Єдина в Україні візажист… без рук

Драматична історія цієї тендітної жінки вражає. Віра Фещук із села Залісці Шумського району народилася без рук. Та майже нема роботи, яку вона не вміє робити. Бо все — сапати город, ліпити вареники, чистити ножем картоплю — навчилася… ногами. Вона свідомо відмовилася від протезів рук, бо вони їй «чужі». Й усе життя обходиться без них, наче так і має бути.

У будинку Фещуків тепло і затишно. У вічі впадає ідеальна чистота. Й не віриться, що у цьому домі — двійко малих дітей, а їхня мама не має рук.

— О, я вже років двадцять у хатах не прибираю, — говорить Антоніна Степанівна, мама Віри.

— Все вона. Така вже чистюня, що не передати. Попилососить сама. А тоді бере собі ніжкою невеличке відеречко, ганчірку — й так все дочиста повимиває, що блищить, як дзеркало.

Жінка відверто розповідає про ті випробування, що випали на долю її сім’ї. У родині Фещуків вже підростали три доньки і син. І ось мама знову відчула, що вагітна. Коли настав час, поїхала у Шумськ народжувати вп’яте.

— Пам'ятаю той момент, коли Віра народилася. Мене вразила мертва тиша — ніхто з медперсоналу не вимовив й слова. А як я вже трошки відійшла від пологів, лікарі сказали, що дитинка народилася без рук, ще й одна ніжка коротша за іншу. Питали, чи маю справу з отрутохімікатами. А я ж ціле життя дояркою на фермі проробила, — знизуючи плечима, зітхає.

Коли жінці принесли на годування маленький згорточок, душа щеміла від болю. Життя б своє віддала за доньчині ручки. І на всі вмовляння медиків написати відмову від неповноцінної дитини відповідала твердо: «Яку Бог дав нам з чоловіком дитину, таку і будемо глядіти. Це наша кровиночка».

Не приховує, нелегко було. Не їй, матері, а маленькій Вірі — так назвали донечку. Різної висоти ноги не тримали тіло дівчинки вертикально. Могла тільки сидіти та повзати, але не ходити. А ще ж треба було вчитися їсти, бо ж мусила самостійно давати собі раду хоч у чомусь у житті. І одного разу маленька Віра затиснула ложку пальчиками ніжок. Це була її перша велика перемога. Потім далися і кроки. Їх зробила дівчинка у три рочки, помаленьку «перекочуючись» з кінцівки на кінцівку.

А у сім Віра Фещук пішла до школи. Точніше, сам навчальний заклад дівчинка не відвідувала — педагоги приходили до особливої учениці додому.

Мало хто вірив, що з тієї науки буде толк. Та Віра закінчила школу на «відмінно»!

У всьому змалку була така подоброму вперта. Що задумала — неодмінно зробить. Захопилася вишивкою — й сама стала на полотні хрестики стелити. Теж ніжками. У голові не вкладається, як таке може бути?! Створила вдома цілу оранжерею. Доглядає за зеленню сама — і поливає, і протирає листя від пилу, і зрошує пульверизатором.

Багато хто за найменшої невдачі у житті замикається у собі, ховається від світу. Але це не про нашу героїню. Бо Віра Фещук має надзвичайно позитивну, життєрадісну вдачу. У неї багато друзів, які дарують свою підтримку. Та доля подарувала їй не лише розуміння від інших, а й… кохання.

Той момент, коли сусідський хлопчина просив благословення на шлюб, мама Віри досі не може згадувати без зворушення. «Я кохаю її такою, як вона є, — запевняв Петро. — Чуєте, я ніколи її не покину!». Пізніше він забуде ті слова. Та в момент, коли молодята брали церковний шлюб, сльози хвилювання втирав кожен, хто стояв у храмі. І коли священик повісив нареченій обручку на шию, не стримала емоцій і сама Віра. Бо звершилося те, про що колись навіть мріяти не могла.

А невдовзі вона сама стала мамою. Зізнається, що від моменту, коли дізналася про свій делікатний стан, й аж до пологів була цілковито впевненою, що народить здорову дитинку.

— Перед пологами наснилася мені доця Евелінка. Вся в білому така. Сказала, щоб я не переживала, що все буде добре. То я так і настроїлася, — згадує Віра.

А Антоніна Степанівна, навпаки, до останнього тривожилася. Переживала, чи все пройде добре, чи не дадуть пологи ускладнення і чи внуча матиме ручки-ніжки.

— Зробили Вірі кесарів. Поки вона від наркозу відходила, принесли мені дитину і кажуть: «Дивіться, все — і ручки, і ніжки є!». Так раділи за нас, — згадує той момент жінка.

Здавалося, неймовірно тоді радів і тато Евелінки. Та якось зовсім скоро між подружжям війнув холодок. Віра знову завагітніла, та вдруге з пологового коханий не забрав…

— Ви не тільки собі — ще й двом дітям даєте раду! — дивуюся силі духу Віри.

— А як інакше? Постійно на когось сподіватися не виходить. Хоча Бог так повів по шляху, що на ньому часто стрічаються хороші люди. Дуже дякую за підтримку усім, хто відгукується своїм чуйним серцем на наші проблеми, старається допомогти. Бо хіба на одну пенсію утрьох виживеш? — усміхаючись, говорить Віра Фещук. — Особливо хочу добре слово сказати Ірині Білик. Почувши про нас, вона передала кошти, щоб ми купили новий холодильник, бо ще донедавна користувалися радянським. Подарували нам і пральну машинку. Самі розумієте, наскільки це для мене актуальна річ. Запланувала зробити ремонт у ванній кімнаті, аби дітям були хороші умови. От думаю, як на нього заробити.

Раніше Віра Фещук займалася продажем косметики однієї з відомих торгових марок. Та нині з цього зиску не має. Бо косметика дорога, у селі не дуже хто на таке тепер тратиться. А ще вона закінчила у Києві курси, де навчилася робити професійний макіяж. Так стала єдиним візажистом, що обходиться у цій справі без рук. Зізнається, що мало не півсела дівчат прибігає до неї, аби змоделювала й пофарбувала їм брівки, зробила святковий макіяж чи манікюр. Ця справа приносить Вірі превелике задоволення!

— Буває, що все-таки відчуваєте нестачу рук?

— Єдине, чого не можу сама зробити, — самостійно одягнутися. Але в мене є мама і підростають маленькі помічники — син та донечка.

Тернопільська область