«Рятівною таблеткою від болю ставав аркуш паперу, на якому я писала новий вірш»

Прізвище запорізької поетеси Олени Ющук двічі вписане у Книгу рекордів України. За сім років творчого шляху пані Олена написала понад дві тисячі віршів. Власне, рекорд і полягає у тому, що у період з січня 2018-го по січень 2025 р. написано 2000 віршів і вийшла друком вже 21 книга. Зараз поетеса перебуває у Чехії, але час від часу приїжджає в Україну, щоб зустрітися з читачами. Збірки та листівки зі своїми віршами жінка надсилає бійцям на Запорізький, Харківський і Донецький напрямки, але найбільше мріє про повернення після Перемоги до Запоріжжя.

— Я обожнюю Запоріжжя, хоча і народилася у Кривому Розі, де прожила до 20 років, — розпочала свою розповідь Оле­на Ющук. — У дитинстві за­хворіла невиліковно, і я про це знала. Та, попри хворобу, мені пощастило з відзнакою закінчи­ти педучилище. Коли мені було 15 років, взяла аркуш паперу і сама не розумію досі, як це ста­лося, — написала свого першо­го вірша. Це тепер розумію, що той фізичний біль, який я терпі­ла і від якого можна було збоже­воліти, дійшов до самого серця, переповнив мене — і я видала цей вірш. З’явилася ейфорія, на душі стало неймовірно легко. Мабуть, так тоді виглядало щас­тя, бо біль відступив, і я створи­ла свій перший твір. Далі були знову напад за нападом, я впа­дала у відчай, руки опускали­ся… Лікарі розводили руками. Але з’являлася рятівна таблет­ка: я брала у руки аркуш, і на ньому «вимальовувався» новий вірш. Так Господь полегшував мій стан, бо коли людина тво­рить, вона — піднесена.

— То ви потім вступили на філологію?

— Ні. Закінчила музичну школу, а музика і математика пов’язані з віршами. У 20-річно­му віці мені зробили надсклад­ну операцію на мозку. Було дуже важко, і я змирилася з тим, що далі буду зі своєю бідою жити. Але віршів я не покидала. Поне­сла їх у криворізьку газету «Ме­талург», їх там надрукували і сказали, щоб приносила ще. А далі були інші газети, які брали мої вірші і друкували.

— Тоді хвороба відступила?

— Та нікуди вона не ділася, але стало легше. Вірші мене по­стійно підтримували, не давали впасти. Помаленьку я писала, десь мене друкували. Так трива­ло аж до 2017 року. А потім мене звільнили з роботи. На цей час працювала листоношею, щоб постійно бути серед людей. Це був страшний удар: прийшла додому, руки опустилися. Тоді дощ сильний падав, а я ридала. Цей стрес дав поштовх — я по­чала писати щодня по два-три вірші. Тільки візьму аркуш і руч­ку, а він сам лягає на папір. Усю поезію викладала у соцмере­жі. Люди читали і запитували, де я взяла ці вірші? Та де взяла? — сама пишу. Так тривало до трав­ня 2018-го, поки один чоловік у Фейсбуці запитав, що у мене трапилося, що я пишу такі вірші? Перепитала, чи справді він хоче це знати. Коли отримала ствердну відповідь, розповіда­ла йому про себе приблизно зо три години.

— І він уважно слухав?

— Так, і запитав, чи не хотіла б я ці вірші оформити у книж­ку? Кажу, що хотіла б, але у ви­давництві сказали, що за 100 книг треба заплатити 5 тисяч гривень. А звідки у мене, інва­ліда, такі гроші, коли моя пен­сія 1900? Звісно, що я назавжди відмовилася від своєї мрії. А той чоловік каже: «А я спробую». І через два місяці вийшла моя перша книга.

— Яка була ваша реакція, коли отримали її?

— Коли прийшла на пошту отримувати перші примірники, від щастя плакала. Мені дуже хотілося подякувати цьому чо­ловікові. Зібралася, поїхала у Запоріжжя до видавця — Оле­ни Резнікової. До речі, саме цей видавець і видала усі мої книж­ки. Там я і познайомилася з чо­ловіком, який не лише мені за­пропонував видати вірші, а й заплатив за наклади книжок. Це — Андрій Санчугов. Згодом він став моїм чоловіком.

— То ви йому відразу спо­добалися?

— Коли ми з ним особисто по­знайомилися, першим моїм за­питанням було: для чого вам це? «Треба встигнути роби­ти добрі справи, поки ще маєш час», — відповів він. Я була окри­лена. Повернулася додому і по­чала далі писати. Я писала так багато, що через кожні три міся­ці виходила моя нова книга!

— І вони виходили завдяки пану Андрію?

— Так. І це тривало з 2018-го до січня 2021-го. За три роки було видано десять книг, напи­сано тисячу віршів. Я сама собі дивувалася, як я це змогла!

— Пані Олено, на зустріч з читачами ви приїхали з Чехії. Давно там живете?

