Кохання та війна бійця Василя Стефурака

Активний учасник Революції гідності та доброволець АТО, сержант Василь Стефурак навчається на третьому курсі факультету бойового застосування військ Національної академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного.

Під час Революції гідності Василь зустрів свою долю — Олену. Коли Василь вирушив у зону АТО у складі добровольчого батальйону «Київська Русь-2», Олена стала волонтером і супроводжувала свого коханого. Возила бійцям продукти й речі, аби бути поруч із Василем. Освідчувався коханій Василь двічі. Вперше, після виходу з оточення з-під Дебальцевого, коли приїхав до Олени з оберемком блакитних квітів. Це була пропозиція одружитися, але Василь не спромігся озвучити це.

Вдруге освідчився у грудні 2015 року на День святого Миколая. На церемонію одруження наречений одягнув військовий однострій. «Розписалися ми 29 лютого 2016 року у Нетішині, що на Хмельниччині. День обирали свідомо: щоб святкувати річницю весілля або у наш день, або ж в останній день зими чи перший день весни!» — розповіла Олена.

Початок війни для Василя Стефурака приніс ще одну важку втрату — 22 вересня 2014 року біля Донецького аеропорту загинув його молодший брат Степан, який пішов в АТО добровольцем. Лютневі події 2015 року, коли Василь разом із побратимами обороняли Дебальцеве, пам’ятає до дрібниць. Тоді українські бійці утримували позиції на околиці міста. Опорний пункт, який містився у п’ятиповерховій будівлі, окупанти щодня накривали вогнем. Українські воїни стояли, навіть попри те, що у них не залишилося ніякого озброєння, окрім стрілецької зброї. «Коли припинилася підтримка нашої артилерії, зрозуміли: довго не встоїмо. Як нас поінформували, в артилеристів 128-ї бригади закінчилися снаряди. Підвезти не було можливості, — пригадує Василь Стефурак.

— Правда, ще мали РПГ. Та вони були на вагу золота: передавали їх у «секрети» і молили Господа, аби бійцям вдалося хоча б пошкодити гусеницю ворожого танка, щоб той не пройшов на наші позиції. Та коли і протитанкова зброя закінчилася, стало моторошно".

Терористи впритул підійшли до їхньої будівлі. На штурм пішли о першій ночі. Взвод спромігся відбити атаку, знищивши шістьох бойовиків. Наших хлопців врятували десантники 95-ї бригади, які на БМД підійшли на допомогу. Склали план відходу, і о четвертій ранку 14 лютого почали перебіжками рухатися у напрямку Новогригорівки, що за кілька кілометрів від Дебальцевого, яка на той час була під контролем українських військових.

Та коли вийшли у чисте поле, наразилися на обстріл із мінометів, свою справу зробив ворожий безпілотник. До Новогригорівки залишалося якихось півтора кілометра.

Під вогнем одна із груп, в якій був і Василь, змогла дійти до «Поляни», позиції наших артилеристів. І вже звідтіля, під вечір, у супроводі БТРів колона із семи вантажівок, в які завантажили загиблих і поранених, виїхала у напрямку розташування 30-ї бригади. Не знали, що попереду їх очікує справжнє пекло…

«У Нижньолозовій ми заїхали у глибоку балку. Там ворог облаштував засідку, підірвавши одночасно на мінах та фугасах майже усю колону. Полковник-десантник на позивний Сват спромігся завести один із «Уралів», який вивіз сімох військовиків у безпечне місце. Мені також пощастило, адже перебував «на броні» першого «бетеера». Всі, хто був усередині, а в основному це поранені бійці, загинули, — розповідає Василь. — Господь захистив мене…

Всі осколки прийняв на себе відкритий люк та рюкзак. Мене лише засліпило. А потім ворожі автоматники та кулеметники відкрили щільний вогонь. Куля влучила у плече. Довкола горіли машини, стрільба та крики… Із колони, якою виходили з-під Дебальцевого, а в ній налічувалося більше ста військовослужбовців, живими залишилося п’ятнадцять чоловік".

Після тривалого лікування і відпустки Василь повернувся у батальйон, з яким вирушив у Попасну, на передову. А згодом вступив в Академію сухопутних військ у Львові. «Свідомо пішов навчатися в Академію. Вважаю, і це не лише моя точка зору, а й побратимів, які пройшли крізь горнило війни, армії бракує фахових командирів, — підсумовує Василь Стефурак. — Бути гідним офіцером — у цьому бачу своє покликання.

Ігор Махно