Передплата 2024 «Добра кухня»

«З аеропорту бачив вентиляційний ствол шахти Засядька. Здавалося, можна вийти – і піти додому...»

«Кіборг» Ян з Донецька був поранений у Донецькому аеропорту, за кілька кілометрів від своєї вулиці

Захисники Донецького аеропорту — «кіборги» — стали героями новітньої історії України. Один з них, донеччанин Ян, лікується у Львівському госпіталі — він зазнав поранення під час захисту Донецького аеропорту. Куля розтрощила кістку правої руки й застрягла у м’язі — її Ян залишив собі на згадку.

Чоловік був гірником на шахті «Щеголка Глибока» у Донецьку. Йому 43 роки, він вже заробив собі «підземний стаж», може у 50 іти на пенсію.

— Нічим, — каже, — я не примітний. Активістом не був, але того, що почалося на Донбасі у квітні, не прийняв. Тоді ж записався в батальйон до Семена Семенченка, він тільки формувався у Дніпропетровську, навіть трохи побув у нацгвардії під Києвом. Обставини склалися так, що потрібно було повернутися у Донецьк, а коли померла мама, забрав сім’ю, і ми звідти поїхали. Думали, ненадовго... Виїжджали через «ДНР»-івські блокпости. Чоловіків виводили з автобуса, перевіряли документи. Один кричав нам: «Боягузи! Хто захищатиме Донбас від нациків?!».

Ми зупинилися у місті Дніпрорудному під Запоріжжям. Знайшов роботу, дружина теж. Важко було слухати ці новини про Донецьк і неприємно — про переселенців. У серпні була третя хвиля мобілізації, і я пішов у військкомат як доброволець. Потрапив в “учебку” «Десна». Потім розподілили у 93-ю механізовану бригаду під Дніпропетровськом. Там формували перший батальйон, а в ньому — третю роту, яку мали відправити в аеропорт. Брали туди тільки добровольців. Так я потрапив в аеропорт... Дивився на своє місто з вікон розбитого аеропорту — усе знайоме. Бачив висотку, де прохідна заводу «Точмаш», розграбоване «Метро», вентиляційний ствол шахти Засядька... Здавалося, можна вийти і піти додому, а ні — стріляють.

Три тижні у листопаді ми просиділи у старому та новому терміналах. Мала бути ротація, але не вийшло — ми там залишалися двадцять один день. Перший раз намагалися заїхати в аеропорт 9 листопада. Анекдотичний випадок. Правда, було не до сміху. Завантажилися в БМП вшістьох. Водій-механік був недосвідчений, ми так гнали, що... проїхали аеропорт і загальмували біля селища Спартак, а в цей момент у Спартаку був прем’єр «ДНР» Захарченко. Коли перший раз щось відбувається — ти ще неляканий, не знаєш, чого чекати. Їдемо — і здається, що по броні камінчики стукають, потім відчуваєш: кришка люка ходить ходором, а тоді спалах і потужний удар...

Виявилося, ми зробили коло і повернулися у... Піски. Вибралися назовні і побачили, що броня витримала п’ять влучень РПГ, чотири по дотичній і одне пряме. Нас врятувало те, що на броні були наші речмішки і бронежилет. Коли б’є РПГ, кумулятивний струмінь пропалює метал, розплавляє броню і усе всередині випалює. Але тут силу удару пом’якшили мішки і бронежилет. Хлопців, що поруч зі мною сиділи, контузило, один від удару отримав травму хребта, а я цілий залишився. Потім ми дивилися по «сепар-ТВ» новини, які транслює Донецька телевежа, — і там сказали, що українські військові намагалися атакувати... Насправді ми просто заблукали.

Другий раз ми таки заїхали в аеропорт, це було 12 листопада. Вночі перейшли у старий термінал. Були перестрілки, але складалося враження, що це більше імітація, «докучливий вогонь». Сепаратисти змінювалися щотижня, їм не хотілося підставлятися. Стріляли, щоб звіти для Москви скласти, так мені здавалося. А 29 листопада розпочався справжній штурм — приїхали професіонали, конкретні хлопці з конкретним завданням, вони і взялися за справу конкретно. Ми чули, що були серед них і чеченці, з характерним акцентом. Та ми й бачили їх — у беретах, бородаті.

