Ірина МАГДИШ: «Погано, що не підростають нові політики, які можуть бути альтернативою Садовому»

Минуло понад два місяці з часу, коли керівник міського управління культури Ірина Магдиш подала у відставку за власним бажанням — після так званого “антицерковного” скандалу. Незадовго до місцевих виборів «Українська правда» опублікувала інтерв’ю журналістки Катерини Сергацкової з Іриною Магдиш, де вона, серед іншого, висловила критичні зауваження на адресу церкви. Магдиш не уточнювала назви конфесії, однак з контексту можна було зробити висновок, що йдеться про УГКЦ. «Є райони (у Львові), де взагалі нічого немає, — жодного культурного центру, жодної бібліотеки, театру або кінотеатру. Єдина розвага для людей в такому районі - церква. І церква починає на цьому жирувати і зловживати страшним чином”, — зокрема, сказала Ірина Магдиш. Після публікації інтерв’ю міський голова Львова Андрій Садовий попросив вибачення у львів’ян за «образу вірних та представників церкви». Своє вибачення Садовий опублікував на сторінці у «Фейсбуці». «Не знаю, чи мої слова повною мірою компенсують ту образу, якої зазнали вірні та представники церкви від слів керівника управління культури міста Львова. Але мої вибачення щирі. Бо ці слова образили і мене особисто...”. А 7 жовтня Ірина Магдиш написала заяву на звільнення. Як із віддалі часу пані Ірина оцінює ту ситуацію, куди рухається та що реалізовує? Про це та багато іншого розповіла кореспонденту «Високого Замку».

- Пані Ірино, тепер, коли минуло достатньо часу, який висновок “у сухому залишку” зробили для себе із ситуації, що передувала вашій відставці?

- Треба говорити те, що думаєш. Конформізм ще ніколи до нічого доброго не доводив. І критичне мислення — це те, що нам потрібно, аби рухатися вперед. Без запитань “а чому так?”, “чи так повинно бути?”, “чому ми такі?” нічого не зміниться. Критичне мислення, це те, що треба виховувати від народження.

- Нинішній в. о. начальника управління культури Михайло Мороз консультується з вами?

- Це прекрасні, самодостатні люди, чудово сформована команда, якою я пишаюся, яку люблю. Можуть дати собі раду самостійно. Команда має потенціал для того, щоб продовжувати робити те, що було закладено рік-два тому.

- Чому так багато молодих людей нині штурмують чиновницькі лави?

- Та добре, що воно так. Не можна тільки стояти збоку, дивитися і критикувати. Досвід, участь у місцевому чи державному самоуправлінні є не­оціненними. Отримуєш іншу точку зору, відкриваються нові обрії. А ще розумієш механізми, як функціонує уся ця система. Бачиш, яку точку треба поміняти, щоб система змінилася. Цю точку не завжди можна побачити ззовні. Інколи треба бути всередині, щоби показувати приклад іншого чиновника. Колись же мусить бути чиновник із людським обличчям. І таких людей стає щораз більше. Добрий, мудрий, відкритий, некорумпований чиновник має звідкись узятися. То хай ідуть молоді люди з такими характеристиками, з такими якостями, і починають ці авгієві конюшні чистити.

- Наскільки великою мотивацією для молодих чиновників є зарплата? Який її розмір, до речі?

- Зарплати дуже маленькі. Для мене особисто мотивацією були можливості реалізувати досвід і бачення, які накопичилися за усі роки роботи у різних організаціях. Шкода, що все так підрізалося на піку форми, коли і досвід був, і бажання, і ентузіазм, і можливості...

- У чому, на вашу думку, феномен мера Львова, - як чиновника, особистості?

- З-поміж того, що нам пропонували на заміну, він усе-таки найкраща кандидатура. Це і добре, і погано. Погано, що не підростають нові політики, які можуть бути гідною альтернативою чинному меру. Рано чи пізно це повинно статися. Кількакаденційне перебування на одній і тій же посаді загрожує ручним управлінням, обростанням зв’язками. Це загрожує авторитарною, персоніфікованою системою управління, коли все зав’язується на одній людині. Це неминуче стається з кожним. Ротація повинна бути. Для того, щоб вона була гідною, мають підростати відповідні альтернативи. Наразі їх немає.

