Українські «амазонки» приборкали китайських коней і арбітрів

Сьогодні тендітні дівчата, здатні не лише зупинити коня на скаку, а й демонструвати найскладніші трюки верхи, гостюють у Львові. Видовищний номер кіннотрюкового ансамблю “Амазонки” є родзинкою програми “Новорічний тріумф”.

«У нашій номінації була найбільша конкуренція: судді бурхливо реагували на танець слонів, вихід на арену тигрів та ведмедів, завжди кумедні номери з мавпами та собаками, — усміхається керівник ансамблю “Амазонки” Костянтин Столбінський. — Найчастіше у таких конкурсах перемагають слони і тигри: небезпечні хижаки та розумні велетні нікого не залишають байдужим. Нам же, аби нас помітили, потрібно було вразити ефектними трюками і артистизмом. Коли мої “амазонки” виїхали на арену, арбітри були шоковані: дівчата на конях легко виробляють трюки, які під силу не всім чоловікам. Осетини на конях, казахи та навіть українські хлопці у шароварах і з декоративними шаблями — це завжди гарно, але стереотипно. А тут тендітні дівчата, з точеними ручками та ніжками: і де у них сила береться? Та, на жаль, у Китаї не все так вийшло, як хотілося. Нам обіцяли підготовлених коней, а дали необ’їжджених, з табуна (зазвичай працюємо зі своїми кіньми, але везти їх за 10 тисяч кілометрів надто дорого і виснажливо для тварин). Через це ми не уникнули травм. Та моїм дівчатам витримки не позичати, вони здолали всі перешкоди”.

Ідея вразити світ вправними вершницями-амазонками народилася у Костянтина Столбінського у далекому 1984-му. На той час кіннотник і професійний каскадер (трюками в його виконанні насичені фільми “Чапаєв”, “Богдан Хмельницький”, “Як гартувалася сталь”, “Вогнем і мечем”, “Овід” та інші) працював з чоловічими колективами. Зазвичай у кінних постановках чоловіків-джигітів була одна дівчина — окраса номера, завданням якої було гарно сидіти в сідлі. “Я тільки повернувся з армії і не міг позбутися нав’язливої ідеї створити жіночий колектив, — згадує Столбінський. — За Союзу була лише одна жінка-джигіт — заслужена артистка Грузії Нана Мелкадзе, яка згодом виховала цілий колектив циркових вершниць. Давню мрію ми почали втілювати в життя у 2006-му. А через рік уперше винесли своє дитя на суд глядачів у Донецьку. За десять днів, на диво усім, ми поставили номер, аналога якому немає у світі. Репетиції відбувалися не в цирку. Ми їздили просто неба, польовими стежками”.

Дівчата на конях легко виробляють трюки, які під силу не всім чоловікам.

“Костя заразив нас цією ідеєю. Я прийшла у цирк з кінного спорту, інші дівчата також впевнено почувалися верхи, — розповіла одна з найдосвідченіших “амазонок” Наталія Захарченко. — Мене не потрібно було переконувати. Варто було побачити це, як усі мої думки оселилися на арені, в образі амазонки. Під час вистави уже за кілька хвилин роботи на арені починаєш вирізняти обличчя глядачів, шукати очима тих, кому подумки присвячуєш свій виступ. Ось сьогодні мене просто зачарувала одна пара — дідусь з бабусею, на вигляд років за 70. У них на обличчях читалося таке захоплення, що я одержувала величезне задоволення, працюючи саме для них”.

“У нашій роботі не можна ставити крапку. Кожен прожитий день — це нова наука, — веде далі Костянтин. — Я постійно вчуся. А коли мені кажуть, що я вже зрілий майстер і досяг чималих висот, зазвичай відповідаю: “Я зелений новачок, мені лишень 18, а всі наступні роки — не що інше, як стаж”. Для того, щоб вдосконалюватися, нам не потрібно вигадувати велосипед. Наступна моя мрія — відновити трюки 70-80-х років. Хочеться, щоб нинішня молодь побачила, як колись працювали наші “старі”. Тепер ніхто не може повторити те, чим циркові джигіти колись дивували прискіпливу публіку”.

Костянтин народився і виріс у цирку. На цирковій арені проходять найкращі роки його життя. Та іншої долі син циркових артистів для себе і не бажає: “Є люди, які миттєво запалюються джигітуванням, але так само раптово і гаснуть. Кіннотник — це не професія, а стан душі і свідомості. Ми дихаємо в одному ритмі з конем і живемо одним життям на двох. Для кожного з нас коні — це не станок для заробляння грошей, а друзі і партнери. Ми самі можемо бути голодними, але коней нагодуємо. Хворими будемо, але прийдемо до своїх чотириногих друзів, щоб у разі потреби накласти компрес чи зробити перев’язку. Хочете знати, як я вибираю коней? Звичайно, добре, щоб екстер’єр був симпатичним, щоб кінь гарно виглядав у манежі. Хоча я працював з різними кіньми — кабардинцями, рисаками, будьонівцями і навіть колгоспними. Колгоспні, до речі, бували не гіршими за чистокровок. Та не це головне: одного разу подивившись коневі в очі, ви самі зрозумієте, ваша це доля чи ні”.