Родзинка «Золотого лева» виявилася гіркою перчинкою

Репертуар ХХІІІ театрального фестивалю вражав різноманітністю. На сценах львівських театрів показали вистави за п’єсами Лесі Українки, Михайла Старицького, Біляни Србляновіч, Миколи Лєскова, Антона Чехова, Бертольда Брехта, Єжена Йонеско та інших. Кожен театр інтерпретував автора по-своєму — на фестивалі можна було побачити старі російські вистави на новий український лад, агресивну німецьку драму, польську комедію моралі з присмаком абсурду, бродвейську іронію, грузинську любов на війні.

Родзинкою “Золотого ле­ва” за анонсами організаторів фестивалю мала стати вистава “Леді Макбет Мценського повіту” Лєскова у виконанні молодого колективу — Мирнинського театру із Республіки Саха (Якутія), якому виповнилося лише чотири роки. Проте п’єса радше стала гіркою перчинкою. Російська постановка з львівською головою (режисер постановки — Ярослав Федоришин) не виправдала очікування глядачів. Складалося враження, що актори більше бігали по сцені, ніж грали. “Забігали смисл вистави”, — так висловив свої враження від побаченого гість фестивалю, директор та художній керівник Київського обласного музично-драматичного театру ім. П. Саксаганського у місті Білій Церкві В’ячеслав Усков. На сцені Львівського театру ім. М. Заньковецької театр з Якутії виставив масштабні декорації, проте за зовнішнім антуражем ховалася невпевнена гра акторів.

В іншому світлі постав Тбіліський Вільний театр, який в обох своїх виставах подав тему любові під час війни. У п’єсі “Тебе люблю, люблю, люблю!” розкривалася історія кохання молодих хлопця і дівчини (йому — 20, їй — 19) на тлі російсько-грузинської вій­ни 2008 року. У виставі гімн любові “співають” усі, починаючи від людей, корови, собаки і закінчуючи опудалом, річкою і пам’ятником Йосифу Віссаріоновичу. В іншій виставі, “Кавказьке крейдяне коло”, грузинські театрали відобразили історію кохання двох сиріт на тлі громадянської війни. Правитель країни Георгій Абашві повинен рятуватись, втікаючи. Губернаторів стратили. Дружина губернатора, переймаючись своїм порятунком, залишає єдиного спадкоємця — немовля. Дитину, яку хочуть убити, рятує молода дівчина Груше. Попереду у неї довгий шлях поневірянь із малям у горах, переховування від гонитви у брата. Щоб знайти сестрі дах над головою, брат видає сестру заміж за дезертира, який буцімто при смерті. Проте, коли війна закінчується, відбувається “чудодійне одужання”, і чоловік вимагає від Груше стати йому справжньою дружиною. Дівчина потрапляє у пастку з чужою дитиною і фіктивним чоловіком. А тут ще й у країні знову змінюєть­ся влада, і правитель з дружиною повертаються додому. Рідна мати хоче повернути сина. Ця справа передається до суду, і суддя Аздак береться встановити, хто з двох жінок є справжньою матір’ю дитяти. А допомогти в цьому йому має кавказьке крейдяне коло. У цій виставі насправді відображено не лише ситуацію на Кавказі. Глибше заховані алюзії на кілька подій із Біблії, зокрема і суд Соломона над двома матерями із одним дитям. Проте не всі глядачі змогли досидіти до кінця вистави, що тривала... 4 години.

Ще одна постановка, яку просто не могли пропустити львівські театральні гурмани, — “Любовні листи до Сталіна” у виконанні Київського Молодого театру. Булгаков справді писав Сталіну — доведений історичний факт. Понад сім десятиліть тому майбутній автор “Майстра і Маргарити”, втомившись від цькування, організованого проти нього колегами по цеху, написав кілька листів уряду СРСР і особисто товаришу Сталіну, де називав речі своїми іменами і нічого не прикрашав. А сім десятиліть потому на далекому від Патріарших Піренейському півострові легендарний драматург Хуан Майорга створив п’єсу з інтригуючою назвою “Любовні листи до Сталіна”, в якій ідеться про те, що людина іноді зовсім не знає, що їй робити зі своїм власним життям.

Цьогорічний “Золотий лев” присвятили пам’яті українського режисера, актора, теоретика театру, драмутурга і народного артиста УРСР Леся Курбаса. Його вислали на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Ведмежу Гору, потім відправили на Соловки. 3 листопада 1937 року, після повторного суду Курбаса розстріляли в урочищі Сандармох, а 1957 року посмертно реабілітували. Радянська влада ставилися до нього як до свого, вважаючи комуністом і пролетарем, замовчуючи той факт, що митець посилався на західних філософів. Після розвалу СРСР Леся Курбаса “реабілітували” ще раз, цього разу у правдивому світлі. 1989 року на фасаді Харківського державного академічного українського драматичного театру ім. Т. Шевченка встановили меморіальну дошку на честь Леся Курбаса. Тепер таку дошку можна побачити і на фасаді Львівського театру ім. Курбаса, яку встановили в рамках проведення “Золотого лева”.

Цьогоріч львів’яни та гості міста побачили вистави театрів із Києва, Харкова, Луганська, Чернігова, Львова, Кракова та Єлені ґури, Вільнюса, Бреста, Нью-Йорка, Тбілісі, Душанбе, Парижа, Брюсселя, Праги. Наступного року “Золотий лев” пройде у форматі вуличного дійства.