Годі сподіватися на «багатого вуйка з Канади»...

Усі сходи, що ведуть до Міжнародного інституту освіти, культури і зв’язків з діаспорою “Львівської політехніки”, щільно, мов шпалерами, обклеєні афішами про міжнародні конгреси, круглі столи, виставки... Своєрідна наочна презентація єдиної в Україні, справді унікальної науково-освітньої діаспорної установи.

Понад 20 років тому інститут створено з ініціативи Ірини Калинець, яка відійшла вже в інший світ. Нещодавно кандидат педагогічних наук, доцент кафедри іноземних мов Ірина Ключковська (на фото), яка від 2004 року очолює цей інститут, удостоєна премії імені Калинець у номінації “За громадянську позицію та мужність у відстоюванні українських ідеалів”.

З пані Іриною розмовляємо за горнятком кави.

- Цікаво, скільки українців живе зараз постійно за ме­жами України?

— Точної цифри ніхто вам сказати не може. Можна говорити лише про тих українців, які є на офіційному консульському обліку. Але “кружляє” цифра 20 мільйонів. Саме така кількість українців, розсіяних світами, оприлюднена на сайті Світового конгресу українців. Є ще одна Україна за межами України. За роки незалежності з України виїхали від чотирьох до семи мільйонів наших громадян. Ми схиляємося до цифри 7 мільйонів. Наш інститут першим в Україні розпочав системне дослідження проблем новітньої трудової еміграції. Мій особистий аналіз дає підстави стверджувати, що переважна більшість емігрантів найближчими роками повертатися в Україну не збирається.

- Наші заробітчани — це наша біда, наші втрати?

— Я б уникала категоричних оцінок. Новітня хвиля еміграції має свої плюси і мінуси. Це, безперечно, велика втрата демографічного і економічного ресурсу, бо виїжджають люди порівняно молоді, працездатні. З іншого боку — це потужні фінансові вливання у нашу країну. За минулий рік лише за офіційною статистикою до нас надійшло 4,3 мільярда доларів. Це інвестиції в освіту дітей, у нерухомість. Вони майже зрівнялися з прямими зарубіжними інвестиціями в економіку України. Наші люди набувають величезного досвіду проживання у чужій країні, вивчають іноземні мови, засвоюють найвищі стандарти життя і праці. Колись на заробітчанина (не люблю цього слова, але воно утвердилося у побутовому лексиконі і в пресі) дивилися майже як на зрадника Батьківщини. Тепер же бачимо, що це здебільшого освічені, активні люди. Вони не сиділи, не плакалися на своє злиденне життя, поїхали “ у нікуди”, вижили, навчилися відповідати на виклики життя. Згадуються слова професора Римського університету Джовані Броджі: “Трудові емігранти для утвердження позитивного образу України в Італії зробили більше, аніж усі дипломати разом узяті...”.

- Наскільки організованою і згуртованою є діаспора нової хвилі еміграці?

— Ця діаспора формується за активної підтримки церкви. Кількість українських громад обчислюється не десятками, а сотнями. Діють суботні, недільні школи. У деяких країнах подібні школи ініціюють інтеграцію в освітні системи країн проживання. Ставиться питання, щоб у державних школах українську мову викладали як іноземну.

— У свідомості багатьох наших громадян зі словом “діаспора” насамперед асоціюється Канада і Америка. Пригадую, коли у студентські роки запитували про якусь гарну дорогу річ, не раз доводилося чути жартівливу відповідь: “Вуйко з Канади прислав...”. І в перші роки незалежності були великі сподівання, що українці Канади, США допоможуть нам матеріально. Як казав наш краянин, великий меценат Петро Яцик, Україну треба любити не лише до глибини душі, а й до глибини кишені...

— Окрім Петра Яцика, чималі інвестиції в освіту, культуру зробило подружжя Антоновичів. Був відомий Чорнобильський фонд Матківських... Всіх не перелічити. На жаль, чимало такої безкорисливої допомоги пішло як у пісок... Західна діаспора пережила розчарування. Один з відомих діячів діаспори говорив мені: “Я боюся зустрічатися з українцями. Бо перше, що кажуть: дай, дай, дай...”. Годі дивитися на діаспору як на багатого вуйка з Канади... Наш інститут знаний у світі, але жодного разу ми не просили фінансової допомоги у діаспори. В Україні достатньо заможних людей, які здатні підтримати наші проекти. На жаль, такого розуміння поки що у нас нема. Натомість маємо розуміння і підтримку від Львівської політехніки, ректора Юрія Бобала. Це розуміння того, що наш гуманітарний інститут заробляє гуманістичний капітал і для нашого технічного університету, і всієї країни.

- Тож хто кому більше потрібен — ми діаспорі чи вона нам?

— Хороше питання. Наша співпраця зі світовим українством полягає у тому, що це спільний рух назустріч одні одним. Українцям за кордоном Україна потрібна як рідна мати, як коріння для дерева, як невичерпне джерело духовності і національного самоусвідомлення, збереження української тотожності. У Шевченківському гаю є Сад світового українства. А нам діаспора потрібна, бо через неї світ пізнає Україну. Зрештою, діаспора може виявляти себе як впливове лобі для України.

- З вашої доповіді з нагоди 20-річчя інституту довідався, що ви тепер робите особливий акцент на вивченні і налагодженні зв’язків зі східною діаспорою, зокрема російською. Чому?

— Бо їм найважче. Якщо говорити про Росію, то за період від одного до другого перепису населення більш ніж 1,5 мільйона українців перестали ідентифікувати себе як українці. На це вплинуло чимало чинників, зокрема і стан міждержавних відносин України і Росії. Досі в Російській Федерації немає жодної державної української школи, не видаються підручники... Не працює обіцяний на урядовому рівні український телеканал.

- Натомість доводилося чути, що у Башкорстані, Татарстані, в Уренгої є чимало заможних етнічних українців, які матеріально підтримують українські громади.

— Це справді так. Але що ми зауважили: бізнесмени підтримують здебільшого українську культуру, танці, співи... І майже нічого не робиться для української освіти. Якщо і допомагають, то просять не оприлюднювати прізвищ. Очевидно, бояться... Нам не вдалося реалізувати проект “Українська освіта у Росії”. І серед лідерів української діаспори в Росії немає ані єдності, ані бажання доводити до завершення задекларовані справи. Але є і обнадійливі тенденції. З’явилася у цій діаспорі молода генерація активних українців, зокрема в Уфі, Іжевську, Нижньому Новгороді... Пробуємо налагодити співпрацю, горизонтальні зв’язки між нашими школами і суботніми школами у містах Російської Федерації.

Час від часу заходжу на сайт Фонду “Русский мир” Російської Федерації. Із заздрістю спостерігаю за появою все нових, фінансованих проектів. Керівники Росії розглядають підтримку своїх співвітчизників за кордоном як “м’яку силу”, стратегічний напрям не тільки зовнішньої, а й внут­рішньої політики. Це ж можна сказати і про Польщу, їхню програму “Полонія”. Якщо порівняти у будь-якій країні дві суботні чи недільні школи — польську і українську — то побачимо, що поляки мають все, — підручники, методичну літературу, комп’ютери, до них приїздять вчителі з Польщі. У нас же все на ентузіазмі. Переконуємо урядовців, що треба вкладати інвестиції у діаспору, підтримувати українську культуру, освіту. Я оптиміст, вірю у те, що крига скресне. Не полишаю надії на те, що філіали нашого інституту з’являться невдовзі у Донецьку, Луганську, Харкові, в інших регіонах України.