«Навіть ті, що торік голосували за «ДНР», тепер – за Україну. Кажуть: «Нас поплутали...»
86-річний житель Артемівська – про життя у прифронтовій зоні.
Що цей поважний сивочолий чоловік, котрий дочікувався автобуса в одному з містечок на Тернопільщині і на якого косилися інші майбутні пасажири — не місцевий, видали його чорний костюм, одягнутий у спеку, та говірка з явно “східняцьким” акцентом. Не люблю лізти комусь у душу, втручатися у чуже товариство, але цього разу журналістська цікавість перемогла. Нітрохи не пошкодував, що нав’язався на розмову...
Андрієві Васильовичу Женчаку 86 років! Народився в Ярославі (нині — Республіка Польща). Під час сумнозвісної операції “Вісла” його з родиною переселили у село Куряни на Тернопільщині. Як став дорослим (а парубок він був тямущий!), поставили завідувати магазином. Згодом стали сватати у голови колгоспу. Відмовлявся, бо зрозумів, що воно за ярмо таке, коли за підібраний колосок односельців відправляли у Сибір. А щоб силою районна влада не змусила його до керівної роботи, чкурнув на схід. І досі він, син хліборобів, живе у промисловому Артемівську, що за 84 км на північ від Донецька. Оце вибрався на кілька днів у рідні місця на Галичині. Поки не підійшов наш рейсовий “пазик”, встигли поговорити з ним про будні українців у прифронтовому місті, які лягають спати і прокидаються під звуки далеких канонад...
- Чи є Україна в Артемівську? — перепитує пан Андрій. — Є! Щоранку грає Державний гімн. Дивимося українське телебачення, читаємо українські газети. Незважаючи на близькість зони АТО, життя іде повним ходом. Перебоїв з продуктами немає. Нема дефіцитів. Ходять тролейбуси, автобуси. Працюють фабрики. І далі добувають сіль. Місто славиться величезним заводом кольорових металів, підприємством “Победа труда”, де виготовляють волокуші, ланцюги для шахт, “Доріндустрією”, де майструють котки для прокладання доріг.
Пенсії регулярно платять. Затримка буває від сили один день, але артемівці не нарікають — бо за якихось сто кілометрів, на окупованих територіях, люди нічого не отримують, виживають хіба що за рахунок подачок Ахметова. Але тривога є і у нас. Сьогодні буває тихо — а завтра чути стрілянину. Шибки у вікнах дрижать. Навесні росіяни обстріляли наше місто з “Торнадо”. Школу розбили, дитсадок, житлові будинки. Кілька людей загинуло, багато стали каліками. Ми і зараз живемо “на чемоданах”.
Як ставиться населення до української влади? Дуже позитивно! Поважають наших воїнів. Готові за Україну життя покласти. Навіть ті, що торік стояли в чергах і голосували за оту “ДНР”, вже одумалися. Та й багато хто з Донецька, подивившись, чим для них обернулася любов до Путіна, кажуть: нас поплутали, нам цього не потрібно було...
Щоправда, були і є ще багато прихованих ворогів. Всі керівники району, всі прокурори повтікали у Росію. Недавно у розвалинах будинків, підвалах виявили чотири склади зі зброєю. Значить, хтось бандитами командував, хтось їм це постачав! А от міський голова Олексій Рева, який управляє Артемівськом уже 25 років, — людина те, що треба. Господар. Не здав ворогові нашого міста...
- Як зупинити цю війну? — продовжує Андрій Васильович. — Не швидко вона завершиться, доки нашими грошима будуть нас бити. Путін тягне з Януковича мільйони, платить ними найманцям-чеченцям, і вони воюють проти нас. Це розповідають полонені сепаратисти. Якби не було втручання Росії, якби Москва не підтримувала бойовиків, цієї війни не було би.
- Путін казав, що вся проблема на сході України — через мовну проблему, через націоналістів?
- Ніхто нікого тут не ущемляв! У місті донедавна і Ленін стояв, і пам’ятник Артему був. Депутати з міським головою вирішували, як поступати. Постановили: петлю на шию вішати не будемо. Зберемо сесію, вирішимо питання цивілізовано — демонтуємо. Так і зробили.
Чи не страшно жити у прифронтовій зоні? Я на своєму віку всяке бачив. Хочеться, звичайно, спокою, миру. Пробув три дні у Галичині, посвяткував, сподобалося мені тут, а додому все-таки тягне. Там у мене будиночок, дача. Грядки треба поливати...
