"Я – алкоголік, але непитущий!»

Іванові минуло 57, але вважає, що народився 19 років тому. Його життя розділилося на два періоди — до та після остаточної відмови від алкоголю. Зелений змій міцно тримав чоловіка у своєму полоні. Та Іван не відав, що до загибелі лишився крок...

Пан Іван почав товаришувати з пляшкою ще у дев’ятому класі. Компанію йому складали не якісь хулігани, а розумні хлопці — такі ж відмінники, як і він. Друзі не напивалися до чортиків. Купували за два карбованці солодкий лікер, йшли до парку, дискутували, співали. Посиденьки влаштовували нечасто, закінчили школу з хорошими атестатами, вступили до вищих навчальних закладів... Але багато років потому всі п’ятеро спилися! Один хлопець з їхньої компанії взагалі не любив звеселяючих душу напоїв, відмовлявся від чарки, але зелений змій і його не пощадив: зробив алкоголіком у 45 років.

Навчаючись у політехнічному інституті, Іван провадив активне життя, був старостою театру художньої самодіяльності. До одруження разів з п’ятнадцять встиг побувати дружбою на весіллях. Хлопець завжди був душею компанії. Тільки після “остограмлювання” міг розкуто співати і танцювати, розважати оточення. Цікавився політикою. Згадує, коли потрібно було виступити на мітингу, аби промова стала переконливою і яскравою, перехиляв чарку-другу. З однокурсниками часто прогулювали пари “на пиві”, але ніколи не переходили межі.

Закінчилося навчання, Іван влаштувався на хорошу посаду головного інженера, одружився, народилися діти. У 27 років, пролунав перший дзвіночок. Усім робочим колективом вирушили на колгоспні роботи. Один з місцевих попросив хлопців допомогти йому поскладати сіно. За це виставив самогонку. Іванові “натурпродукт” засмакував настільки, що втратив контроль. Почав висловлювати крамольні думки про комунізм та радянську систему (а був тоді комсомольцем). Це негайно дійшло куди треба й чоловіка звільнили з роботи. Довелося працювати електриком. Саме тоді й почалися справжні проблеми. У колективі випивали щодня. Протягом двох років активно прикладався з товаришами до чарки, аж поки не відчув, що котиться у прірву.

Щоб остаточно не впасти на дно, перевівся в інший цех, де працював на самоті. Але давня дружба — не іржавіє. Чоловік час від часу зустрічався з колишніми колегами й тоді “відривалися по пов­ній”. У Івана зник рвотний рефлекс, а якщо після великої кількості спожитого алкоголю напої не “просяться назад” — це сигнал про те, що вони остаточно “зріднилися” з організмом. Почалися провали у пам’яті: друзі волочили його додому ледь живого, ставили під дверима... Згодом він дізнався: алкоголізм відрізняється від побутового пияцтва тим, що під час бенкетування у людини вмикається так званий “підсос”: заручник зеленого змія не відчуває міри, не може зупинитися й п’є, поки не впаде.

Іван та його друзі відчували, що потрапили у пастку, намагалися проконтролювати кількість “горючого”. Вирішили перейти на коньяк: мовляв, напій дорогий, багато собі не дозволять. Але після нього пили горілку, й все поверталося “на круги своя”. Пробували обдурити зеленого змія з допомогою сухого вина, закінчувалося тим, що випивали по п’ять пляшок на душу... Згадуючи ті часи, чоловік каже, що готовий поставити пам’ятник своїй дружині, тестю та тещі (молода сім’я жила разом з батьками). Вони — віруючі, ніколи не влаштовували скандалів, шукали виходу з ситуації. Іван вважає, що саме завдяки наполегливості та терпінню рідних зміг вирватися з лап залежності.

Поки чоловік працював на старій роботі, куди зобов’язаний був з’являтися щоранку, ситуація залишалася більш-менш стабільною. Більше того, влаштувався на посаду головного інженера, навіть став депутатом обласної ради. Рідні сподівалися, що сприятливі обставини підуть Івану на користь. Вийшло навпаки. Він призначив собі високу зарплатню, зате на роботу міг тепер ходити коли заманеться. Ранок починався з 50 грамів горілки, під час обіду та вечері “приймав на душу” ще більше. Добова норма становила 300 грамів. Коли її перевищував — три-чотири дні лежав удома, втупившись очима у стелю. Після цього наставали перерви. Не вживав спиртного більше місяця. Потім входив у черговий запій, який тривав два тижні.

Усвідомлював, що не може дати з цим ради, пробував лікуватися з допомогою музики та групової терапії. Із ним працювали психологи, які наголошували: “Ти не вмієш пити!”. Алкоголіку не можна прямо говорити про хворобу, адже для нього це — найболючіша тема. Чоловік замислився: якщо не вміє — значить, треба навчитися! Йому порадили групу психологічної взаємодопомоги “АА” (анонімних алкоголіків). Його там прийняли упереджено, оскільки виглядав надто чистеньким, непитущим. Наступного дня після заняття, на подив, йому не хотілося випити, не міг дочекатися наступного засідання клубу. Та незабаром настав черговий “зрив”: Іван три дні нічого не їв, тільки пив. Прийшов на заняття з зеленим обличчям, і всі зрозуміли: свій! Так чоловік визнав себе алкоголіком. Усвідомив, що п’є не через сімейні проблеми та інші негаразди, а тому, що хворий. Алкоголізм — така ж небезпечна недуга, як рак або туберкульоз. Її неможливо вилікувати з допомогою медикаментів чи сили волі.

Вже 19 років пан Іван не бере до рота ні краплини спиртного. Усвідомлює, що головне — жодного разу не підняти чарки, адже навіть декілька грамів призведуть до чергового зриву й доведеться починати все спочатку. “У мене — невиліковна хвороба. Я залишаюся алкоголіком, але не п’ю. Головне завдання — домогтися довготривалої ремісії й не повертатися до колишнього пекла!” — каже.

Пан Іван займається баскетболом, шахами, альпінізмом, спелеологією, гірськими лижами. Разом з дружиною ходять на бальні танці. Коли згадує про свою “половинку”, його очі світяться любов’ю. Близько п’ятнадцяти років жінка відвідувала групу для родичів алкоголіків, а їхні четверо нащадків — для дітей узалежнених.