«Спершу люди соромляться, а потім речі вигрібають з коробок...»

Редакція нашої газети через друзів у Польщі передала ГО «Схід і Захід разом», яке створили переселенці зі сходу, гуманітарний вантаж. Його розмістили на вул. Пластовій,7 (поруч зі складом ГО «Допомога армії»). Збір речей у Польщі організувала польсько-словацько-українська фундація «Братерство». Протягом місяця у Кракові (та й в інших містечках) люди жертвували власні речі для переселенців зі сходу України. Долучилися до благодійності медики, школярі, представники Українського дому у Кракові. Ця ж фундація організовує відпочинок у Польщі для дітей майданівців та дітей, батьки яких загинули в АТО. Журналіст «ВЗ» навідалася подивитися, хто прийде забирати «гуманітарку» з Польщі.

Чоловік і жінка старшого віку тримають декілька пакетів. Розумію, що це переселенці — люди, яких з домівки вигнала війна. Таких на Львівщині — понад 10 тисяч.

Заглядаю до подружжя у пакети — тепла ковдра, якась куртка... Пані Лариса та пан Олександр з Донецька. Приїхали до Львова разом з 24-річною донькою. Житло орендують. Жінка працювала у Донецьку у науковій бібліотеці, отримувала три тисячі грн., чоловік — музикант, викладав у музичній школі (грає на тромбоні), заробляв приблизно стільки ж. «У Львові знайти роботу з такою самою зарплатою дуже важко», — каже пані Лариса.

Подружжя розповідає, коли прийшла так звана влада «ДНР», бойовики запропонували їм співпрацю. «Усім, хто на це погодився, ставили штампи у трудову книжку. Хто відмовився, мусив виїжджати з Донецька».

«У нас було все: квартира, хороша робота, а тепер бачите (показує на пакети з «гуманітаркою». — Авт.)», — зітхають. «Не хочете на вулиці пограти? На цьому можна підзаробити», — підбадьорюю донеччанина. «Я йому пропонувала, — відповідає за чоловіка пані Лариса. — Соромиться».

Заходжу в ангар. Переселенців тут — як мурашок. У коробках і на стелажах — дитячий одяг, жіночий, чоловічий. Взуття небагато. Очолює ГО «Схід і Захід разом» Тетяна Шелепова. Народилася у Львові, але у зв’язку зі здоров’ям родина переїхала на Донбас (мати Тетяни родом зі сходу). Її двоюрідний дід — Микола Лебідь — начальник служби безпеки ОУН-УПА. «Ви взяли на себе важку ношу», — кажу Тетяні. «Я багато років працювала топ-менеджером на керівних посадах. Роботи не боюся».

Тетяна каже, серед переселенців є чимало нормальних людей, а є «лица с Донбасса», які не з патріотичних міркувань приїхали до Львова. Такі зазвичай агресивні і шукають «халяву»... А ось залишились захищати Україну на Донбасі (з кола її знайомих) — одиниці...

Прийшли по «гуманітарку» люди різного віку. Мовчки перебирають одяг. Юлі та Інні — по 30, вони з Ясинуватої. Набрали дитячих речей. Інна платить за орендовану квартиру 3500 грн. на місяць. Їй пощастило — чоловіка перевели на роботу з Донецька до Львова. «Хочете додому?» — запитую в жінок. «Донецьк — найкраще місто в світі, — кажуть. — От як закінчиться війна, приїжджайте до нас». Вірять, що перемога буде за Україною.

Запитую у подружжя з Краматорська, чи багато місцевих воює в ополченні. «Піввідсотка, — кажуть. — Решта — чеченці, російські найманці». Трикімнатну квартиру на Левандівці це подружжя орендує за 4 тисячі грн. Коли колишня господиня вирішила збільшити плату на тисячу грн., з’їхали. «Нові господарі, коли дізналися, що ми зі сходу, скинули 500 грн.», — кажуть. Чимало речей (тарілки, ложки, виделки, горнятка) родина переслала з дому поштою. Та багатьох речей все одно бракує. У цій родині на життя заробляє дружина — вона фрілансер (вільний журналіст). У сім’ї — двоє дітей (17 та 8 років). Батько хоч і призовного віку, але захищати рідну землю від ворога не поспішає. Шукає роботу та налагоджує життя у «бандерівському» Львові.

Старший чоловік приміряє кросівки. Затісні. «Розумію, що залишуся у Львові на все життя. У мене одна квартира у Донецьку, інша — у Гурзуфі. Я на пенсії. Бізнес віддав сину (займався торгівлею будматеріалами). Ополченці склади розтрощили. Один син втік в Одесу, інший — у Київ. Якщо повернуться додому, їх «ДНР» забере воювати...» — каже. Боронити землю від окупанта ця родина, схоже, теж не збирається... «Я у Донецьку у спортклуб ходив — грав у бадмінтон, коли їхав до Криму — йшов на тенісні корти. Тепер зранку встаю і цілий день тиняюсь по місту — кілометри накручую...» — бідкається пан Юрій.

Шапки, шалі, рукавиці, дитячі іграшки розлітаються як гарячі пиріжки. Волонтерка Ірина з Донецька (за фахом — лікар-лаборант) у Львові влаштувалася у 5-у поліклініку. «Спершу люди соромляться, а потім речі вигрібають з коробок...» — ділиться спостереженнями волонтерка. «За чим найчастіше питають?». «Запитують про верхній одяг, рушники. Постелі було ящики два — моментально розібрали. Одна жінка шукала настільну лампу. Інша — рюкзак. Вона у Новому Роздолі речі обмінює на картоплю та цибулю», — каже Ірина.

Помічаю вагітну жінку. Пані Наталя з Маріуполя. Її дітям — 16 і 10. Чоловік — лікар-фтизіатр (нині працює у маріупольській лікарні). Жінка з гордістю розповідає про успіхи свого молодшого сина у львівській школі. «Петро у 5-му класі. З української мови має дванадцять. Хоча українську вчив лише у першому класі. Потім українські класи скоротили».

Серед переселенців — Валентина з Брянки (Луганська область). Жінка народилася у Львові. Тут навчалася на фельдшера. Десять років тому поїхала з чоловіком на схід. Взяли квартиру у кредит. У липні минулого року кредит виплатили, і тут — війна! «Помахала квартирі ручкою, взяла трьох дітей і поїхала до Борислава. У чоловіка — львівська прописка, якби «еленерівці» про це дізналися...Чоловік виїжджав з Луганщини разом з волонтерами», — каже.

«Як люди зараз живуть у Брянці?» — запитую. «Ціни «выше крыши», ті, хто довозить продукти з Харкова, роблять націнку за небезпеку. Ту гуманітарку, яку привозять з РФ, ополченці забирають і віддають продавцям на базар...».

«Вибрали щось?» — питаю у симпатичної жінки. «Малому футболки, — каже. — Діти швидко ростуть». Наталя розповідає, її чоловік пішов служити у Нац­гвардію. «Фірму, на якій працював у Луганську, забрали бойовики. Магазин у центрі міста (двері, вікна) ми закрили. Батьки іноді туди навідуються, кажуть, двері зачинені і вивіска ціла. Вивіска, до речі, українською».

Наталя — викладач інформатики. «Якщо у Львові не знайдете роботу за фахом, що будете робити?». «Піду офіс прибирати, — каже жінка. — Півдня я зайнята з дитиною, воджу сина на безкоштовні майстер-класи з малювання. А зранку чи пізно ввечері могла б піти прибирати»...