“Почався обстріл, а наш кухар рятує баняк киплячого борщу - щоб хлопці не залишилися голодними...”

…Той високий молодий чоловік, що стояв переді мною у черзі до автобусної каси, вирізнявся серед інших фронтовиків: на його наплечнику поруч з шевроном 80-ї окремої десантно-штурмової бригади висіла дитяча іграшка. Пізніше побачилися з ним вже в автобусі, і я, звісно, влаштував солдатові журналістський “допит”. Зізнаюся: за розмовою не зчувся, як збігли дві години. За цей час в одній особі переді мною постав надійний захисник країни, турботливий батько, народний політик-філософ, романтик. А загалом — добра українська душа.

Найперше поцікавився його плюшевим ведмедиком на армійському рюкзаку.

- Своїй шестирічній донечці Яні я часто купую забавки, - посвячує у свої сімейні таємниці солдат Андрій. - Цього ведмедика доця назвала Васильком. Яна каже, що він - “трохи нечемний”, тому віддала мені його на фронт, щоб там “виправився”. На Донбасі постійно ношу його зі собою. Зараз везу назад додому — доці буде приємно, що її Василько повернувся “чемним”...

“Хотабичу” - 35 років, зовсім не “старик”. Родом з Борщівського району. За освітою — механік, працював в автопарку. Останні вісім років виготовляв і встановлював пам’ятники з граніту. В АТО пішов добровільно, у 2015-му, під час шостої хвилі мобілізації. У військкоматі сказав, щоб дали скерування саме у бойову, а не стройову частину. Спочатку служив у 128-й окремій гірсько-піхотній бригаді. Після демобілізації рік провів удома, а потім підписав контракт з легендарною “вісімдесяткою”. Довелося побувати у багатьох гарячих точках: Водяне, Опитне, Піски, Красногоровка, Мар’їнка. Об’їздив весь донецький сектор. А зараз — у луганському. Обслуговує зенітну установку. Рядовий. Без орденів-медалей. Вважає, що вони — не головне. Найбільша нагорода — братерство фронтових друзів. Зі шкіри вилізуть, а виручать, допоможуть одне одному. Ось недавно одному АТОвцеві треба було пройти МРТ-обстеження у Рівному. Переживав, що не буде де ночувати. “Хотабич” передзвонив побратимові з того міста, і той пообіцяв зустріти на вокзалі, розмістити, нагодувати, знайти потрібні кабінети...

- Як моє прізвище? - перепитує Андрій. - А звертайтеся за позивним, який дали побратими: “Хотабич”. Можна й коротше - “Хотаб”. На війні я завів вуса-бороду і став подібним на персонажа відомої казки. Звідти і псевдо. Моя дружина Ліля казала: “Ти хоч на хрестини поголися...”. Оце зараз якраз їду на них — раніше не було як. Моя друга доця народилася 20 грудня. Назвемо її Євою.

При згадці про дітей у “Хотабича” спалахують втомлені очі, і він розказує вже не про плюшевих, а про живих тварин, які складають йому компанію ТАМ:

- У нас на позиції живе великий рудий кіт Бегемот. Може за раз з'їсти дві-три банки сардин. Так розтовстів, що не має сил вискочити на ліжко — піднімаю його туди, щоб відпочив. На половину мого спальника розтягується. Виглядає так, що це я у нього “орендую номер”, а не навпаки. Є у нас ще шість маленьких котів...

- Що вам дає присутність звірів і ляльок у бойовому розташуванні?

- Сімейний затишок. Коли дивився на того ведмедика Василька, здавалося, що біля мене — моя доця...

Андрій розказує про те, як з друзями по-домашньому облаштовують фронтовий побут. Про олів’є, приготовлене на день української армії, про власноруч копчені кури, про саморобну баню. Після цього переходимо на серйозніші теми.

- Чи стало іншим населення Донбасу після російської агресії?

