…».

Чоловіка на підстанції вбило струмом. Поховали його, як у Таниному сні, — у фіолетовій сорочці. То був найчорніший Ве­ликдень у її житті.

Про те, як важко було вдові у 90-ті роки дітей на ноги ставити, нічого й ка­зати. І косити самій доводилося, і орати. Малий Дмитрик ходив за плужком, Таня з ним та мамою біля землі падала. Бо три­мали коні й корови, іншу господарку, яку позбувати за безцінь було шкода. Свекри шкодували невістку, допомагали. А потім помер батько Володі. І все господарство впало на Людині плечі.

Почав до сиріт частіше приходити хре­щений батько Аркадій. Дітей розважити, вдову підтримати, підсобити щось у гос­подарстві. Місяць за місяцем спливав, у серцях чоловіка та жінки стало теплитися ніжне почуття. І нарешті Аркадій зважив­ся освідчитися Люді… Аркадій завжди пнувся з останніх сил, аби догодити ма­лечі. І коли в сім’ї народилася донечка Оля, ніколи не робив різниці між старши­ми дітьми і нею — його батьківської любо­ві вистачало кожному.

Дмитро й Таня повиростали, вивчи­лися. Дівчина знайшла роботу у Луцьку. Якось на свято подруги зібралися разом і зробили спільне фото. Одна з них, Лари­са, відіслала знімок чоловікові, що пра­цював у Польщі. А той похвалився сво­єю жоною перед товаришем, Лукашем. Тільки поляк не Ларису став розгляда­ти, а з Тані очей не зводив. Врешті-решт вмовив дати йому номер телефону ді­вчини.

Сьогодні закохані з усмішкою згаду­ють свої перші балачки. Бо хіба розмо­вою можна було назвати те, що обом підказував телефонний перекладач? А через кілька місяців Лукаш твердо зая­вив: «Бери відпустку, я до тебе їду!».

— Я тоді подумала, що то, певно, якийсь жарт. А він справді приїхав. Дов­го гуляли містом, а тоді Лукаш попросив познайомити його з моїми батьками. І ми поїхали в село, — згадує Таня. — Коли прощався, запевнив, що приїде ще раз, бо йому дуже сподобалося в колі нашої родини.

— «Гарний хлопець, але інша країна», — сказала я тоді Тані. Щоб думала, чи то їй треба. Бо ж то не тільки мова інша, а інші традиції, — щиро розповідає мама Люда. — А тепер і не уявляю, що поруч із донь­кою міг хтось інший бути.

— У Лукаша доля теж складалася не­просто. І його батько помер, як хло­пець ще до школи не ходив. Залишилася мама Халіна сама аж з чотирма дітками! Та вдову зі сиротами взяв друг сім’ї Єжи. А згодом, як і в Тані, у Лукаша з’явилася маленька звідна сестричка.

Пропозицію руки і серця Тані Лукаш зробив несподівано. Сюрприз підготу­вав, коли приїхав за дівчиною, аби за­брати до себе у гості. Спершу гарний бу­кет підніс мамі Люді із запитанням: «Чи віддасте за мене свою доньку Таню?». Дівчина в той момент була в іншій кім­наті, збирала свої речі й нічого не підо­зрювала. А мама не розуміла, що саме хоче від неї юнак. Лукаш знову запиту­вав, а Людмила Романівна все мовчала. Раптом у дверях з’явився дід Женя: «Від­дамо-віддамо!». Тільки після родинного благословення Лукаш пішов до Тані з об­ручкою. Від зворушення дівчина аж роз­плакалася.

Цілий рік пара важко працювала, аби зібрати кошти на весілля. Бо Лукаш і Таня вирішили скликати усіх близьких людей, що допомагали їм іти по життю. А ро­дина з обох боків велика, розкидана не лише по країнах, а й по континентах. Як же було приємно зустрічати гостей не лише з Польщі, а й з Америки, Італії, Сло­ваччини та Чехії. Прибула з-під Гданська навіть 90-річна бабця Лукаша Крістіна! Які щирі слова говорила нареченим! А як витанцьовувала! Родина молодої давала майстер-клас із виконання традиційних весільних пісень, бо стільки, як їх знають Тетянині бабусі, певно, мало хто знає в Україні… А сестри Лукаша співали поль­ською «многих літ».

Фото автора

Волинська область