«Змусили копати собі могилу. Коли викопав, наказали туди лягти. Почали засипати землею»…

Резонансна історія, яка сталася зі солдатом-контрактником 45-ї окремої артилерійської бригади, що дислокується на Яворівському полігоні (Міжнародний центр миротворчості та безпеки Національної академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного), потягнула за собою цілий клубок задавнених і болючих проблем. Вони, попри спроби реформувати армію, досі «процвітають» в українському війську. Одна з них — це тотальна корупція. Деякі офіцери зробили з армії собі «годівницю»: солдати платили їм хабарі, при цьому терпіли образи і знущання.

Нагадаємо, 17 липня внаслідок сильного удару в 28-річного військовослужбовця-контрактника В’ячеслава Явного (на фото), що родом із Хмельницької області, стався розрив селезінки. У такий спосіб старшина Сергій Ліпянін вирішив розбудити солдата, який заснув за партою. Сильний удар кулаком у лівий бік живота розірвав селезінку. У такому стані Явний ходив добу.

Постійно втрачав свідомість. Врешті-решт пішов до санчастини. Там медики проблеми не побачили, сказали, нічого страшного нема. Та краще йому не ставало. Наступного дня хлопця відвезли до лікарні, у Новояворівськ. Там діагностували розрив селезінки і сказали, що ще кілька годин, і він би помер.

Тиждень тому хлопцеві зробили операцію і забрали травмований орган. Тепер він інвалід на все життя (другої групи). Звісно, з армії його комісували. Але за будь-яких обставин після того, що пережив, до війська ніколи б не повернувся.

«У мене думка про армію змінилась кардинально, розчарувався. Коли йшов на контракт, зовсім по-іншому собі уявляв Збройні сили України. А побачив зовсім не те, чого очікував», — сказав кореспонденту «ВЗ».

Коли я телефонувала В’ячеславу, він був у відділенні ПриватБанку. «Беру роздруківки грошових переказів», — пояснив.

Домовились зустрітися за півгодини біля військового шпиталю. В’ячеслава я помітила здалека, бо за останні дні став уже телезіркою. Худенький, трохи горбиться, видно, що нервує. Запрошую у найближчу кав’ярню пити каву. Запитую, чи можна йому каву? Каже, можна, а ось алкоголь — зась. «А що буду пити на своєму весіллі? — обурюється жартома. Виявляється, 19 вересня у нього весілля.

Наречена Віка з Києва, там свого часу і познайомилися. До армії В’ячеслав працював на різних роботах, їздив за кордон на заробітки — Москва, Італія, Польща. Запитую, чому вирішив піти в армію? «Багато моїх друзів-однокласників пішли в АТО, я вирішив їх підтримати…»

«Учебку» проходив у Верблянах (Яворівський район). Перші враження від служби були цілком нормальні, жодних проблем чи конфліктів. Начальник бригади загітував йти у 45-ту артилерійську бригаду, вона якраз формувалась. Послухав… Спочатку все було більш-менш нормально, але керівники, як каже В’ячеслав, «дуже полюбили гроші».

З його слів випливає, що старшина Сергій Ліпянін та начальник штабу майор Роман Глудик (вони, каже В’ячеслав, куми) у бригаді влаштували тотальні побори зі солдатів. За будь-яку провину брали «відкупні».

З чергового хабара все й почалось. З 1 по 20 березня цього року В’ячеслав був у відпустці. А потім дізнався, що його дівчина завагітніла, тому попросив командирів дозволу поїхати на кілька днів до неї. Тим паче, то були вихідні. Начальник штабу Роман Глудик сказав, мовляв, не проблема, заплатиш — поїдеш. Три дні спілкування з дівчиною В’ячеславу обійшлися у три з половиною тисячі гривень. Діватись нікуди — заплатив і поїхав.

