«Апеляцію подали у річницю загибелі мого чоловіка…»

«ВЗ» уже писав у попередніх числах газети, як після двох місяців подружнього життя молода дружина Олеся Бовсунівська поховала свого 33-річного чоловіка Володимира. Чорне «Ауді» розбило їхнє щастя… Трагедія сталася наприкінці 2011 року на трасі Мостиська — Львів. Близько 16-ї години Володимир Цап повертався цією дорогою додому. Раптом з-за пагорба на шаленій швидкості вилетіло чорне «Ауді», за кермом якого перебувала 29-річна жінка. Шансів вижити у Володимира не було, його автівку буквально розтрощило.

Тоді вбита горем Олеся, яка працює медсестрою, й не здогадувалася, через які терни їй доведеться пройти, аби покарати винуватицю ДТП. Остання має неабиякі “плечі” у правоохоронних структурах, є донькою колишнього міліцейського начальника. Олесі пропонували «відкупні», спочатку п’ять тисяч доларів, пізніше — десять тисяч доларів… Від грошей категорично відмовилась. Під час суду обвинувачена поводилася зухвало, спочатку і не дивилася у бік вдови… Згодом тактику змінила, почала вибачатися.

Чотири з половиною роки тюрми — такий вирок виніс Мостиський районний суд винуватиці цієї жахливої трагедії — Марті Клімань (максимально за такий злочин передбачене покарання до семи років поз­бавлення волі). «Крім того, я подала позов до суду про відшкодування моральних збитків, — розповідає Олеся Бовсунівська. — Частину цього позову Клімань переклала на страхову компанію, закон цього не забороняє, бо машина у неї застрахована». За словами потерпілої, суд ухвалив рішення виплатити їй 95 тисяч грн. (ці кошти має сплатити винуватиця автомобільної аварії), 14 тисяч 750 грн. — за матеріальні збитки, а також 5 тисяч грн. — за моральні — зобов’язана компенсувати страхова компанія. Проте ані засуджена, ані страхова компанія з вироком Мостиського районного суду не згодні. Подали на апеляцію. На даний час Марта Клімань перебуває на підписці про невиїзд.

«На передостанньому засіданні у районному суді вона повністю визнала свою вину, думала, що їй дадуть умовно, — розповідає Олеся під час нашої зустрічі. — Навіть впала переді мною на коліна зі словами: «Я цього не хотіла»… А коли її засудили до тюрми, подала апеляцію. Зробила це 12 грудня 2012 року — у річницю загибелі мого чоловіка. Чи просто не пам’ятає, чи їй байдуже?! Мені здається, вона досі не розуміє, що накоїла».

«Як ви поставилися до того, що винуватиця загибелі вашого чоловіка таки вибачилась перед вами?». «Спочатку вони хотіли зробити винним у ДТП мого чоловіка, мовляв, це він виїхав на зустрічну смугу, виходили на слідчого… Потім доводили, що у них була поламана машина, проколота шина, було темно на вулиці… Мені запали в душу слова її хлопця, тепер уже чоловіка, під час транспортної експертизи: «А що вона такого зробила? Вона ж нічого не зробила...».

За словами Олесі, Марта Клімань і надалі намагається уникнути покарання. «За цей час вона встигла вийти заміж, і взяти опіку над 16-річною донькою свого чоловіка. Як опікунська рада могла видати їй дозвіл на опікунство, якщо вона перебувала під слідством, згодом була позбавлена волі?».

Олеся каже, «апеляція полягає у тому, що винуватиця смертельної ДТП не згодна з терміном позбавлення волі, бо, мовляв, утримує дитину. Що відшкодувала мені збитки — 40 тисяч грн., які надіслала переказом. Цих коштів я не отримувала, сказала поштарці відправити їх назад. До речі, за цією адресою я уже навіть не живу… Ці гроші “висіли у повітрі” два тижні. Свого підпису про отримання я не ставила».

На перше судове засідання в Апеляційному суді позивачка прийшла, але не з’явився представник страхової компанії… «Ще перед оголошенням вироку у районному суді, під час перерви, мій адвокат бачив, як у кафе Марта Клімань разом із юристом страхової компанії пили каву, щось жваво обговорювали, сміялися, — веде далі Олеся. — Коли немає на суді представника страхової компанії, суд відкладається. У такий спосіб справа затягується».

«А на наступне засідання не з’явилася сама Марта Клімань. Її адвокат приніс довідку з травмпункту, що вона зламала ногу в колінному суглобі. На його думку, через два тижні його підзахисній стане краще і вона зможе з’явитися до суду. У мене спеціальна медична освіта, люди з такою травмою по два місяці лежать у гіпсі! Мій адвокат звертатиметься із запитами до травмпункту та районної поліклініки (адже їй доведеться стати на облік у медичний заклад за місцем проживання, робити рентген), аби перевірити правдивість цих свідчень, справжність усіх довідок, знімків».

«А чому страховики не згідні з рішенням суду і не виплачують гроші, які належаться вам згідно із законом?». — «У страховій компанії кажуть, дорого поховали… Мовляв, середня ціна за гріб — 3,5 тисячі грн. Вартість труни, яку ми купили, — надто дорога. Це — абсурд! Поховання обій­шлося мені значно дорожче, ніж ці 14 тисяч, але саме на цю суму у мене збереглися чеки… Крім того, страховики питають, чому ми замовляли труну у Тернополі, а не у Львові? Яка різниця? Хоч у Канаді, це моє право»… Труну для Олесиного чоловіка замовили друзі через Інтернет. Нічого протиправного у цьому немає.

Повертатися до рідного Житомира Олеся не буде (у цьому місті живуть її батьки). Саме у Житомирі молодята й познайомилися. Володимир Цап — випускник Одеської академії Сухопутних військ, мешкав у Львові. Чотири роки закохані їздили одне до одного в гості. Згодом дівчина перебралася до міста Лева. Рік молода пара жила у цивільному шлюбі. Збирали гроші на весілля. За місяць до події перебралися від Володиної сестри на орендовану квартиру. «Додому не збираєтесь повертатися?» — цікавлюся в Олесі. «Наразі не можу, — зітхає. — Хочу Володі пам’ятник поставити».