«Мій друг воює за «ДНР», йому пообіцяли... шахту»

Через вікно тролейбуса побачила автівку, на якій написано: “Я інвалід ДЦП. Заробляю на життя таксистом. Поміняйтесь зі мною життям, або допоможіть заробити”. Машина зупиняється і зникає з поля зору. Вибігаю з тролейбуса... Біле таксі помічаю за рогом. Водій — молодий чоловік, каже, рік тому перебрався до Львова з Донецька. Він якраз чекав на замовлення з “Нової пошти”, тож домовляємося про зустріч.

... 36-річний Роман Кисляк має дві вищі освіти — закінчив факультети журналістики та психології. Десять років видавав безкоштовну газету “Чайка” (був її модератором). Редакція мала 24 тисячі передплатників. У ній висвітлювали соціальні теми. У Донецьку був активним учасником Євромайдану. Коли почалася війна, евакуйовував людей з “гарячих точок”...

У Львові чоловіка прихистили у монастирі, що на вул. Довбуша, 24. Там у нього є кімнатка, пральна машина. “Монахи порадили мені піти у Центр зайнятості і стати на облік, - розповідає Роман про свої перші дні у новому місті. - Там сказали, що не маю якихось довідок і порадили їхати за ними у... Донецьк. Коли батькам вдалося їх передати, виявилося, не ті, що треба. Так тривало два місяці. Коли мене врешті-решт скерували до роботодавців, ті запропонували мити підлогу за 300 грн. на місяць. Я харчуюся у кафе, бо сам готувати собі не можу, 300 грн. витрачаю в тиждень на обіди”.

Роман хоч і був у відчаї, але рук не опустив. “Монахи мене втішали: “У нас є ідея: ми купимо тобі машину, і ти будеш таксувати”, - веде далі. - Я був шокований! Розповів про це батькам та друзям. Разом з монахами усі скинулися, тепер це наша спільна машина. Я був наче у казці” (усміхається. - Авт.).

«Як допомогти інваліду? - риторично запитує. - Не мені. Я даю собі раду. Деякі люди, які мають гроші та здоров’я, думають, що вони боги. Боги на дорозі і на роботі. А люди з особливими потребами не мають ніяких прав та захисту. Я намагаюся забути, що хворий, а мені кожен про це нагадує. Наприклад, мені треба піти в басейн, мушу взяти довідку. Лікар перестраховується: “Якщо ти втопишся, я буду відповідати”. Їй легше не дати цієї довідки...

Я дякую своїй мамі. Вона мене віддала у звичайну школу. Я був таким, як усі. Своєї дефект­ної мови я не чую, вона мені здається нормальною. А потім мене відправили у спецінтернат, і тільки там, як у дзеркальному відображенні, я усвідомив, що інший. Тоді хвороба закріплюється у голові, і ти починаєш комплексувати... Наше суспільство уже дозріває до розуміння цього, дітей з особливими потребами віддають у звичайні школи. Дитина повинна бути у суспільстві. Так, їй буде важко, але у неї не буде психічних розладів. Дітей зі спецшкіл лише раз на тиждень забирають додому. Це ненормально. Їх там лікують, ними опікуються, але дитина повинна жити з батьками. Я там постійно ридав... У 3-му класі мене забрали, і я пішов у звичайну школу. Там я став трієчником (у спецшколі був відмінником), але нічого страшного. Це не завадило мені отримати вищу освіту”.

Роман не може самостійно писати. Якось поштарка принесла пенсію, тож коли ставив підпис, ненавмисне порвав відомість. “Чого ви мордуєтесь? - запитала працівниця пошти. - Зробіть собі печатку з підписом”. Вирішив дізнатися, чи має така печатка юридичну силу. Нотаріуси заявили, якщо Роман не може писати, значить, він недієздатний. Тож через суд йому мають призначити опікуна. А печатку можна легко підробити... “Це мене образило, - обурюється чоловік. - Я написав декілька запитів у профільне міністерство, але безрезультатно. Мені порадили: “Шукай депутата, який напише законопроект, і тоді така печатка матиме юридичну силу”. Це абсурд!”.

У Донецьку Роман хотів продати машину (на ній таксував). У 2007 році взяв автівку у кредит. 20 тисяч доларів виплатив, але потім настала криза, сплатити відсотків не зміг. “Мав привести до нотаріуса 14 осіб (!), які б підтвердили, що я саме та особа, і це моя машина. Або... дати хабар. Довелося кликати людей з вулиці, які б підтвердили мою особу. Наразі з тією печаткою можу отримувати хіба що пенсію. Закон мені не допомагає. Він мене калічить”.

“Вам подобається у Львові?” - питаю. “У Донецьку я був “бандерою”, а тут — “москаль” (усміхається. - Авт.). Львів’яни дружньо до мене ставляться. Мені, до речі, у Шахтарську “денеерівець” пістолет до скроні приставив. Сказав, що я диверсант... (У липні минулого року Роман розвозив людям продукти. Пенсіонери по кілька місяців не отримували пенсій. Сиділи голодні. Вони плакали і готові були ноги цілувати волонтерам. - Авт.). “А якщо Україна відвоює Донбас?”. “Там “капелюхи” швидко міняють...”. “Чула, якщо тепер ти не отримуєш дві пенсії (російську та українську), значить, ти лох”. “Так і є! Мій друг воює за “ДНР”. Я його запитав, чому? Каже: “Мені пообіцяли шахту”. Вони воюють не за ідею, а за гроші. Шахтарі ніколи не були такими бідними, як зараз. Вони у 90-х роках страйкували за правду, а зараз — мовчать. Люди — у пастці. Якщо щось не так, їх виженуть з роботи. Отримують по 4-6 тисяч грн. Можливість заробити мають не усі, є шахти затоп­лені, їх закрили”.

Батьки переселенця повернулися у Донецьк, аби у них не відібрали дім. Сьогодні у центрі Донецька москвичі скуповують шикарні квартири за... 4 тисячі грн. (!). “У нашому будинку ми не можемо ні жити, ні продати його”, - каже Роман.

Попри життєві труднощі, Роман вправно керує автомобілем. Фінансово допомагає пораненим “атошникам”. Возить наших хлопців на реабілітацію. Мріє про сім’ю і каже, що все у житті залежить від Бога.

...“Коли це все закінчиться?” - запитує мене на прощання. Якби я знала...