Крізь стелю небо видно, під ногами паркет тріщить...

Після ухвалення бюджету розвитку міста львівська громада так захопилася обмусолюванням

32 мільйонів гривень, призначених на пам’ятник митрополиту Андрею Шептицькому, що ніхто й не звернув уваги на суму куди скромнішу — 6,7 мільйона, виділених на заклади культури. За ці кошти львівські музеї, театри, музичні школи та бібліотеки мали б оснастити технікою, музичними інструментами, книжками та провести ремонтні роботи в приміщеннях. До Дня театру кореспондент «ВЗ» вирішила дізнатися, чим живуть та дихають львівські обителі муз та грацій.

Вирішую навідатися у Перший український театр для дітей та юнацтва. Кажуть, його фасадна стіна на вулиці Гнатюка має усі шанси обвалитися. Художній керівник театру Юрій Мисак притримується оптимістичніших перспектив: стіни адміністративних приміщень деякий час розповзалися, їх скріпили. Щоправда, укріплюючого армопоясу, який мав би запобігати тріщинам і розходженню стін, так і не поставили. “Гріх казати, що у театр взагалі не вкладалися кошти і не провадилися ремонти. Вісім років тому нам повністю поміняли опалення, п’ять років тому над адміністративним корпусом замінили дах, добудували гримерки, художні майстерні... Питання в тому, як все це відбувалося. У санвузлах плитку, що мала іти на стіни, клали на підлогу”. Запитую, чому у кабінеті в стелі зяють діри. “За площею ми найбільший міський театр — 3 тисячі метрів квадратних. На все коштів не вистачає. Головне, що сцена в порядку. Два роки тому австрійський кінотеатр передав нам крісла. Освітлення, правда, бажає кращого. Їздив недавно в Івано-Франківську філармонію, там ліхтарі дистанційно фокусуються з пульту. У нас працівник сцени приставляє драбину і налаштовує ліхтарі вручну”.

Кажу, що було б непогано, якби театр допоміг собі сам. На це пан Юрій відповідає: “Нещодавно власними силами облаштували малу сцену — у невеличкому залі поздирали штукатурку, цеглу полакували, вийшло невеличке затишне приміщення. Привели до ладу прохідну, щоб не соромно було перед відвідувачами. Але кардинально ми самотужки ситуацію не змінимо. Квитки у нас супердоступні, по 25 гривень для дітей...”.

На іншому боці вулиці — Львівський академічний театр “Воскресіння”. Завдяки його керівнику Ярославу Федоришину у Львові відбувається щорічний Міжнародний фестиваль “Золотий Лев” та видовищні вуличні вистави. В приміщенні театру також видовищ не бракує, але усі вони невеселі. Під ногами “хрумтить” розбитий паркет, високі склепіння вкрилися розводами від патьоків води, а функцію гримерок виконують... білі тканинні заслони по обидва боки сцени. За заслонами ховаються кілька лакованих тумб з півметровими дзеркалами та лампами. “Невже немає місця для гримерок?” — дивуюся. “Приміщення театру маленьке, ми розробили проект, за яким гримерки мали би бути під сценою, але на його втілення грошей нема, — каже Ярослав Федоришин. — Маємо кімнату, яка могла би бути складським приміщенням, але там практично немає стелі, вода по стінах тече. Кілька років тому обвалився дах над театром. Підремонтувати його нереально, а замінити коштує 1,5 мільйона. Недавно добрий кавалок стелі рухнув просто на сцену. На щастя, ніхто не постраждав. Міська влада про це знає, минулого року “на папері” виділили кошти, але в театр вони так і не дійшли”. У невеличкому приміщенні праворуч від сцени замість костюмів і декорацій — металеві балії, над головою — чорні діри, які ведуть кудись в нутрощі обшарпаного даху. “У нас цього року ювілей — 25 років, а святкувати не хочеться. Це приміщення колись було кінотеатром, засноване ще у 1918 році. Дивуюся, чому його досі не внесли в спадщину ЮНЕСКО”.

До Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса не пройти — вулиця перерита, вкрита піском та шматками здертого асфальту. Але курбасівцям це настрою не псує — балкон на другому поверсі театру відреставрували, бодай частина фасаду нарешті перестала обсипатися львів’янам на голови. Львівські театрали розповідають — курбасівці “дають собі раду” за рахунок грантів. Невеличкі гримерки на другому поверсі з євроремонтом, зручними столиками та належним освітленням. “Нарікати нема на що, — каже директор театру Микола Береза. — Минулого року місто в партнерстві з німецькою компанією GIZ відремонтували нам сходову клітку, встановили котельню. Труби та батареї, щоправда, залишилися старі. Зараз треба відреставрувати двері і вікна, будемо економити тепло. Заміняти віконні конструкції категорично не можна — театр знаходиться в колишньому приміщенні Casino de Paris, що було зведене 1909 року. Це пам’ятка архітектури, збудована в стилі модернізованої неоготики”.

Питаю, яка ситуація з приміщеннями, що їх театр здавав у суборенду під кафе. “Коли я прийшов на посаду директора, а це було два роки тому, кафе вже припинило свою діяльність. Зараз у цих підвальних приміщеннях зберігаємо декорації від колишніх вистав. Там проблеми з опаленням, через сирість усі ті декорації доводиться час від часу провітрювати та просушувати”. “Кількість глядачів у залі обмежена — близько ста чоловік. На декорації, костюми, підготовку вистав театр заробляє сам. Тому коли почалася девальвація, змушені були підняти ціну квитка на популярні вистави з 60 до 100 гривень”.

На великій сцені Національного академічного театру ім. Марії Заньковецької монтують декорації до нової вистави, за кулісами — ремонтні роботи. “Завершуємо ремонти у санвузлах, — пояснює генеральний директор Андрій Мацяк. — Мусили навести лад, бо труби востаннє мінялися, мабуть, ще за Австрії. Грошей катастрофічно бракувало, а треба було ще кахлі покласти, то ми звернулися у будівельну фірму з проханням зробити нам знижку. Прийшла відповідь: “Знижки не буде, ми вам безкоштовно матеріали надамо”. Директор фірми виявився театролюбом. А роботу майстрів театр за власний кошт оплатив. Рекламний банер на приміщенні театру (його видно з вулиці Городоцької) — це спосіб принести в театр 16 тисяч гривень на місяць. Не бозна-які гроші, але можна зробити косметичний ремонт, купити настил для нової постановки “Вій, вітерець”...

“Театру майже сто років, а капітального ремонту не було ні за радянської влади, ні за незалежності, — каже Андрій Мацяк. — Кошти виділялися на гостроаварійні ділянки. Востаннє — до Євро-2012 на ремонт шматочка фасаду. На щастя, маємо багато поціновувачів театру, які нам допомагають. Коли треба було відремонтувати планшет сцени, львівські артисти дали благодійний концерт. Ще донедавна сценічне коло оберталося механізмом, який колись був демонтований в одній з червоноградських шахт, а тепер матимемо сучасне обладнання. Життєдіяльність театрів значно полегшив би закон про меценатство — підприємці вкладали б гроші в заклади культури і тим самим зменшували собі податки. За цією схемою працюють Штати та Європа”.