«У школі могла сама співати за весь хор»

VІ Міжнародний пісенний конкурс азербайджано-української дружби, медіапартнером якого є газета «Високий Замок», цьогоріч тривав два дні — 9 і 10 грудня. До участі у відбіркових турах методом сліпого прослуховування було допущено 10 осіб, яких за найбільшою кількістю прохідних балів обрало професійне журі. Основними конкурсантами стали дівчата, бо хлопців у цій команді виявилося лише троє. За два конкурсні дні у Трускавці можна було почути і оперні арії, і естрадні композиції. «Високий Замок», як і у попередні роки, обирав свого фаворита для нагородження. Нашим призом як медіапартнерів є інтерв’ю у нашому виданні для співака чи співачки, які найбільше сподобалися. У попередніх п’яти конкурсах я завжди обирала когось із хлопців. Бо так, як чоловік заспіває «Дивлюсь я на небо…», не заспіває жодна артистка. Але я помилялася. Бо і дівчата вміють цей неймовірний твір не проспівати, а «пережити» на сцені. Для мене такою стала аспірантка Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка 31-річна Тетяна Петришина. Пісня у її виконанні «Настане день — закінчиться війна» для мене особисто виявилася найпотужнішою. Її драматичне сопрано — це щось неймовірне. Тож талановитій Тетяні, окрім ІІ місця у конкурсі від журі, було вручено ще й наш приз — інтерв’ю у «Високому Замку».

— Я народилася у буковин­ському Кіцмані, — розповідає Тетяна. — Закінчила музичну школу імені Володимира Івасю­ка. Згодом музичне училище у Чернівцях по класу вокалу. Далі була Львівська музична ака­демія імені Миколи Лисенка. 7 грудня захистила дисертацію і отримала звання доктора філо­софії.

— А 9 і 10 грудня вже брали участь у пісенному конкур­сі азербайджано-української дружби?

— Ой, це був такий важкий шлях, але насправді пишаюся собою, що я це змогла. Якби не мій науковий керівник і мої рід­ні, які мене завжди підтриму­ють у моїх шалених задумах, не знаю, чи впоралася б з усім. Бо ж перед тим 1 і 2 грудня у Ви­жниці був конкурс імені Наза­рія Яремчука, в якому я вибо­рола І місце. Потім поїхала до Львова на захист дисертації. Це були чотири дні недоспаних ночей, і вже наступного дня — поїздка у Трускавець. А тут ви­пав сніг, ноги промокли, горло захрипло… Думала, що не змо­жу виступити добре, бо була виснажена і не зовсім здорова. Але вирішила, що мушу співати так, щоб було від душі. Або, як у народі кажуть, — як востаннє у житті. Коли прийшла перед ви­ступом на репетицію, концерт­мейстерка пані Наталя зди­вувалася, як я, така захрипла, буду виступати.

— Як аспірантка музичної академії стала доктором фі­лософії?

— Це міжнародне звання — доктор філософії. Тема моєї дисертації — «Феномен соль­ного вокального співу у духовній хоровій музиці доби класи­цизму». Досліджувала, звідки пішов сольний спів, бо відомо, що класичний спів зародився в Італії. А як він у нас з’явився?

— Тетяно, а хто зауважив у вас той талант до співу?

— Любов до музики мені з трьох років прищепив тато. У нас вдома були вінілові платів­ки, тато вмикав на радіолі одну за одною, і ми з ним співали і танцювали. Ще тоді тато мені сказав: «Поганої музики не бу­ває. Просто є люди, які не вмі­ють її слухати». Окрім того, моя бабуся по материнській лінії сама навчилася грати на бая­ні, не маючи нотної грамоти. У неї був дуже дзвінкий голос, і вона могла заспівати і підібра­ти на слух будь-яку мелодію. Ми з нею колядували. Відтоді я дуже люблю колядувати. На­віть цього року йшла коляду­вати, ми збирали гроші на ЗСУ. Заколядовані 43 тисячі гривень відправили на фронт.

А ще у школі я співала у хорі. Могла навіть сама співати за весь хор. Мене найголосні­ше було чути. У класі 5−6 брала участь у конкурсах — «Золотий ключик», «Червона рута». І хоча першого місця не займала, але друге-третє виборювала. У на­шому сільському Будинку куль­тури щоразу організовували якісь заходи, і майже у кожному я брала участь. Музичну школу я закінчила по класу фортепі­ано, а коли настав час вступа­ти в музичне училище, сказала мамі: хочу співати. І так почала вчитися співу професійно.

— Ви вибороли ІІ місце у конкурсі азербайджано-української дружби. Вперше подали заявку на сліпе про­слуховування?

