Поки стовп не впаде, обленерго не перехреститься

Коли чую, що смітникова люстрація — це незаконно, ганебно, хочеться одягнути таких ораторів у шкуру тих, хто оббивав високі пороги і знає, що таке справжній «бєспрєдєл». Знаєте, чого мені найбільше хочеться, коли пишу ці рядки?

Підігнати не просто сміттєвий бак, а по величезній сміттєвозці під Жовківські електромережі та «Львівобленерго». І завантажити туди поважних панів разом з їхніми теплими кріслами. За те, що для них «Небесної сотні» наче і не було. За те, що у їхніх бюрократичних головах нічого не змінилося. За те, що і далі ставляться до людей, як до бидла. Це зовсім не перебільшення чи словесний вибух емоцій. Це реальні речі, з якими зіткнулася моя сім’я, безрезультатно домагаючись, аби на нашому подвір’ї замінили аварійну електроопору.

Почалося усе взимку минулого року — під час негоди, яка залишила без електрики і тепла сотні населених пунктів на Львівщині. У селі, де живу, світла не було 10 діб. Поки на сайті «Львівобленерго» строчили статистику про те, якими силами борються за «просвітління» для народу, скільки людей і техніки кидають на ремонтні роботи, люди по селах плювалися: де ж ті ремонтники і та техніка?! Довелося телефони і РЕМ, і райадміністрації, і «Львівобленерго» обривати, поки після десятиденного «холодомору» нарешті й у наших Зарудцях ремонтну бригаду дочекалися.

Коли дійшла черга до стовпа на нашому подвір’ї (приїхавши додому, чоловік застав моторошну картину — обір­вані дроти просто біля хати валялися), ремонтників вистачило лише на те, щоб вирваний порцеляновий ізолятор (чашка, до якої кріпляться дроти) примотати до стовпа... дротиком. На запитання, скільки протримається така конструкція, бригадир фиркнув:

— Скільки протримається, стільки протримається. А ми що зробимо? Стовп гнилий — треба міняти.

— Коли у селі стовпи міняли (роки зо два-три тому), хіба не бачили, що цей — аварійний?

На що бригадир випалив: ви у прес-службу обленерго видзвонювали, то хай вона вам новий стовп і поставить.

Чоловік завіз у Жовківський РЕМ письмову заяву: так і так, ситуація катастрофічна, прошу замінити аварійну електроопору, бо її падіння чи обрив дротів загрожує моєму майну і життю (прогнилий стовп — за два метри від будинку). Просили замінити таку ж допотопну опору і через дорогу від хати. Тут вже й сусіди навпроти підключилися (писали заяви до РЕМ).

Відповідь на наше звернення отримали через місяць. З електромереж прислали листа: будуть, мовляв, матеріали, тоді замінимо. Ще через кілька місяців обіцяні матеріали знайшлися. На місці «довоєнних» дерев’яних опор у селі то тут, то там нарешті з’явилися бетонні стовпи. Щоправда, тільки обабіч головної дороги, і то не всюди. На тому і закінчилося. Гнилих опор на подвір’ях у РЕМ наче не помічали. Як і аварійний придорожній стовп, за який заяви до електромереж і ми, і сусіди писали.

Минула зима 2014-го (через події на Майдані не до електроопор було). Настав березень, і — о диво: таки дочекалися нового стовпа. Тільки не на подвір’ї, а при дорозі. Уявіть, в якому стані була стара дерев’яна опора на цьому місці, якщо впала, мов підкошена, щойно від неї дроти від’єднали. Стовп лише на дротах і тримався.

Ну, думаємо, нарешті і до нашого подвір’я черга дійшла. Чекали місяць, другий — не дочекалися. Чоловік знову у Жовківський РЕМ поїхав, ще одну заяву написав. Прислали відповідь: позачерговий огляд опори проведено (хоча ніхто нічого не оглядав), складені дефектні акти, за якими «буде сформовано заявку на необхідні матеріали щодо заміни опори». «Попередньо, — йшлося у листі за підписом начальника Жовківського РЕМ Володимира Дончика, — заплановано виконати заміну до кінця ІІІ кварталу 2014 року (за умов наявності необхідних матеріалів)».

Минув обіцяний третій квартал — глухо. Чоловік зробив фото стовпа і поїхав у РЕМ.

— Опора на чесному слові тримається. Подивіться, чим дроти примотані. Що мені, — каже, — у прокуратуру їхати?

— Їдьте, — байдуже відфутболив інженер.

У райпрокуратурі розмова теж короткою була. Нічим, мовляв, не зарадимо: енерго ж — приватна компанія, не можемо втручатися, звертайтеся до суду.

— А якщо стовп впаде мені на голову чи струмом через обірвані дроти вб’є, тоді втрутитеся?

— Це не я, а ви сказали, — заявив працівник прокуратури. — Такі у нас закони «гуманні».

Далі був візит до начальника РЕМ Дончика. Той уважно вислухав, подивився фотографії.

— Розумію, — каже. — Але знаєте, скільки у нас аварійних опор? Будуть матеріали, і вашу замінимо.

— Та ми це два роки чуємо! Подивіться, якими числами заяви датовані. За весь цей час матеріалів не було?!

— Були, — заявив пан Дончик. — Але ми їх планово розподіляємо.

— То що мені — сидіти і чекати, поки з вашими планами стовп впаде? Бачу, без звернення до обленерго і Держенергонагляду справа не зрушиться.

