«Кіт мене вже боїться — знає, що буду стригти»

Декоративні тарілки, ложки та шкатулки з петриківським розписом продають на кожному сувенірному ринку. Як виглядає петриківський розпис, знає, мабуть, кожен. Наприкінці минулого року петриківський розпис навіть внесли до переліку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО. А чи знаєте, де саме ця знаменита Петриківка, у якій малюють такі диво-квіти? Кореспондент “ВЗ” побувала у легендарному селищі на Дніпропетровщині, де кожен мешканець вміє їх виводити.

Тільки вільні люди можуть творити

Перед в’їздом у селище — невеличке озерце та козацький курінь. Плетена огорожа “кита”, спостережна вежа... Усе, як було у запорізьких козаків. У цьому районі відтворено чимало таких куренів та козацьких паланок (поселень), адже на цих місцях були козацькі зимівники. Хутір Петриківа заснував заможний козак Петрик. А розрісся він завдяки іншому Петру — Калнишевському, який мав маєток у сусідній Кирилівці. Кирилівка була на березі Дніпра, і її постійно підтоплювало, то людям запропонували перенестись до Петриківки. На плотах вони переправили навіть церкву. А коли стара кирилівська церква стала надто тісною, Калнишевський вирішив збудувати нову. Саме лист кошового отамана до духовенства з проханням освятити церкву і є першою письмовою згадкою про Петриківку. Нині від цього храму залишились руїни, але люди все одно ходять туди молитися, хоч мають нову церкву. Кажуть, місце там особливе. У 30-х більшовики розстріляли священиків, попалили коштовні книги, а ікони скинули в колодязь. А коли в 41-му церкву відкрили — там з’явився лик Богородиці. Але церкву перетворили на клуб. А в 60-х хтось облив храм соляркою і підпалив... Утім, у Петриківці сподіваються, що коли-небудь стару церкву відновлять...

Такий оригінальний бар є у місцевому музеї, під кожною вежею можна заховати пляшку

“Маємо пам’ятати своє козацьке походження. Адже саме завдяки козакам і їхнім нащадкам Петриківка завжди була особливою. Навіть коли сусідні села закріпачували, тут не було жодного кріпака. Можливо, тому, що люди тут завжди були вільними і збереглись традиції петриківського розпису. Адже це тепер у нас є художня школа, а раніше ці знання передавались від батьків до дітей”, — каже голова Петриківської райради Наталія Коваленко. Однак тут не лише малювали — жінки вміли робити і витинанки, і вишивали (місцева вишивка часто повторює елементи розпису).

На жаль, старі хати з розписаними стінами у Петриківці не збереглись. Колись не було штучних фарб, малювали соками з трав, рослин, тому малюнки швидко вигоряли. Тож сучасна Петриківка на перший погляд нічим не відрізняється від будь-якого іншого селища. Хіба що трохи біднувата порівняно з райцентрами у Західній Україні — двоповерхових особняків з кованими брамами і мурами-парканами тут немає. Зате один з парканів у центрі селища розписаний петриківськими квітами. Це найдовший розмальований паркан в Україні — 120 метрів. Але найбільше тут тішаться не довжиною візерунка, а тим, що за два роки ніхто з хуліганів нічого тут не домалював. “Петриківкою” розписаний дитячий садочок (і павільйони, і стіна), будинок райради і навіть деякі автобусні зупинки.

Справжню «петриківку» впізнають за відбитками пальців

Єдине підприємство, яке тут діяло за радянських часів, — Сувенірна фабрика. Та її закрили, тож майстри працюють удома. З роботою тут сутужно. Добре, хоч в околиці є птахоферма, то люди працюють там. Утім, вільні люди завжди собі заняття знайдуть самі. Петриківка хоче стати центром зеленого туризму, адже на Наддніпрянщині він поки що слабо розвинений. А приклад беруть... з карпатських садиб. Навіть відпочинковий комплекс тут будують з дерев’яного зрубу, привезеного з Карпат. Майстрів також “імпортували” з Західної України. Хоча туристів все ж планують селити у козацьких мазанках з розписаними стінами і під очеретяними дахами. У козаків дерево було в дефіциті, бо ж місцевість не лісиста. Туристам тут розповідатимуть про козацькі подвиги, вчитимуть бойових мистецтв і ремесел, і навіть їзди верхи. В околиці села є кінний завод, де утримують породистих скакунів. Причому коні тут не прості — тут є призери чемпіонатів світу та Європи з конкуру. Тож лошата тут коштують як добрий автомобіль.

Будинок Петриківської райради не спулатаєш з жодним іншим

Вчитимуть туристів робити і петриківські мальовки (тут кажуть “мальовок”, а не “малюнок”). У місцевому музеї уже проводять майстер-класи для усіх охочих. “Вмочуємо пензлик у воду, тоді у фарбу, і отак одним мазком виводимо пелюстку”, — каже майстриня Валентина Хоменко. І легким рухом її виводить. Кілька рухів — і “цибулька” готова. Пробую так само — у воду, у фарбу, і одним мазком виводжу... якийсь каракуль. Пробую вдруге — пензлик ну ніяк не слухається! Аби малювати такі візерунки, треба вчитись і вчитись. А тут навіть діти у садочку вміють малювати. Мабуть, це передається на генетичному рівні. Майстриня каже, що усе — через пензлик. Кожна майстриня сама собі робить пензлики — з котячої шерсті. Їх називають кошачками. До того ж шерсть має бути не з хвоста чи хребта, а з живота чи з-під пахов. Тож петриківські коти ходять з поголеними пахвами.

“Мій кіт мене вже боїться. Знає: якщо я беру на руки — буду стригти, а він цього не любить”, — каже пані Валентина. І додає: кошачками малюють лише тоненькі лінії. “Калинку” (цяточки) та великі пелюстки роблять пучками пальців. Саме за відбитками пальців можна відрізнити справжню “петриківку” — на ягідках калини в центрі обов’язково має бути слід від пальця. Автентичний петриківський розпис робили на білому тлі, бо спершу ним розписували стіни, а вже потім — посуд. Розпис на чорному тлі майстрам нав’язали уже за радянських часів на сувенірній фабриці — так він був більше схожий на російську хохлому. Тоді ж у Петриківці і почали розмальовувати матрьошки. Нині на них попит впав. Добре йдуть сувенірні тарілки, жіночі прикраси та речі домашнього вжитку — розмальовують навіть скляний посуд. Але все ж найбільше сувенірів — з дерева. Готові дерев’яні вироби — ложки, шкатулки, гребені, тарілки замовляють у галицьких майстрів, а тут лише розписують. Утім, мають і цікаві замовлення. Так, майстринь з Петриківки запрошували, аби розмалювати одну з київських церков. Сучасні оселі також розмальовують петриківським розписом, але господарі відходять від традиційних червоно-зелено-жовтих орнаментів, а просять робити “мальовку” в одних тонах — наприклад, у повністю синіх (колись синім не малювали взагалі) чи повністю зелених.

“Вписують” петриківські візерунки і у шкіряну кінську збрую. Власне тут, у Петриківці, точно не знають, хто саме почав малювати чудернацькі візерунки. Жіноча частина каже, що першими почали малювати жінки, які намагались прикрасити хату до того моменту, коли козаки вертались з походів. Чоловіки кажуть, що спочатку козаки почали прикрашати зброю і збрую, а тоді вже жінки почали переносити їх на стіни. ... Дивно, але навіть у навколишніх селах петриківського розпису не перейняли — уже за кілька кілометрів від Петриківки хати розмальовували зовсім по-іншому.