«Будують хати священикам. Чому лікарю не збудують?»

“Лікарні треба дати на відкуп трудовим колективам. Нехай господарюють. Вибирають головного лікаря і начмеда. Вирішують, чи треба їм стільки маніпуляційних і чи не пора відправити пенсіонерів на заслужений відпочинок. І пацієнтам треба дати право вибору — хочеш, буде тобі окрема палата і клітка з канарейками над ліжком. Тільки заплати — офіційно, у касу”.

Професор, завідувач кафедри соціальної медицини, економіки та організації охорони здоров’я ЛНМУ ім. Д. Галицького Василь Рудень переконаний: зробити так, щоб хворі були задоволені якістю наданих медичних послуг, а лікарі — не заглядали їм до кишень, можливо.

— Медики не почнуть віддаватися роботі на повну, якщо й далі будуть отримувати такі низькі зарплати...

— Погоджуюсь, 1500 гривень на місяць для лікаря сімейної медицини — це мало. Але за які конкретні заслуги має отримувати більше? От ви знаєте, як звуть вашого сімейного лікаря?

- Ім’я, по батькові пригадати можу. А от з прізвищем — сутужно.

— І скільки разів оглядав вас за останні кілька років?

— Жодного.

— А згідно з інструкцією до Медичної карти амбулаторного хворого, і вас, і членів вашої родини має раз на рік оглянути. З голови до п’ят! Ще й план обстежень на рік наперед розписати. Йому ж за це гроші платять.

— Знайде виправдання. На одного пацієнта має відведених наказом 12 хвилин. Та й люди самі не виявляють такої ініціативи. Сімейний лікар їх у поліклініку “за шкірку” не притягне...

— Бо треба проводити просвітницьку роботу серед пацієнтів. Є така проблема — сезонний грип. В Україні з причини цього щорічно вакцинуються 1,5-3% населення. І ці люди хворіють на тому ж рівні, що й нещеплені, бо не створений імунологічний прошарок. У Німеччині від сезонного грипу вакцинується 80% населення. І роблять це добровільно. Більше того — за власні кошти. А чому? Бо знають: якщо захворіють, то лікування обій­деться у рази дорожче.

— Вважаєте, шести місяців достатньо, щоб дільничного педіатра чи терапевта на сімейного лікаря перевчити?

— Хороших фахівців зможемо підготувати не раніше, як через 10-15 років. Бо зараз це переучування нагадує мені колективізацію сільського господарства у совітські часи, коли брали інженерів з заводів, фабрик, конструкторських бюро і везли їх село піднімати. Сільське господарство так і залишилося у занепаді. Боюсь, щоб і з сімейною медициною такого не сталося.

— Чому впровадження сімейної медицини стало провальним?

— Бо сімейну медицину потрібно було запроваджувати не з міста, а зі села. Пацієнт у місті дасть собі раду. Може звернутися до знайомого чи дільничного лікаря, викликати “швидку” чи таксі. Колишній міністр охорони здоров’я — пан Поліщук — казав свого часу: “Не можу забезпечити лікарю у селі джакузі”. Та лікарю у селі треба створити найелементарніші побутові умови!

- І хто їх має створювати? Держава?

— Скільки церковних приходів різних конфесій є по наших селах? Це доб­ре, що люди дбають про душу. Але треба ще й про тіло подбати. То, може, місцева влада звернулася б до сільських громад, аби ті забезпечили житлом новоприбулого лікаря? Священиків же забезпечують. Не треба хороми зводити. Є закинуті хати. Їх можна відремонтувати всім миром. Відпрацює лікар три роки, повернеться назад у місто — хата залишиться. І новий лікар, який його замінить, буде забезпечений дахом над головою.

— Яку модель системи охорони здоров’я могла би запозичити Україна?

— До Перемишля, що у Польщі — 80 км. Поїдемо і подивимося, як у них там все працює. Поляки і сімейну медицину запровадили, і загальнодержавне обов’язкове медичне страхування. Або можемо взяти за приклад систему, яка була у Західній Україні до 1939 року, і адаптувати її до сучасних реалій. Але без широкої інформаційно-роз’яснювальної роботи серед медичної громадськості (чого не було зроблено) будь-які інновації в медицині впроваджувати неможливо, бо не дадуть бажаного ефекту. Сьогодні, коли мова заходить про реформу охорони здоров’я, медики сприймають це як чергову хвилю скорочень штатних посад.

— Система й справді надто громіздка, перенасичена кадрами...

— 40% медичних працівників — люди пенсійного віку. Окрім того, у медичних закладах, особливо у районних, міських і обласних, чимало лікарів працює на чверть або півставки. Що встигне хірург, який на чверть ставки працює? Попити кави і переодягнутися. А працюють так, бо штат укомплектований “під зав’язку”. Наприклад, на Львівщині — на 115%! Про яку ефективність праці можна говорити?

— Зараз МОЗ має у своєму розпорядженні 50 мільярдів бюджетних кош­тів. Це мало чи критично мало?

— 80% з цієї суми піде на заробітну плату. А заробітна плата — низька.

На харчування хворого передбачено 3-6 гривень на день. На медикаменти — взагалі копійки. Та українці тільки на ліки за рік витрачають 32 млрд. гривень — держава закуповує лікарські засоби лише на 4 млрд.

— Може, варто нарешті запровадити загальнообов’язкове медичне страхування?

— Мусить бути підготовчий період, бо це — серйозна організаційно-управ­лінська інновація.

Працездатному населенню і працедавцям треба чекати нового податку. Пенсіонер, неповносправний за себе не заплатять. А на одного працюючого в Україні припадає майже 2,5 непрацюючих. Для цього треба вносити зміни у Податковий кодекс і прийняти ряд інших законодавчих актів. “Законодавцем моди” буде страхувальник — він обиратиме медичний заклад і лікаря. Частина лікарів залишиться без роботи. Що будемо з ними робити, адже їм також треба годувати сім’ю?

Але, що найважливіше, треба буде вносити зміни до Конституції, бо у ст. 49 чітко прописано: “Медична допомога у державних і комунальних закладах надає­ться безплатно”. Коли пацієнт буде знати чіткі розцінки на медичні послуги (що за внутрім’язову ін’єкцію офіційно мусить заплатити 5 гривень, за внутрівенну — 10, а за крапельницю — 25), медицина почне виходити з “тіні”. Рада трудових колективів буде вирішувати, куди спрямувати зароблені кошти — на ремонт, закупівлю обладнання чи премію лікарям.

— Представники старшого покоління будуть противитися таким нововведенням.

— Хліба у магазині не дадуть безкош­товно, чобіт у майстерні задурно не поремонтують. Якщо платимо перукарю чи кравчині за надані послуги, чому вважає­мо, що медику маємо платити не ми, а держава? Хоча це — самообман, бо бюд­жетна сфера фінансується за кошти платників податків...