«Не бомблять, не голодні, не треба платити за житло...»

«Живемо тут, як бойскаути, у наметовому таборі, — жартує 44-річний донеччанин Сергій Макаренко. — У порівнянні з тим, що відбувається у нас вдома, ми тут як у раю. Вдячні киянам, які нас прийняли і так добре до нас ставляться». Сергій Макаренко інвалід — не має обох ніг. Десять років тому потрапив у ДТП. Три тижні тому разом з вагітною дружиною Світланою та дворічним сином Данилком, як і тисячі інших мешканців сходу, змушений був залишити рідне місто. Прихисток сім’ї надав пастор Церкви Еммануїла — розмістив у таборі при церкві. Світлані народжувати у листопаді. Подружжя надіється, що до того часу все стихне, і малюк з’явиться на світ у рідному Донецьку. До Світлани і ще п’ятьох вагітних ставлення у таборі особливе. «Нас тут балують як дітей — усміхається жінка. — Волонтери приносять морозиво, цукерки, фрукти, вітаміни». «А для нас, трьох «візочників», спеціально облаштували пандус до душової», — тішиться Сергій.

…У промисловій зоні столиці, на території заводу залізобетонних конструкцій, у величезному ангарі при Церкві живе дві сотні біженців зі сходу, з яких 60 дітей. Сплять на двоярусних ліжках. Їдальня в окремому наметі, душ і туалет теж окремо. Люди ні на що не нарікають, дякують Богу, що їм вчасно вдалося вибратися з пекла війни. «Не бомблять, не голодні, не треба платити за житло», — запевняють в один голос.

27-річний Олексій Прєлов із дружиною приїхали у табір

20 червня. Родом з Краснодона Луганської області. Чоловік вирішив не зволікати з переїздом, коли насилу вирвався з полону терористів. У рідному містечку займав проукраїнську позицію: агітував за єдину Україну, перефарбовував російські прапори в українські. «Ми з колегами знімали ролик для одного з телеканалів, коли у місто заїжджали колони танків з Росії, — розповідає Олексій. — Нас схопили, відібрали камеру, телефони, відвезли у підвал. Врятувало те, що вночі до нас кинули ще одного полоненого, в якого не забрали телефон. Додзвонилися знайомим, які нас витягнули з лап терористів». Олексій вже орендував квартиру у Києві, куди днями переселиться з дружиною. Каже, мають намір лишитися у столиці. У Красному Доні, який на самому кордоні з Росією, бої йдуть повним ходом. «Невідомо, коли все закінчиться, — зітхає співрозмовник. — Та навіть коли припиниться стрілянина, це не означає, що у місті стане безпечно, тим паче я «засвітився», і сепаратисти мене не лишать у спокої. На моїх очах у центрі міста ополченці розстріляли маршрутку з шахтарями. Потім казали, що це Нацгвардія зробила. Все відбулося навпроти штабу сепаратистів». Олексій каже, що не готовий взяти до рук зброю, аби воювати. «В ополченні багато моїх знайомих, — пояснює свою позицію. — Мені важко було б у них стріляти. Звісно, їм, може, у мене й ні. Це нещасні зазомбовані російською пропагандою люди, які ніколи не виїжджали за межі своєї області. Вони свято вірять, що у Західній Україні живуть фашисти, які прагнуть вбити всіх російськомовних».

Серед інших виділяється чорношкірий біженець. Відмовився називатися. Сказав, що родом із Камеруну, вже багато років живе і працює у Донецьку. «Вони дуже налякані, — пояснює Олексій Прєлов. — На сході на них полюють терористи, переодягають у форму і для картинки на російському телебаченні представляють як військових НАТО. Терористи плідно співпрацюють з російськими ЗМІ».

«Чекаємо з нетерпінням, коли повернемося додому, — каже 40-річна Олена з Горлівки, яка приїхала у табір з чоловіком та трьома дітьми

26 липня. — Коли їхали, у магазинах вже нічого не було — люди порозмітали всі продукти, поставки припинилися, зв’язку, газу, світла також не було. М’ясокомбінат, на якому працювала, розбомбили. Коли покидали Горлівку, вже йшли бої, літали військові літаки. Наступного дня після нашого від’їзду підірвали залізничний міст у Луганській області. Там залишилися дім, город, коти-собаки». Олена через Центр зайнятості вже знайшла роботу у Києві — касира у супермаркеті. Чоловік прилаштувався вантажником.

Ліна Соколова з Луганщини у таборі курирує кухнею. З продуктами допомагають Церква, волонтери, кияни. Харчуються тричі на день. Поки всього вдосталь. Аби економити газ, страви готують на “буржуйці” просто неба. Нині на обід — борщ, гречка з тушонкою, компот, на вечір — картопляне пюре, салат. Для дітвори смаколики — солодка кукурудза та яблука. «Волонтер привіз 56 качанів, два мішки яблук, — каже пані Ліна. — На день йде по 20 кілограмів м’яса і крупи, 80 буханців хліба, три мішки картоплі. Тільки на 50-літровий казан борщу сьогодні начистили відро картоплі». Подружжя Соколових виховує трьох прийомних дітей. Восьмирічна Аліна, п’ятирічна Альбіна та чотирирічний Данилко тримаються купи. Досі, коли летить літак, біжать в ангар ховатися. «Місяць вже тут, а дітки ніяк не можуть оговтатися від пережитого, — зітхає жінка. — Ми бачили справжню машину смерті, яка без жалю нищить все на своєму шляху. Терористам байдуже, кого вбивати: дитину, жінку чи старого».

Сьогодні у дітлахів була насичена розважальна програма: дельфінарій, тераріум, верхова їзда на конюшні, Макдональдс. Сюрприз для малих переселенців влаштували працівники Голосіївського райвідділу міліції.