У горі біля Черемшини «кочегарить»… гейзер?
За лютих морозів маленька лісова печера дихає сауною.
В останні дні українці пережили кілька нападів «арктичних» холодів. У Галичині температура повітря опускалася вночі до позначки -20о, на східних теренах траплялося ще холодніше. Студено було і у «малих Карпатах», якими називають гірський кряж, що тягнеться через Рогатинський (Івано-Франківська область), Перемишлянський, Золочівський (Львівська область), Бережанський (Тернопільська область) райони. У цій місцевості, на стику трьох регіонів, і пульсує маленьке диво, якому немає поки що пояснень. Серед задубілої від морозів природи кореспонденту «Високого Замку» вдалося надибати маленький оазис, в якому за навколишнього «сибіру» суперчутливий електронний термометр показував… +14о.
До «місця Х» вирушаємо затемна, перед сьомою ранку, бо дорога туди неблизька, кілометрів вісім. Крім автора цих рядків, у подорож вибралися місцеві жителі Степан і Анатолій, знані у селі “майстри на всі руки” і природолюби. Один був за провідника, інший — за свідка. Бо разом зі мною мало хто вірив у те, що оповідали здивовані незвичною знахідкою мисливці.
Дорогу підсвічує начищений до блиску місяць і гірлянди постріздвяних зір. Час від часу від сильного морозу у лісі потріскують буки — їх розпирають зледенілі внутрішні соки. Помічаємо: чи не кожний десятий бук у цій глушині — “іменний”. На гладких стовбурах, наче на парканах, якісь батяри-графомани поставили свої автографи — «тут був Вася», «Петро + Ірка = любов». Були і лихослів’я. Все оце неподобство мусить терпеливо зносити на своїх плечах бідолашна наша матінка природа…
На сході рожевіє. Подають голос розбуджені нашою рипучою ходою синички і сойки. Метрів за двісті попереду прошмигнув кабан, що його наполохав чотирилапий супутник Мухтар. Судячи з рясних слідів на снігу, звірини тут багато. В гущавині натрапляємо на один з її лісових «гуртожитків» - кілька лежанок, що їх своїми копитами облаштували козулі. Сплять ці красуні не на білому «покривалі» (бо на ньому швидко можна застудитися навіть у “шубі”), а на голій, очищеній від снігу і листя землі. Взимку вона має властивість віддавати своє внутрішнє тепло тим, хто до неї пригортається, влітку ж, навпаки, - дає звірові приємну прохолоду. Закон фізики і доброти.
А ось ще один урок натурознавства для лісових неофітів: біля козулиних «постелей» видніється притрушене сніговою пудрою зеленкувате листя морозостійкої ожини. Разом зі соковитими прутиками це зараз основна їжа парнокопитних мешканців лісу. Без неї взимку не вижили б.
Після двогодинних мандрів хащами перед нами постає широкий і глибокий рів-дебра, за яким у далечині видніється село Черемшина.
- Десь тут! — гукає Степан-екскурсовод і уважним поглядом «сканує» довколишню місцевість.
Розглядаємося і ми. Ніби нічого незвичного - ліс як ліс, гора як гора. Аж раптом у боці від нас, біля засохлого граба, поруч з яким - кабаняча стежка, помічаємо хмарки пари, що вигулькують звідкись з-під землі, як із перегрітого радіатора. Підходимо ближче. Посеред білого сніжного покривала видніється невелика чорна дірка-яма, по периметру якої у таку зимнеччину «почеплено» мереживо із оксамитового моху. Це і є вхід у невеличку печеру. Вона постійно дихає парою, яка на холоді стає льодом, одягаючи у скляний панцир довколишні гілки і стебла бур’янів. Від конденсату при вході утворилися бурульки, а кам’яна арка усередині вкрилася срібними росинками. Беремося фотографувати цю нашу знахідку, і об’єктив, наче у сауні, відразу покривається теплою вологою…
Печера невеличка, десь півтора на два метри, у повен зріст не станеш. По кутах видніються заглибини, наче лисячі нори. З осені сюди нанесло листя. М’яко і тепло, хоч бери та й спи. Склепіння немовби викладено з вапнякових камінців, але, судячи з усього, робота ця не ручна. За архітектора і будівельника правила, вочевидь, сама природа…
Степан витягає електронний термометр, що завбачливо прихопив із собою, вмикає його. І казка народжується прямо на наших очах. Перед входом у печеру на моніторі було -15о, а за якихось три кроки, у теплому лоні гори, цифри стрімко побігли вгору: +8о, +15о, +19о. Ось звідки взявся тут посеред січня зелений мох і нев’януча гілка папороті! Ось чому проклали поруч свої магістралі кабани і кози - за потреби у печері можна буде не тільки сховатися, а й зігрітися...
Ми так і не знайшли пояснення, чому дихає парою гора біля села Черемшини. Можливо, у її глибоких надрах відбувається мимовільне гасіння вапна, а цей процес завжди супроводжується виділенням тепла. А, можливо, десь у «тілі» цієї гори знаходиться термальне джерело, пара від якого і просочується назовні. Гляди, чого доброго, проб’ється звідти гейзер і незабаром можна буде приймати тут «вулканічні ванни»…
Припущення не таке уже й фантастичне. Кілька років тому я їздив у відрядження до невеличкого села під Бібркою. Один з тамтешніх фермерів, окрім іншого добра, вирощував у себе екзотичні для Галичини кавуни і дині. А пояснював він їхню «прописку» сусідством своїх плантацій з місцевою горою, від якої начебто іде геотермальне тепло. Можливо, така ж сама природна «кочегарка» працює і під Черемшиною…
А тим часом...
Кореспондент “Високого Замку” звернувся за роз’ясненням “черемшанського дива” до заступника директора Інституту геології і геохімії горючих копалин НАН України з наукової роботи Андрія Поберезького. Однак навіть він не міг знайти пояснення, чому з такої невеличкої печери так інтенсивно виділяється тепло. Каже, що про таке явище почув уперше.
Фото автора та Анатолія ПОТОЦЬКОГО, Івано-Франківська область