- Які ваші враження від прем’єри першої в Україні соціальної опери “Король Лір: Верді”, що відбулася у Львові?

- Найважливішою була реакція учасників (непрофесійних акторів, мешканців геріатричного центру та переселенців. - Авт.), що грали на сцені. Для них це новий життєвий досвід, повернення в активне соціальне і культурне життя. Мені б дуже хотілося, щоб результатом такої вистави стало її повторення і спроба робити такі штуки в інших ситуаціях, з іншими людьми. Театр потрібно відкривати. Він не повинен бути герметично закритим — мистецтво для мистецтва. Театр має бути з людьми і роблений людьми.

- Після вистави на своїй сторінці у “Фейсбуці” ви написали: “Якщо вистава (концерт, лекція, кіно...) починається о 18.00, то останній глядач без поспіху приходить о 18.30 і незадоволено вимагає свого місця посеред ряду. І не тому так діється, що Кириленко в міністерстві, а тому така кириленка нагорі, що ми такі внизу. Хтось перший мусить відважитися і не пустити після третього дзвінка. Втратить глядача, але здобуде Глядача”.

- Ми вимагаємо змін нагорі, а не хочемо змінюватися унизу. Простіше і комфортніше критикувати Міністерство культури... Це нічим нам не загрожує. У такій ситуації є дуже мудрими. Але для того, щоб змінитися унизу, треба зробити зусилля над собою і взяти відповідальність. До прикладу, прийти вчасно. А якщо спізнюєшся — виявити повагу до тих, хто на сцені, і тих, хто сидить у глядацькій залі, і тихенько зайняти вільне місце, а не піднімати цілий ряд. Це стосується не лише конкретної вистави чи театру. Це відображення ставлення до культури як чогось такого необов’язкового. Можна прийти невчасно, говорити по телефону, писати есемески... Буду дуже рада, якщо котрийсь із театрів, пропонуючи глядачеві якісний продукт, буде також просити глядача про якісну поведінку. У європейських країнах, якщо ти запізнюєшся, то зможеш зайти у зал тільки під час перерви. Якщо у нас хтось на таке відважиться — буде багато критики, можливо, хтось повернеться і піде. Це я і мала на увазі у фразі “втратить глядача”. Але натомість прийде той Глядач, який відповідатиме рівню культурного міста.

- У яких проектах ви нині задіяні?

- Ми закінчили проект відеороликів “Меценат” до 150-ліття Шептицького. Нині шукаю можливості реалізації ще мільйона проектів, що “сидять” у голові.

- До Музею Ідей повернутися не хочете?

- Не можна ступати в одну і ту ж річку двічі. Не можна повертатися на ті самі робочі місця. Треба йти далі.

- Ви залишитеся у Львові?

- Дуже хочу залишитися у Львові. Не хочу їхати до Києва, до Варшави. Але, якщо станеться так, що ринок праці звузиться до неможливості, доведеться їхати кудись, де можна буде ще трохи реалізувати власні ідеї. Переїзд — це крайній варіант.

- Тобто, як би там не було, у кар’єрному плані Львів пасе задніх порівняно із Києвом?

- Як і кожне менше за столицю місто. І це неправильно. Цього аспекту також мала б стосуватися децентралізація. Кожне місто має мати певну вертикаль, соціальні ліфти, якими молодь може підійматися. Стеля цього соціального ліфта не може бути надто низька. Можливості для молодих людей мають бути високими, а не так, що дійшов до посади якогось менеджера середньої ланки, і тобі все обривається, повинен їхати у той же Київ, щоб далі рости, самореалізовуватися.

Довідка «ВЗ»

Магдиш Ірина Святославівна народилась 29 березня 1962 року у Львові. Вищу освіту здобула у Поліграфічному інституті імені Федорова (закінчила з відзнакою у 1984 році. Спеціальність — редактор наукової, технічної та інформаційної літератури). Працювала у Львівській музичній школі-інтернаті імені Крушельницької, а також у Києві, зокрема у піар-компанії “Прайм-Тайм” та в Адміністрації президента України. З 2003 року працювала редактором журналу «Ї» та куратором Музею Ідей, що у Львові. З грудня 2014 року до жовтня 2015 року — керівник управління культури Львівської міської ради.