— Про цей конкурс мені роз­повіла моя концертмейстерка з училища. Сказала, що це — єди­ний конкурс, де не треба плати­ти вступного внеску. Я скинула запис творів на сліпе прослу­ховування і забула про це. Не дуже вірила, що пройду. Бо у десятку потрапити не так про­сто. А потім прийшло запро­шення: я пройшла сліпі про­слуховування. Для мене це був неймовірний подарунок.

— Ви підкорили багато творчих вершин. Яку планку тепер ставите перед собою?

— Наразі працюю на Перемо­гу — організовую багато благо­дійних концертів, під час яких ми збираємо кошти на 10-ту гірсько-штурмову брига­ду «Едельвейс», у якій служать обидва мої рідні брати, Андрій і Сергій. Цього року я давала по три концерти на тиждень. За рік загалом було понад 100 ви­ступів. У парку, на площі, у тор­гових центрах — де є скупчення людей, там я співала з дітками, яких навчаю співу у вокальній студії. За виручені кошти ми ку­пили за 4,5 тисячі доларів ма­шину, яка згодом потрапила під артилерійський обстріл, а ми далі збирали гроші на її ремонт. До речі, цей «Форд» врятував моєму братові життя. Брат вий­шов з машини на кілька секунд — за потребою, і орки відкрили вогонь по ній. Двері були як ре­шето. А ще купили «мавік», при­лад нічного бачення, теплі ру­кавиці, берці… Одне слово, що можемо, купуємо і передаємо на фронт.

— Люди з розумінням ставляться до збору коштів?

— Не маємо права опускати рук. Треба допомагати нашим захисникам — хто чим може. От бачу рекламу, де запрошують на новорічні корпоративи. Ро­зумію, що життя триває, і воно у кожного — різне. Але коли ве­зуть 200-х, а тут йде реклама з накритими столами і шампан­ським, дуже боляче… Хочеть­ся, щоб люди стали свідоміши­ми. В Україні — війна! Ми маємо працювати всі на Перемогу. Не лише ті, у кого рідні на фронті, мають з усіх сил допомагати, а й ті, хто повинен би бути вдяч­ний за те, що ми всі живі і вдо­ма. Маємо стати дружнішими, як один організм, одне ціле. Бо війна не лише там, на сході чи півдні. Війна — в усій Україні. Ми не знаємо, що на нас чекає за­втра… Маємо усі вірити у нашу Перемогу і наближати її.

— Виступаєте, пишете дисертацію, берете участь у конкурсах… А коли відпочи­ваєте?

— У мене нема жодного дня, коли я б нічого не робила. Не маю ані часу, ані бажання їхати за кордон на відпочинок чи ще кудись. Як я можу виїхати, якщо мої брати там — на фронті? Пе­ред Різдвом ми йшли у військо­вий госпіталь колядувати. Бо як я там не заколядую, то хто ж тоді? У мене є колежанка Ва­лентина, викладачка у школі. Я її попросила піти зі мною коля­дувати, бо ці хлопці у госпіталі особливо потребують коляди. А вона каже: «Звісно, йдемо. Я готую подарунки нашим за­хисникам». Організувала дітей, зробили 100 подаруночків. А як прийшли до хлопців, вони так зраділи. То для них така відду­шина, домашній затишок. А я ще обов’язково відпочину. Бо ж мені на конкурсі азербайджа­но-української дружби подару­вали путівку на три дні на від­починок у Моршині. От я візьму свого синочка, і ми разом трі­шечки відпочинемо.

— Два хлопці на фронті з однієї хати?

— О, вони такі патріоти! Піш­ли добровольцями на четвер­тий день повномасштабного вторгнення росії в Україну. Ска­зали, що їм «шматок у горло не лізе». Не чекали повісток, бо вже мали за плечима строкову службу у війську. Андрій служив у Львові, Сергій — у Нацгвардії у Києві. Мої брати — штурмови­ки.

— На конкурсі ви співали власну пісню «Настане день — закінчиться війна»…

— Знаєте, коли у мене все добре, не можу писати. Що­йно у моєму житті відбувається який негаразд, мій емоційний виплеск йде у творчість. Свою першу пісню написала про ко­хання — вона сумна, але у цій пісні, як і, зрештою, в усіх ін­ших — позитивне завершення. У мене тоді був складний пері­од у стосунках, от і народила­ся пісня. Пісню «Настане день — закінчиться війна» я написа­ла на початку повномасштаб­ного вторгнення росії в Україну, коли брати поїхали захищати Батьківщину. Я тоді написала два вірші, показала одній жур­налістці, а вона мені з двох ві­ршів «зліпила» один. Аранжу­вання зробив Андрій Гураль — буковинський композитор. Я йому наспівала мелодію на те­лефон, а він, як кажуть, на ко­ліні за дві години зробив мені фонограму…