Найнебезпечнішим і ймовірним напрямком для штурму була східна частина старого терміналу. Нас тішила думка, що там були розтяжки й сигналки. Може, попередні «сепари» думали так само. Тепер неважливо, були там розтяжки чи не були, це не завадило атакуючим. А в нашому взводі особовий склад — механіки-водії, навідники-оператори, командири БМП, був ще просто водій. Хлопці в основному з Херсона, Запоріжжя, Дніпропетровської області... Ніхто й не здригнувся, гідно зустріли, істерик не було. Всі стояли на своїх місцях. Хоча й не були підготовлені до бою в приміщеннях, коли до супротивника метрів десять-п’ятнадцять, а то й п’ять.

О пів на дванадцяту дня почався штурм, з’явився перший поранений. Нічого, трималися. Мене вибили близько п’ятої години. Просто відчув удар в руку, відкинуло — і все. Бій тривав. А десь годині о десятій вечора серед нас було вже дев’ять поранених. Тоді з нового терміналу прийшло підкріплення з 74-ї аеромобільної бригади, і поранені вночі потихеньку перейшли зі старого терміналу в новий, вздовж паркану, там метрів вісімдесят, де все прострілюється... Головний у нас там був «Тополя», заступник командира 93-ї бригади Олександр Василенко. Його теж контузило.

Хлопці розповідали, бій тривав весь день. 17 «трьохсотих», чотири «двохсотих» — один, на жаль, залишився там, не вдалося його витягти. Старий термінал став його могилою... Довелося підірвати старий термінал.

Ян показує фотографії з мобілки друга Артема, бо його власна мобілка розбилася у бою. Артем з Дніпропетровська під Іловайськом потрапив в оточення, був у полоні, потім у госпіталі і повернувся назад...

— Ось тут, — Ян показує фотографії на екрані мобілки, — на першому поверсі старого терміналу, коли тихо, найбільшим задоволенням було посмажити картоплю на вогні. У нас там якийсь мангал був, і піднос знайшли... Вночі було дуже холодно. Це тільки коли бій — жарко. А в черговому режимі, на посту, холодно. Заступали утрьох. Один стоїть дві години, двоє відпочивають, потім змінюються. Якщо є тепловізор — дивишся в тепловізор, якщо ні — орієнтуєшся на слух. Щось зашаруділо в повній темряві, якийсь підозрілий звук: чеку з гранати висмикнув — і туди. Одного разу виявилося, що це кіт шарудів. Потім прибіг до нас, обурено нявкаючи...

Ян показує стіну, на якій всі розписувалися, підвал, де могли поспати, більш-менш обігрітися, показує отвір в стіні, за ним — чорнота.

Ось звідси пішов штурм, з цієї діри. Звідси полетіли гранати, запрацювали гранатомети...

Позивного у Яна не було. Вони, каже, у тих, хто по радіостанції спілкується. У них в підрозділі по іменах один до одного зверталися.

...Ян поступово одужує. На Новий рік і Різдво до нього у Львів приїдуть дружина і донька. Пораненим в госпіталі подарували букрідери — електронні книжки. Ян із задоволенням читає. Вдячний комусь невідомому, хто «набив» йому книг до його смаку. Є й улюблена фантастика, й військові мемуари. Хоче в білих плямах Другої світової війни розібратися...

Довідка «ВЗ»

Першими українських бійців назвали «кіборгами» самі бойовики.

«Я, блін, не знаю, хто захищає Донецький аеропорт, але ми їх вже три місяці вибити не можемо, — написав на початку вересня один з бійців так званої «Новоросії». — Пробували штурмувати — нам таких «вломили» — ми відійшли... Я не знаю, хто там сидить, але це не люди — це «кіборги»...

Відомий волонтер Юрій Бірюков, побувавши в аеропорту, дійшов такого висновку: «Коли їх називають «кіборгами», люди й на секунду не уявляють, наскільки це схоже на правду. Людина з плоті й крові... Як вижити в цих умовах — не знаю. Але виживають. І захищають. І воюють».