Коли повертався з Києва, побачив, що його зустрічають командири. Був заскочений такою «честю». Досі не розуміє, звідки вони дізналися, коли він буде вертатися, і головне — де буде сходити з автобуса. Спитали, як з’їздив, як дівчина себе почуває, а потім сказали, щоб сідав до них в машину. Сів, поїхали. У дорозі поводились нормально, не погрожували, не ображали, не було жодних сварок, аж раптом біля Івано-Франкового повернули до дачного масиву. Доїхали до дач і повернули углиб лісу. Через метрів сорок зупинили машину і сказали хлопцю виходити. Він не розумів, що відбувається. Кілька разів його вдарили, дали лопату і сказали… рити собі могилу. В’ячеслав сказав, що не буде того робити. Тоді наставили на нього пістолет. Шокований хлопець почав копати.

Копав дві години! За цей час Глудик і Ліпянін розважались як могли: знущалися, ображали, сміялися, курили…

Коли викопав яму розміром два на два метри, наказали лягати. Він ліг, вони почали його засипати землею. Засипали наполовину… Запитую В’ячеслава, які думки мав у голові? «Думки мав погані. Чекав, що мене тут вб’ють», — каже. Тоді посміялися і сказали вставати. Встав, струснув з одягу землю і пішов до машини. В машині залишилась його сумка, телефон, документи, гроші, картки. Усе це забрали. Повезли його у Шкло, де хлопець винаймав квартиру, наказали забрати форму і деякі особисті речі, і відвезли в казарму. А на другий день на шикуванні примусили його перед усіма встати на коліна. Хлопець встав, кілька хвилин так простояв. Запитую, що було б, якби відмовився. «Били би», — відповідає.

Запитую, чи розповів про цей випадок іншим хлопцям. Каже, одразу не розповів, лише за тиждень сказав. «Ніхто мені не повірив, казали, що вигадую», — відповідає.

В’ячеслав дає зрозуміти, що атмосфера у бригаді більш ніж гнітюча. Каже, усі зашугані командирами. Тому і мовчали та терпіли. Психолог, каже, такий самий, як і командири, їхній колега, тож жалітися йому не було сенсу. Командири постійно ображали хлопців, принижували людську гідність. Обзивали виродками, дебілами. Могли вдарити просто так. Постійно демонстрували зверхність, мовляв, вони вищі за солдата, бо, бачите, погони носять. А головне, каже В’ячеслав, за все «збивали гроші», встановили свої закони і тарифи. Навіть якщо солдат вип’є пива і сержант занюхає, вимагали кілька тисяч. І хлопці платили. В’ячеслав тричі на картку Глудика перераховував гроші: два рази по 3,5 тисячі і один раз чотири тисячі. Саме ці розшифровки і брав, коли я йому телефонувала. Каже, із зарплати у 8,5 тисячі після усіх поборів у хлопців залишалися копійки. Наприклад, батьки одного з хлопців, які працюють у Москві, перерахували на картку начальника штабу 64 тисячі російських рублів (близько тисячі доларів).

За що таку велику суму мусили платити, В’ячеслав не знає, але каже, цей хлопець постійно платив. При цьому командири казали, що «штрафні» гроші до кишені не кладуть, а відсилають в АТО.

Коли ж «запахло смаженим», тобто стало зрозуміло, що хлопцю треба робити операцію, майор Глудик прямо у Новояворівській лікарні почав пропонувати йому хабар за мовчання.

«Прикривав свого кума, — каже В’ячеслав. — Пропонував мені, щоб казав, що мене „на гражданці“ побили. 25 тисяч обіцяв заплатити». Цієї версії вони і притримуються, кажуть, В’ячеслав Явний на них наговорює.

Запитую хлопця, що думає про своїх кривдників, чи вони адекватні люди? В’ячеслав каже, що він не лікар-психіатр, але точно знає, що їхнє місце у тюрмі!

Коли ми прощалися, сказав, що майора Глудика і сержанта Ліпяніна вже відсторонили від служби (цей факт кореспонденту «ВЗ» підтвердив т. в. о. командира військової частини полковник Олександр Рогов). Тепер чекає на справедливий суд.