«Чехов у спідниці» переміг Муракамі

Щороку у Стокгольмі 10 грудня — в день смерті Альфреда Нобеля, — відбувається нагородження грошовими призами осіб, які упродовж попереднього року зуміли принести найбільшу користь людству. До шести номінацій належить й нагорода за найвидатніший літературний твір ідеалістичного спрямування. Цього року українці вболівали за колишнього одесита, а тепер американського поета Іллю Камінського. А головним претендентом у 2013 році називали популярного японського прозаїка Харукі Муракамі. Проте здогадки не збулись — лауреатом 106-ї Нобелівської премії з літератури стала канадська письменниця Еліс Манро.

82-річна новелістка Манро — тринадцята жінка, що отримала найпрестижнішу літературну премію у світі за весь час її існування. Нобелівський комітет обґрунтував вибір переможця напрочуд лаконічно, назвавши Манро «майстром сучасних коротких історій». Тоді як традиційно акцент робиться на творчості. Наприклад, минулорічного переможця, китайця Мо Яня, нагороджували «за галюциногенний реалізм, що поєднується з народними казками, історією та сучасністю». Навколо цього факту розгорається скандал, адже на виграш сподівались автори великої прози, серед яких чимало творців бестселерів. Манро ж є автором 14 збірок оповідань, за які тричі ставала лауреатом головної нагороди Канади (за збірки «Танок щасливих тіней», «А хто ти, власне, така?» і «Шлях любові»).

Прихильники канадської письменниці кажуть, що «Нобеля» вона отримає заслужено, бо саме Еліс Манро визначила сучасний вигляд американської новели. «Еліс Манро в основному відома як новелістка, проте до кожної розповіді вона вносить стільки ж глибини, мудрості і влучності, скільки поміщається в об’ємних романах», — вважає український письменник Андрій Курков. Письменницю прирівнюють до найвидатніших майстрів short stories — Джойсона, Борхеса і Чехова. З Чеховим Еліс асоціюють найбільше, їх пов’язує відсутність гострого сюжету і величезна роль деталей. Манро народилась і більшість часу прожила в Канаді, тому її проза розповідає про сільську місцевість або невеличкі міста Південно-Східного Онтаріо. Героїнею її творів завжди є жінка, яка намагається дати собі раду з оточенням, особистими проблемами, незручностями середнього і похилого віку. Проза Манро переповнена домашністю, повсякденною рутиною, але тут завжди є місце для «маленьких чудес». «Людські життя були нудними, звичайнісінькими, захоплюючими і безмірними — глибокі печери, вистелені кухонним лінолеумом», — таке світобачення подає Еліс Манро у своєму “Житті дівчаток і жінок”.

Незадовго до вручення премії, влітку 2013 року, Еліс Манро повідомила, що завершує письменницьку кар’єру, а збірка новел «Любе життя» (2012) стане останньою. Постійний секретар Шведської академії Петер Енглунд після оголошення переможця прокоментував заяву авторки: «Вона здійснила неймовірну роботу. Того, що вона зробила, достатньо, щоб отримати Нобелівську премію».