Почувши «чарівні слова», пан Дончик раптом згадав, що у нього десь, можливо, «беушний» бетонний стовп завалявся.

— Може, не новий, а такий вам поставимо, — каже чоловікові.

— Та мені все одно — новий він чи «беушний». Головне, щоб тримався.

— Зараз хлопцям подзвоню, хай до вас заїдуть, подивляться, чи зможе трактор до стовпа підступитися.

Хлопці приїхали за годину. Подивилися, чи є заїзд для трактора, і поїхали. А наступного дня дався чутися і начальник РЕМ. Пан Дончик зателефонував чоловікові на мобільний і заявив, що у них там щось з техніки зламалося. До понеділка-вівторка, мовляв, відремонтуємо, і приїдемо. Ні у понеділок, ні у вівторок, ні до кінця тижня обіцяного стовпа не побачили.

Зрозумівши, що ніхто ніякого стовпа і не збирався везти, вирішили в «Львів­обленерго» поскаржитися — на бездіяльність РЕМ. Писати заяву знову чоловік поїхав. Я не втручалася у ситуацію, щоб не було звинувачень, що вирішую приватну проблему, користуючись журналістською «корочкою».

Треба було бачити обличчя мого чоловіка, коли він з обленерго повернувся. Перше, що почула від нього: «Там відчув себе бидлом. Мене футболили, як прокаженого».

— Почувши, з яким питанням я прийшов, — каже, — охоронець на вході оголосив: киньте заяву у скриньку для звернень громадян. «Як у скриньку? Де гарантії, що її зареєструють? Як потім довести, що я заяву писав?».

Дали на прохідній телефонний номер: дзвоніть, мовляв, по «внутрішньому» — з’ясовуйте, до кого звертатися. На тому кінці дроту заявили: це не до нас, набирайте такий-то номер. Набираєш вказаний номер — те саме: дзвоніть туди-то. І так — п’ять разів, поки у канцелярію не відфутболили. Звідти у слухавці знайоме: «Киньте заяву у скриньку». Тут вже чоловік не витримав.

«У мене дружина, — каже, — журналіст. Хочете мати справу з нею — будь ласка». Лише після цього працівниця канцелярії спустилася на прохідну, щоб поставити реєстраційний штамп на копії заяви. А оригінал з усіма додатками (копіями попередніх заяв і відповідей на них Жовківського РЕМ та фотографіями злощасного стовпа) таки відпровадила до вестибюльної скриньки.

Минув місяць, який (відповідно до Закону «Про звернення громадян») у «Львів­обленерго» мали на те, аби з’ясувати ситуацію і дати відповідь. Тиша. Це була остання крапля вже мого терпіння.

Телефоную керівникові відділу корпоративних зв’язків «Львівобленерго» Галині Єлісеєнко. Коротко виклавши суть проблеми, запитую, чому немає відповіді на заяву, якщо прописаний у законі термін ще тиждень тому минув. «Як немає відповіді? Мала б бути до 6 грудня (на календарі 12 грудня було. — І. П.), — почула від пані Єлісеєнко. — Ви зареєструйтеся на нашому сайті, там же запит зробите, коротко виклавши суть справи, і я розберуся».

Через чотири дні на мою електронну скриньку прийшла відповідь з «Львів­обленерго». Її наче з відписок Жовківського РЕМ списали, тільки з іншими термінами обіцянок. У мене від прочитаного був шок. Два роки живемо з чоловіком, наче на аварійній трансформаторній будці, а нам вкотре кажуть — чекайте. Чого чекати? Поки стовп зруйнує нам будинок, розтрощить машину чи ще гірше — зажене когось у могилу? «Львівобл­енерго» спихатиме на Жовківський РЕМ, а ті — на «Львівобленерго»? Знаєте, що відповіла мені пані Єлісеєнко, коли знову зателефонувала їй за роз’ясненнями, як трактувати відписку обленерго, і чому лист, який я отримала лише 18 грудня, проштампований 4 грудня?

— Надалі, — каже, — будемо з вами спілкуватися лише через запити на нашому сайті (мовляв, сказане нею телефоном можу перекрутити. — І. П.).

— Чому лист-відповідь оформлений заднім числом? — питаю.

— Чому там 4 грудня стоїть? — чую у слухавці.

— Це я у вас запитую.

— Я не до вас говорю, а до свого співробітника.

— Виходить, якби не мій телефонний дзвінок, ніхто нічого і не збирався відповідати на нашу заяву?

— Дзвоните мені на Миколая, щоб сказати це?! — гнівно відрубала Єлісеєнко, так, наче у неї не робочий, а вихідний день, і я телефоную їй додому.

Після такого випаду дала зрозуміти пані Єлісеєнко, що не терпітиму хамства. І додала, що звертатимусь в Держ­енергонагляд, а, якщо доведеться, то й до міністерства. І тут моя співрозмовниця навіть свій «шедевр» про дзвінок на Миколая перевершила. «You’re Welcome!» — видала фінальну фразу англійською. У культурному перекладі — це «будь ласка», «прошу». У перекладі з мови пані Єлісеєнко — культурне посилання. Тільки для мене воно не образа, а черговий стимул боротися і йти до кінця. Щоб такі, як пані Єлісеєнко, нарешті зрозуміли: люди — не бидло, об яке можна ноги витирати.