— Війна розпочалася 24 лю­того. Десять днів я сиділа вдо­ма і не мала наміру нікуди виїж­джати. У мене ж у 2019-му був інсульт, тому навіть і не думала покидати Запоріжжя. Ми бігали перші дні у бомбосховище, але одного разу туди влучила раке­та і розбомбила. Почалася війна — у мене підскочив тиск, киш­ківник перестав працювати. Лі­кар порадила негайно виїжджа­ти, бо я страшенно стресувала. По радіо постійно говорили про евакуаційні потяги із Запоріжжя до Львова, що курсували тричі на добу. 6 березня зібрала сум­ку і пішла на той потяг, у якому їхала 24 години без світла і без зупинок. Вийшла на вокзалі у Львові і навіть не уявляла, куди йти далі.

— Незнайоме місто…

— Коли ти молишся Богу і у мо­литві просиш про допомогу, Він тебе почує. В якусь мить неспо­дівано подзвонив мій телефон. Голос у слухавці каже: «Ви мене не знаєте, але я читаю ваші вірші у Фейсбуці. Я — Наталія Попова. Приїжджайте до мене у Чехію. Я тут уже три роки живу. Винаймаю кімнату з двома ліжками. Ми по­містимося». Наталя мені поради­ла на вокзалі знайти автобус чи поїзд, що їде у чеський Плзень. Побачила багато автобусів, які безкоштовно вивозили людей зі Львова. Усі вони їхали до Поль­щі. Підходжу до одного водія і за­питую, куди він поїде. Коли почу­ла, що через Польщу їде у Чехію, мало його не розцілувала. Кажу, що мені треба у Плзень, на що водій відповів, що це — кінцева зупинка цього маршруту. Через чотири дні я була у Чехії.

— Наталя вас забрала до себе?

— Ні, вона мене поселила до надзвичайної жінки, історика за освітою і від природи дуже до­брої Іванни Горникової. Я у неї прожила 10 місяців. Вона стала для мене другою мамою.

— Але у Чехії ви не переста­ли писати?

— За три роки війни я написа­ла і видала три книжки. Навіть вірш чеською написала.

— Чи змінилася ваша твор­чість за час війни?

— На початку великої війни мої вірші були приблизно такі: «Боже, що робити? Що буде?». А тепер лейтмотив моїх творів такий: «Так, війна. Але ми вистоїмо. Ми переможемо. Ми зможемо!».

— Бачу, видаєте листівки, окрім книжок…

— Так. Беру один вірш, до прикладу, Лесі Українки. Допи­сую до нього свої рядки. І роблю листівку. Через вірш червоною стрічкою йде тема: не здавати­ся, ми переможемо, бо добро завжди перемагає зло. Роздаю ці листівки українцям, які тимча­сово живуть у Чехії, передаю на­шим захисникам в Україну.

— Як пан Андрій запропону­вав вам руку і серце?

— Колись я думала, що Че­хія — наша далека родичка. Од­нак коли приїхала і оселилася в Іванни, зрозуміла, що це — наша рідна сестра. Щоб вивчити чесь­ку мову, треба повністю перейти на українську. Тоді буде легше. І наші співвітчизники спочатку переходять на українську! Зре­штою, якщо спілкуватися з чеха­ми українською, вони тебе розу­міють. Окрім того, вони нам досі виплачують гроші. А о 8-й годи­ні ранку щодня їхнє телебачен­ня показує те, що відбувається в Україні. Одне слово, коли я по­бачила, як до мене ставляться у цій братній країні, через пів року запросила у гості Андрія. За ці пів року він мені надіслав у Че­хію 5 посилок з ліками, а потім приїхав сам. Привіз, окрім лі­ків, золотий перстень з діаман­том на заручини. «Я сподіваюся, що далі ми повинні йти разом», — сказав він. І я сказала: «Так».

— То ви одружилися за кор­доном?

— Там ці всі послуги дуже до­рогі. 15 листопада приїхали до Львова, а 16-го нас за 20 хвилин розписали. Львів для нашої ро­дини має особливе значення.

— То пан Андрій перебрав­ся у Чехію?

— Так склалися обставини, що моє підприємство у Запо­ріжжі потрапило під сильний обстріл російських агресорів, — долучився до розмови чоло­вік пані Олени. — Нам запропо­нували звільнитися, бо підпри­ємство перестало працювати. Поїхав до Олени. Оскільки ми офіційно стали родиною, нам виділили кімнату у гуртожитку.

— Пані Олено, ви пере­несли складну операцію на мозку, але пишете такі чудо­ві вірші…

— Лікар, який мене оперував, якось сказав: «Олено, те, що ти пишеш вірші, не дивно. Ми втручалися у ту зону мозку, яка відповідає за творчість».

— Тобто через багато років можна буде когось прооперу­вати, і людина стане генієм у певній галузі?

— О, це ж саме я запитала у нього. Він сказав, що все в нау­ці попереду. Хоча, не дай Боже, один неправильний рух, і люди­на стає овочем. Така операція — страшний ризик. Але світлої пам’яті професор Петро Григо­рук ризикнув і зробив немож­ливе. Понад тисячу операцій на головному мозку зробив цей ге­ніальний медик.

— Пані Олено, у вашому творчому портфелі 21 книж­ка. Над чим працюєте далі?

— Хочу видати ще (сміється. — Г. Я.). Зараз працюю над прин­ципово іншою книжкою, тому шукаю ілюстратора. Це буде ви­дання для дітей від двох до п’яти років, двома мовами — чеською й українською. З одного боку бу­дуть вірші, а з іншого — розма­льовка. Щоб наші дітки, яких війна вигнала з рідного дому, вчили чеську мову, але й не за­бували рідну — українську…