«Кленова надія» для поранених бійців

Світлана Комінко народилася в Тернополі, але уже десять років живе в Канаді. Чоловік Світлани — Михайло Ільїн — американець російського походження, пращури якого втекли від комуністів після революції в Росії. Світлана стала ініціатором та організатором Євромайдану у Ванкувері, а після розстрілу Небесної сотні подружжя разом із іншими активістами Ванкувера заснувало благодійний фонд O.W.L. Ukrainian Canadian Education Charity.

Першим проектом фонду стала літня програма «Молодь Майдану 2014», в якій 14 дітей вчили два місяці англійську в Canadian College of English Language, живучи в українських і канадських родинах. Серед учасників були діти сімей з Небесної сотні, важко поранені майданівці і діти-сироти. Коли закінчилася програма у Ванкувері, подружжя вирушило в Україну, аби долучитись до волонтерського руху. Думали, затримаються на кілька місяців, а залишилися надовго. Тепер вони волонтери у Києві. Весь вільний час і сили витрачають на допомогу пораненим у зоні АТО українським солдатам та їхнім родинам у рамках програми «Кленова надія для України» (кленовий листок — канадський герб). Її суть — канадійці опікуються лікуванням та реабілітацією важко поранених солдатів.

— «Кленову надію» ми заснували восени, — розповідає Світлана. — Усе почалося з Андрія Соколенка, який був важко поранений. Ми приїхали у київський госпіталь його провідати. Після цього почали складати базу даних всіх важко поранених бійців. Переважно це хлопці з ампутаціями чи важкими пораненнями голови. На жаль, Соколенка врятувати не вдалося, він помер. Нині опікуємося родиною Андрія. Суть проекту — щомісячна фінансова та психологічна підтримка бійців, їхніх дітей, допомога у лікуванні та реабілітації, у соціальній адаптації. У базі даних проекту поранені бійці, з якими особисто познайомилися. Кожен, хто живе в Канаді чи в іншій країні, може їм допомогти. Серед варіантів допомоги — щомісячна підтримка вибраного бійця протягом року в розмірі 100 доларів, щомісячна допомога дитині важко пораненого бійця в розмірі 50 доларів, адресна допомога на лікування і протезування бійця.

— Чи причетні до цього посольства?

— Жодної участі у цьому державні структури, ані українські, ані канадські, не беруть. Це ініціатива простих людей, які створили фонд, пожертви громадян Канади, США, Великої Британії. Крім того, мій чоловік бере участь у канадсько-американській місії, яка активно допомагає пораненим бійцям із ліками, купує імпланти для хлопців із простреленими кістками, годує щодня 180 біженців із Криму та сходу, покриває витрати на необхідні документи, працює з дітьми, а також забезпечує харчами людей на окупованій території.

— Як ви переконали людей у тому, що гроші потрапляють за призначенням?

— По-перше, багато виконаних результативних проектів, які дали можливість завоювати довіру серед канадійців. По-друге, в «Кленовій надії» ми зв’язуємо напряму канадські та українські родини, які починають спілкуватися. Щойно знаходимо спонсора на Заході, даємо йому контакти пораненого бійця, з яким перед цим зустрічалися.

Недавно в Головний київський військовий госпіталь привезли пораненого бійця з Дніпродзержинська. Йому ампутували ногу, за другу борються лікарі. У нього інші важкі поранення. Його дружина на сьомому місяці вагітності. Ми знайшли сім’ю у Лондоні, яка буде його та малюка, що народиться, цілий рік підтримувати. Надали їм контакти, аби між собою спілкувалися через «Скайп». Так ми і працюємо. Також 22 лютого з рок-групою «СКАЙ» організовуємо благодійний концерт для допомоги українським солдатам у Ванкувері.

— Яка історія допомоги найбільше запам’яталася?

— Мого чоловіка прикро вразила українська бюрократія. Йому важко зрозуміти, чому людина, яка віддала здоров’я за країну, має доводити свою причетність до виконання військових обов’язків. Справа держави за цим слідкувати.

У Львівському військовому госпіталі волонтери водили нас по палатах і показували хлопців, які воювали в зоні АТО. Там познайомилися з Василем Шевченком з Миколаївської області. Цей 50-річний чоловік втратив дві ступні, але не в зоні АТО, а на полігоні. Підірвався на гранаті. За Василем доглядала дружина Оксана, адже він став безпомічним. Із жовтня по кінець січня дружина пораненого бійця змушена була доводити чиновникам, що цей чоловік отримав поранення під час виконання військових обов’язків. Разом з іншими волонтерами ми допомагали забрати Василя з госпіталю. Оскільки він не ходить, треба було організувати людей, які б допомогли йому в інвалідному візку добратися з лікарні до вагона поїзда, а звідти до рідного села. Мій чоловік через тиждень купив квиток і поїхав до Василя на Миколаївщину. Його село дуже бідне. В будинку немає газу. Дружина постійно була з ним у Львові. Вразило, що людини не було три місяці вдома, всі знали, що він у лікарні поранений, його зустріли хлібом-сіллю як героя, — а дров ніхто не здогадався заготувати... Вдарили морози та заметілі, а громаді байдуже, як він даватиме собі з цим раду.

Найстрашніше, коли поранені залишаються сам на сам зі своїм горем. Коли ще в лікарні, то цього не відчувають. Поруч такі самі поранені. А коли ти приїхав додому, лежиш безпомічний, залежний від інших, вісім годин немає світла і бракує дров напалити хату, починається депресія…

У випадку з Василем був повний цинізм. Йому дзвонили з військової частини і казали, що сам мусить приїхати за довідкою за сотні кілометрів у військову частину. Мовляв, не підходить, що він послав дружину… Ми знаємо від сімей, з якими спілкуємося, що змушені давати хабарі, аби уникнути бюрократії.

— Поранення у багатьох солдатів як фізичні, так і психологічні, — продовжує чоловік Світлани Михайло. — Минуть місяці, поки ці хлопці зможуть зрозуміти, як їм далі жити. Наступним нашим проектом буде створення програми з соціальної реабілітації, що дасть змогу зацікавленим хлопцям, що втратили мобільність, вчити англійську мову та ІТ. Це дасть можливість стати більш працездатними пораненим солдатам. Не менш важлива для цих солдатів моральна підтримка. Багато сімей у Києві їх навідують. В одному госпіталі чергують понад 200 волонтерів. Ці люди віддають весь вільний час, гроші та зусилля на допомогу пораненим солдатам. У цій згуртованості віра, що ми переживемо усі негаразди і переможемо.