«Якщо я не вб’ю його, він вб’є мене!»

Дії українських правоохоронців під час Євромайдану здивували жорстокістю. Шокуюче відео, на якому представники правоохоронних органів завдають тортур активісту Майдану Михайлові Гаврилюку, та ще й задоволено фотографуються з живим трофеєм, облетіло весь світ. Звідки береться ця жорстокість? Які психологічні фактори сприяють її прояву?

Під час загострення політичних протистоянь на військовослужбовців внутрішніх військ припадають значні фізичні та психічні навантаження, що може призвести до виникнення у них різних розладів психогенного характеру. Найбільш поширені — втома, тривога, страх. Тривога лежить в основі будь-яких змін психічного стану й поведінки, зумовлених стресом. Коли страх досягає сили афекту, він нав’язує військовослужбовцю стереотипи так званої “аварійної” поведінки. У цей момент людина діє “не пам’ятаючи себе”, стає вкрай агресивною. Військовослужбовців внутрішніх військ психологічно готують до такого роду випробувань, проте це — тренувальні умови. Тому навіть їхнім командирам важко передбачити, як будуть діяти підлеглі в реальних екстремальних умовах.

Незважаючи на професійно-психологічний відбір, серед правоохоронців чимало людей, які однобічно та агресивно сприймають навколишній світ і людей. Треба визнати, що в правоохоронні органи йде специфічний тип людей. Як правило, такі люди не змогли реалізувати себе у суспільному житті, бачать сенс свого життя в боротьбі за місце під сонцем, постійному доведенні, перш за все самому собі, власної значущості та особистої переваги над оточенням. Часто такі хлопці мають низький ступінь психологічної стійкості. В екстремальних умовах це зазвичай проявляється у вчинках приниження супротивника, проявів невмотивованої агресії щодо нього. Так вони самостверджуються.

Чим небезпечніші будуть умови, тим більші зрушення відбудуться у психіці. Бойова підготовка бійців внутрішніх військ спрямована на формування розуміння, що ти здатен виконувати своє завдання тільки доти, доки перебуваєш серед своїх, відчуваєш їхню фізичну та моральну підтримку. Тут немає місця особистим думкам чи особистісним переконанням. Є накази командирів, цінності підрозділу та санкції за їх невиконання. В таких умовах відсутній моральний стримувач, бійці не бояться суспільного осуду, — бо лише командир, який віддає накази, бачить номер на шоломі і таким чином ідентифікує підлеглих. А для звичайних людей військовослужбовець є лише одним з лави таких самих у масках, шоломах і щитах.

Неможливо обійти стороною й інформаційно-психологічний вплив. Під час політичних акцій у свідомості всіх людей, зокрема й військовослужбовців, формується так звана чорно-біла картинка світу за принципом “хто не з нами, той проти нас”. Військовослужбовців внутрішніх військ переконують у необхідності захисту правопорядку, конституційного ладу, безпеки держави. Для військовослужбовця це досить абстрактні поняття. Тут немає місця глибокому аналізу суспільно-політичної ситуації в країні. Їх накачують шаблонною інформацією про “агресивно настроєних екстремістів”, які діють за гроші іноземних держав, хочуть повалити конституційний устрій України, захопити владу. Акцентується увага на тому, що протестувальники є “бандерівцями” — носіями та розповсюджувачами націонал-фашистської ідеології, а отже, боротьба з ними є продовженням героїчної боротьби дідів і прадідів з німецько-фашистськими загарбниками. Коли “накачані” такою інформацією військовослужбовці зіткнуться з протестувальниками, то будь-які дії з їхнього боку будуть сприймати як ворожі. Особливо, якщо ці дії будуть пов’язані з агресією та загрозою життю та здоров’ю. Що й спостерігалося у середині січня на вул. Грушевського.

Протестувальники і так були для військовослужбовців внутрішніх військ причиною тривоги та соціально-побутових незручностей. А коли пролилася перша кров, запустився механізм визначення ворога та помсти йому за принципом “якщо я не вб’ю його — він вб’є мене”.

І на останок — про випадки наруги над символами України з боку правоохоронців. Можна не сприймати “западенців”, можна мати різні погляди на подальший розвиток України у глобальних інтеграційних процесах, проте патріотизм — це основа діяльності будь-якого державного інституту нашої країни. На жаль, через 22 роки після оголошення Незалежності чимало представників правоохоронних органів виявляють майже маніакальну ненависть до всього українського: мови, звичаїв, одягу, символів. Тут ідеологічна машина України дає збій. Чи навпаки — спрацьовує інша ідео­логія, не українська?