Андрій Жолоб: «Мене перевіряють стільки служб, що таке відчуття, що я ледь не «під підозрами»

З минулого року Андрій Жолоб очолює Львівський центр надання послуг учасникам бойових дій. Чиновник «сидітиме на двох стільцях», а про суму зарплати у львівській мерії не знає, бо… «не цікавився».

«Мене призначать заступником мера через кілька тижнів»

«Хоча ще не приступив до роботи на посаді заступника мера з питань ветеранів, у мене в роботі нічого не змінилося. Раніше теж комунікував з іноземними делегаціями, просто не мав статусу, — каже Андрій Жолоб в інтервʼю для «ВЗ». — Завершую процес оформлення документів, виявляється — це складний процес. Не дивуюся, що через це у багатьох ветеранів зникає бажання працювати в органах міської ради. Багато складнощів. Думаю, мене призначать заступником мера через кілька тижнів. Мене перевіряють стільки служб, що таке відчуття, що я ледь не «під підозрами».

— Хто запропонував вам високу посаду у Ратуші?

— Особисто запропонував міський голова Львова Андрій Садовий. Я з ним давно знайомий, бо працював журналістом, ведучим на радіо «Люкс». Перетинався з мером, бо був ведучим багатьох міських свят, зокрема — ведучим на стадіоні під час «Євро-2012». Саме тоді був мій перший досвід роботи з іноземцями. Погодився на цю посаду не одразу, певний час думав. Бо мені головне — не зрадити самому собі. Бо я — музикант, ведучий… Моє психологічне розвантаження після повернення з війни — репетиції та концерти. Не готовий від цього відмовитися, бо не маю карʼєрних амбіцій бути керівником та усім довести, що я — «велика шишка». Довго обговорював з Андрієм Садовим його кадрову пропозицію, аби наші побажання на посаді збігалися.

— Які завдання на посаді ставить перед вами Андрій Садовий?

— Сказав мені, що, як стану заступником мера, то зі мною одразу будуть легше спілкуватися інші заступники міських голів з інших країн. Це дипломатична складова цієї посади. У дипломатичному світі є люди, які говорять не з людиною, а з її посадою. Андрій Садовий сказав мені домовлятися з ними про якісь опції для наших ветеранів. Йдеться про проєкти у спорті. Маю ідею щодо навчання ветеранів з ампутацією нижніх кінцівок водінню на адаптованих автомобілях. Хочу їм допомогти, зараз це можу зробити. Міський голова не може в ручному режимі коригувати мої дії. Я за те, щоб обговорювати різні моменти. Та якщо будуть принципові питання, де наші бачення не збігатимуться — прямо це йому висловлю. Навчився у війську цього. Я не конфліктна людина і ненавиджу конфлікти.

— На яку зарплату йдете у мерію, і чи буде доступною декларація про доходи?

— Ще не знаю, скільки зароблятиму на посаді заступника міського голови Львова. Не обговорював це. Моя декларація про доходи буде доступною.

«Жінки військових стають «восьмирукими Шивами»

— Назвіть топ три найбільші проблеми ветеранів у Львові.

— Зараз у львівській громаді — 8,5 тисячі ветеранів, а після «заморозки» війни буде до 80 тисяч. Перша проблема — працевлаштування. Коли я був на передовій, заробляв 120−130 тисяч на місяць. А до того працював ортопедом на скромну зарплату. Коли повернуся з війни, мені на цій роботі сказали працювати за 10 тисяч гривень. Я розумію ветеранів, які повертаються з війни і усвідомлюють, що у війську їхня робота коштувала дорого. А у цивільному світі їм пропонують лише 15−20 тисяч. Це дуже демотивує. Ветерани довго шукають роботу, думають… А гроші, зароблені в армії, потрохи закінчуються.

Друга проблема — брак інформації про послуги для ветеранів. Але не бракує дискредитації, мовляв — у Львові нічого не роблять для захисту ветеранів. Немає достатньої поінформованості, що в нас є юридичні консультації, сектор психологічної підтримки.

Третя проблема — не розуміння суспільства ветеранів. Люди ставляться до них стигматично, перелякано, з соромом, навіть із образами. Розумію, що у нас попереду будуть конфлікти. Багатьом ветеранам потрібно лікувати посттравматичну агресію за допомогою психолога. Я це пройшов, ходив до психолога, мені допомогли пʼять сеансів. Іншим хлопцям, які повернулися з війни теж можу порадити ходити до психолога. Бо це не страшно, і що ти, братику, не божевільний!

Навіть зараз мені може приснитися сюжети війни. Коли прокидаються — маю посилене серцебиття, кидає в холодний піт, що аж мокра подушка. Це наслідки на все життя. А є багато хлопців, які вирішують це проживати за допомогою алкоголю. Ветерани — зріз суспільства. Свої мінуси теж треба визнавати. Бо бравада і крики, мовляв — я ветеран, і мені можна в ресторані брудними ногами на стіл — так не має бути.

Відсоток розлучень серед ветеранів високий. З війська повертається зовсім інша людина. Є чимало військових, які з передової з дружинами спілкуються лаконічно: «В мене все ок», «450». Коли це затягується на роки — це складно. Двоє дорослих людей починають жити не сімʼєю, а різними життями.

Жінка ветерана — це той самий ветеран. Наприклад, за час моєї відсутності, моя дружина стала для дітей татом, мамою, лікарем, психологом, інженером, художником, вчителем… Жінки військових стають «восьмирукими Шивами».

«Я весь забитий татуюваннями. І що, від того стаю поганою людиною?»

— Чому ви категоричні щодо дрес-коду? У своєму посту в Фейсбуці написали, що чиновницький костюм не одягнете, бороду не будете голити?

— На все свій час. Мій зовнішній вигляд — це те, що мені подобається, і це найголовніше. На дипломатичну вечерю з чиновниками одягну сорочку та маринарку (піджак. — Авт.) Мені не треба собі доводити, що я сильний і владний чоловік, і щодня до міської ради ходити на роботу в сорочці і маринарці. Мені так незручно. Бороду голити не буду. Здається, ми давно відійшли від пострадянських моментів, аби хтось в якійсь професії виглядав певним чином. Мені старі професори ще в медуніверситеті доводили, що лікар не може ходити на роботу з сережками, бородою. Я весь забитий татуюваннями. І що, від того стаю поганою людиною? Тематика моїх тату — історія мого життя: музика, військовий шлях, різні картини.

— Розкажіть про творчі плани гурту «Бетон».

— У гурті я гітарист та один з вокалістів. Нас троє — гітара, бас, барабан. Хочемо виступати по різних містах. Постійно маємо виступи в Ужгороді, Івано-Франківську, Києві. Збираємо гроші на медичну роту, де я служив. Записуємо альбоми, а це коштує від півтори тисячі доларів. Фани нашої групи — ветеранська спільнота. Тож наші пісні для них як терапія. Хлопці приходять на наші концерти, розмахують милицями, веселяться. Мене це страшно мотивує.

— Як в такому напруженому графіку знаходите час для музики?

— Найбільший мій талант — дотримання тайм-менеджменту. Коли повернувся з армії, навчився виставляти пріоритети. На першому місці — сімʼя, другому — музика, третьому — робота, як служба. Також захоплююся мотоциклами. Серед моїх хобі — гірськолижний спорт, дайвінг, сплави по гірських річках, скелелазіння.