У Криму називали «бандерівкою»...

У невеличкому райцентрі Старий Самбір новини розходяться значно швидше, ніж в Інтернеті. Щойно дізналася, що у місцевому відділі реєстрації актів цивільних станів з’явилася нова працівниця, переселенка з Криму, навідалася у гості.

Близько трьох місяців тому Олена Стоянова вийшла з поїзда на львівському вокзалі. Поруч двоє діточок, 10-річна Лідочка та Іллюша 7 років, брат Михайло, 11 сумок з усім, що встигла зібрати поспіхом. Позаду — невідомо на скільки закрита дорога до рідного селища міського типу Ленінове, що в Криму. Там залишилися батьки і, хотіла сказати, що й друзі… Але не може. Від неї відвернулися, здається, усі, коли довідалися про «бандерівські» погляди Олени…

Тривоги у цій звичайній кримській сім’ї розпочалися, як у всіх нас, наприкінці листопада — з народженням Майдану. Олена з ріднею жила в телевізорі та Інтернеті, стежила за усім, що відбувалося в Києві — з безмежною вдячністю людям, які вийшли в мороз, хуртовини, дощі обстоювати Українську державу, бо Крим для їхньої сім’ї завжди був українським. А схвильований батько в найемоційніші хвилини повторював: «Я горджуся цим народом…». Оленчині діти разом із Майданом вигукували «Слава Україні! Героям Слава!», співали гімн і знали, що їхня батьківщина — Україна.

Проблеми в родини виникли з анексією Криму. Стоянову, держслужбовця при міністерстві юстиції, одного дня поставили перед вибором: або приймає громадянство Росії, або збирає речі і на вихід. Працівників попередили: будуть підняті результати голосування на референдумі, а тоді прихильникам України буде в Криму несолодко. Немало з Оленчиних товаришів «переписалося» в росіяни: хтось зі страху, хтось — повіривши в солодкі обіцянки загарбника…Тоді героїня нашої розповіді вирішила: жити тут вона більше не зможе — треба терміново кудись утікати, доки ще випускають із Криму.

— Все вирішилося буквально за три дні. Я зателефонувала до завіду­вачки по кадрах в обласному управлінні юстиції і попросила підшукати мені роботу в будь-якій точці на карті України, — згадує кримчанка. — За півгодини пролунав дзвінок у відповідь: «Старий Самбір. Їдеш?» — «Їду».

І хоч Олена й поняття не мала, де той Старий Самбір, але залишатися в Криму було вже несила. Вулицями сновигали військові, повсюди — воєнна техніка, друзі перестали бути друзями, з роботи можуть погнати в будь-яку мить. Навіть у рідному селі земляки, знаючи, що обстоювала Україну, почали вигукувати вслід її рідним: «Бандерівці!». І ніхто не мав упевненості, що сьогодні-завтра серед ночі не полетять у їхні вікна каменюки. Навіть дітей Стоянової у школі почали утискати…

— Уперше Львів я відвідала минулого року, в рамках туристичної поїздки. І тоді мені неймовірно сподобалося, я закохалася у це місто. Тому, коли зрозуміла, що Старий Самбір — це Львівщина, щастю не було меж, — пригадує Олена.

…Старосамбірянин Іван Коваль дав притулок у своєму домі, за що жінка безмежно вдячна. Але усвідомлює, що й гостинність має свої рамки, тому шукає помешкання, яке змогла б називати своїм. Наразі безуспішно…

Її дітей у школі №2 прийняли дуже тепло. Малі кримчани вже мають друзів серед бойків. У школі, за час роботи літнього табору, обіцяли школярам екскурсії рідним краєм. Олена Стоянова радіє, що її дітвора зможе познайомитися з землею, яку, сподівається, тепер називатиме своєю другою батьківщиною. А дружний колектив відділу реєстрації взяв під своє «шефство» саму Оленку — не дають їй нудьгувати, сумувати, а тим паче, почуватися чужою…

Навіть незнайомі люди, почувши історію життя Стоянових, на перших порах приносили їм продукти, аби бодай чимось підтримати кримських «бандерівців». А Стоянови, вписуючись у «бандерівське» середовище, нарешті змогли придбати собі вишиванки й без страху, а лише з гордістю одягнути їх. А ще, хоч ніхто їх тут і не «стріляє» за «русскоязычие», швидкими темпами опановують українську.

— Скільки часу плануєте залишатися на Львівщині? — запитую свою тезку-кримчанку.

— Завжди. Я сюди приїхала назавжди…

— А коли Крим стане знову українським, теж не захочете повертатися?

— Ні, — знову категорично і впевнено.