- Воно, на жаль, не змінилося. Недавно заїжджав у той населений пункт, де наша частина стояла у 2015 році. Пригадую, наші хлопці тамтешнім людям не шкодували нічого: “тушонки”, “згущонки”, варення. Як тільки одна наша бригада виходить з певного місця, все, що набудували там, на другу бригаду вже не залишається - місцеві розтягують. Не раз хліба даємо їм, харчових відходів, щоб мали чим своїх свиней, корів, курей годувати. У своїх магазинах вони на куриві для наших солдат добряче заробляють. На Святого Миколая у підшефну школу ми подарунки дітям привезли, гарний концерт був. А їхні батьки як були “сєпарами”, так ними і залишилися. Місцевий продавець, яка добре мене знає, якось запитала: “А чєво ви опять сюда прієхалі? Щоб опять вбивати на моїй Україні?”. І що ти їй скажеш на таку дурню?.. Або їдеш у маршрутці, а пасажири на тебе з-під лоба. З агресією в очах, зі зневагою. Можуть плюнути на тебе: “понаезжалі здєсь”. Їхав у відрядження весь у нервах. Але з дому повідомили, що народилася друга доця — і стало легше.

- І все ж є між ними нормальні люди, - продовжує “Хотабич”. - Стояли ми біля Красногоровки, познайомилися там з Гєною, колишнім шахтарем. Йому ногу у забої зламало, ходить з паличкою. Коли на Донбасі почалася ота вся катавасія, він зразу був проти “сєпарів”, проти “русского міра”. Казав: я того “добра” вже надивився, коли у часи СРСР служив у Росії. Гєна — український патріот. Їде попри нас, і не було такого, щоб не зупинився, не привітався, не пригостив зелениною зі свого городу чи молодою картоплею.

- Як навернути обманутих східняків до України?

- Нема смислу... Колись на Донбас з Росії звозили багатьох “зеків”. У них одне на умі було: заробив — пропив. Про щось більше і не думалося. А кого привезли з центральної чи західної України, у кого були хліборобські корені, той жив і думав зовсім по-іншому. Біля Водяного зустріли старшого дядька, вихідця з Львівської області. Довкола нічого немає, все розбито, а у нього своя електропідстанція, поросят тримає, корівка є, машина своя. Зерно має, підключив млинок - змолов. Господар! На таких людей надія.

З великою повагою Андрій раз за разом розказує і про багатьох своїх побратимів. Узяти хоча б ось цього, кухаря. Розпочався обстріл, а він, замість того, щоб ховатися від вибухів, рятує великий баняк киплячого борщу. Вхопив поперед себе і біжить з ним в укриття — щоб не розлити, щоб хлопці не залишилися голодними...

З “Хотабичем” ми говорили і про велику політику. Переповім один з фрагментів розмови на цю тему:

- Якось на “цивілці” один “великий патріот” каже мені: а чи не могла б наша армія розвернутися і піти на Київ, на “пороха”? А я йому: ми і без тебе знаємо, чим маємо займатися. І займаємося цим. Дякуючи моїм хлопцям ти, хлопче, у себе вдома спокійно п’єш-гуляєш. А що особисто зробив ти, щоб наша влада була ліпшою? Щоб вибрати добрих 450 депутатів? Чи не даєш і чи не береш ти хабарів? Чи не крадеш у держави? Чи на виборах голосуєш по совісті, а не за гречку?

Після того щирого монологу я раптом зловив себе на думці, що своїми запитаннями не даю “Хотабичу” перепочити. Перед тим у нього була безсонна ніч, з частини добирався на вокзал кілька кілометрів пішки. Через три години у нього — хрестини, зустріч з непосидючою Яною і зовсім манюсінькою Євою. А завтра в обід — нелегка зворотня дорога. Тож “відстав” від “Хотабича”. Знаю, що трохи втомив його. Але ця розмова принесла мені велику полегкість…

Тернопільська область