«Не все у житті закінчується хепі-ендом…»

Ця героїчна жінка добровольцем пішла на передову. Яна Зінкевич з Рівного створила медичний батальйон «Госпітальєри». П’ять років тому, у перші місяці війни, власноруч витягла з-під обстрілів та врятувала не менше двох сотень бійців. Поки сама не опинилася у госпіталі.

Замість університету обрала війну

Яна готувалася до вступу у Львівський медичний університет, однак мрії перекреслила війна. З початком воєнних дій на сході ді­вчина записалась у медики-до­бровольці. Їй було всього 19.

За героїзмом цієї тендітної ді­вчини спостерігала вся країна. Там, де було найважче, навіть «неможливо», завжди з’являлася Яна та її батальйон «Госпітальє­ри». Боролася за кожного: і лег­ко пораненого, і важко скаліче­ного, і того, хто був на волосині від смерті. Її «Тримайся!» для ба­гатьох звучало як наказ. У турбо­ті про поранених минав день за днем. Здавалося, немилосерд­на, кривава війна затягнула Яну у свої сіті, взяла у полон. Та не­вдовзі дівчина зрозуміла, що по­палась у зовсім інші тенета — ко­хання.

Максим Корабльов прийшов на фронт добровольцем ДУКу «Правий сектор». Мужня Яна, яка, не зважаючи на власну без­пеку, рвалася на передову, ви­кликала у хлопця захоплення. Дуже швидко воно переросло у щось більше, стало взаємним. Врешті там, на війні, між парою зародилися стосунки.

Після каліцтва… завагітніла

Яна і Максим стали доправ­ляти у госпіталі скалічених бій­ців разом. Та 5 грудня 2015 року близько четвертої ранку авто «Госпітальєрів» на слизькій тра­сі Донецьк — Павлоград злетіло з дороги і кілька разів перекину­лось. За кермом був Максим. В якийсь момент Яну викинуло з машини. Пізніше медики диву­валися: дівчина зазнала травм, несумісних з життям. Бо мала переламаний хребет, злама­ні ребра та ключицю, гемопнев­моторакс, страшні ушкодження внутрішніх органів, контузію… Але дихала, боролася, хотіла жити!

Яну транспортували в Ізра­їль через кілька днів після ДТП. Її оперував хірург зі світовим ім’ям Алон Фрідландер. Сім годин він з командою медиків чарував над хребтом Яни. Потрощені хребці з’єднали численними метале­вими скобами, сподіваючись, що важку пацієнтку таки вдасть­ся поставити на ноги. Та навіть після довгої реабілітації кінців­ки не стали слухатися. Довело­ся пересісти на інвалідний візок.

Але сталося інше диво, те, до чого не був готовий ніхто — ні ме­дики, ні сама волонтерка. Бо пе­реживши таке важке каліцтво й знаючи невтішні свої діагнози, Яна… завагітніла.

Від кого? Дивувалися всі. А вона ніяковіла. Адже весь цей нелегкий час поряд лишався Максим Корабльов — не лише як друг, а й як мужчина. Та новина, яку почув і яка іншого окрилила б, його збила з пантелику. Тож одружуватися не поспішав.

Замість весільного рушника мер простелив свій піджак

Все ж одного разу на теле­екранах усі побачили офіційне освідчення Максима, а невдовзі — їхнє з Яною весілля.

Церемонія проходила на бе­резі Дніпра. Яна та Максим їха­ли до шлюбу в реанімобілі, пода­рованому волонтерами, — так, як колись разом мчали на передову.

Раптом уперіщив дощ. Злива все дужчала.

— Стеліть молодятам рушник, — скомандував хтось, аби швид­ше розпочати урочистість.

Тоді друзі похопилися, що не взяли весільного рушника. І міський голова Дніпра, який був присутній на весіллі, перед но­гами наречених простягнув свій піджак!

Більшість у той момент за Яну щиро раділа. Та потім знову прийшло розчарування. Бо тіль­ки госпітальєрка народила до­нечку, чоловік із сім’ї… пішов.

— Не все у житті закінчується хепі-ендом, — по-філософськи відповіла молода жінка на за­питання, чому поряд не видно Максима. І додала: — Кожна лю­дина сама вибирає свою долю. Я його не засуджую.

Вона нарекла доню Богдан­кою, бо це маля справді їй «Бо­гом дане». Й буквально за кілька тижнів після пологів відновила волонтерську роботу. Попереду в неї була ще одна «війна» — роз­лучення. І цей удар долі витри­мала з гідністю.

Нагороджена кількома орденами

Яна не любить розмов про те, чому сімейне життя дало тріщину, чому почуття, які пала­ли під клекіт «смерчів» та «гра­дів», не витримали випробу­вання миром і розсипалась, як гільзи із вистріляної обойми. Зате з якою увагою і любов’ю розповідає про кожне досяг­нення госпітальєрів! Каже, від часу створення медики її ба­тальйону врятували близько трьох тисяч поранених!

Першу свою відзнаку — пам’ятний знак «За воїнську доблесть» — медик отримала у 2014-му. Пізніше були орде­ни «За заслуги» ІІІ ступеня, «За спасіння життя», «Народний Ге­рой України»… А днями Рівнен­ський міськвиконком ухвалив рішення про виділення для Яни Зінкевич квартири. Про це роз­повіла начальник відділу обліку і розподілу житла Наталія Мар­щівська. Однокімнатне помеш­кання придбали за кошти міс­цевого бюджету. Квартира — на першому поверсі, аби мужній волонтерці було зручно виїж­джати надвір в інвалідному віз­ку. Бо легендарна волонтерка це заслужила не лише добри­ми справами, а й своєю кров’ю. Вона вступила до Держав­ної медичної академії Дніпра. І далі, хоч не ходить, а воює і ря­тує.