«У школі могла сама співати за весь хор»
На конкурсі азербайджано-української дружби Тетяна Петришина виборола друге місце, а від «Високого Замку» — інтерв’ю
/wz.lviv.ua/images/interview/_cover/504243/vokalistka.jpg)
VІ Міжнародний пісенний конкурс азербайджано-української дружби, медіапартнером якого є газета «Високий Замок», цьогоріч тривав два дні — 9 і 10 грудня. До участі у відбіркових турах методом сліпого прослуховування було допущено 10 осіб, яких за найбільшою кількістю прохідних балів обрало професійне журі. Основними конкурсантами стали дівчата, бо хлопців у цій команді виявилося лише троє. За два конкурсні дні у Трускавці можна було почути і оперні арії, і естрадні композиції. «Високий Замок», як і у попередні роки, обирав свого фаворита для нагородження. Нашим призом як медіапартнерів є інтерв’ю у нашому виданні для співака чи співачки, які найбільше сподобалися. У попередніх п’яти конкурсах я завжди обирала когось із хлопців. Бо так, як чоловік заспіває «Дивлюсь я на небо…», не заспіває жодна артистка. Але я помилялася. Бо і дівчата вміють цей неймовірний твір не проспівати, а «пережити» на сцені. Для мене такою стала аспірантка Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка 31-річна Тетяна Петришина. Пісня у її виконанні «Настане день — закінчиться війна» для мене особисто виявилася найпотужнішою. Її драматичне сопрано — це щось неймовірне. Тож талановитій Тетяні, окрім ІІ місця у конкурсі від журі, було вручено ще й наш приз — інтерв’ю у «Високому Замку».
— Я народилася у буковинському Кіцмані, — розповідає Тетяна. — Закінчила музичну школу імені Володимира Івасюка. Згодом музичне училище у Чернівцях по класу вокалу. Далі була Львівська музична академія імені Миколи Лисенка. 7 грудня захистила дисертацію і отримала звання доктора філософії.
— А 9 і 10 грудня вже брали участь у пісенному конкурсі азербайджано-української дружби?
— Ой, це був такий важкий шлях, але насправді пишаюся собою, що я це змогла. Якби не мій науковий керівник і мої рідні, які мене завжди підтримують у моїх шалених задумах, не знаю, чи впоралася б з усім. Бо ж перед тим 1 і 2 грудня у Вижниці був конкурс імені Назарія Яремчука, в якому я виборола І місце. Потім поїхала до Львова на захист дисертації. Це були чотири дні недоспаних ночей, і вже наступного дня — поїздка у Трускавець. А тут випав сніг, ноги промокли, горло захрипло… Думала, що не зможу виступити добре, бо була виснажена і не зовсім здорова. Але вирішила, що мушу співати так, щоб було від душі. Або, як у народі кажуть, — як востаннє у житті. Коли прийшла перед виступом на репетицію, концертмейстерка пані Наталя здивувалася, як я, така захрипла, буду виступати.
— Як аспірантка музичної академії стала доктором філософії?
— Це міжнародне звання — доктор філософії. Тема моєї дисертації — «Феномен сольного вокального співу у духовній хоровій музиці доби класицизму». Досліджувала, звідки пішов сольний спів, бо відомо, що класичний спів зародився в Італії. А як він у нас з’явився?
— Тетяно, а хто зауважив у вас той талант до співу?
— Любов до музики мені з трьох років прищепив тато. У нас вдома були вінілові платівки, тато вмикав на радіолі одну за одною, і ми з ним співали і танцювали. Ще тоді тато мені сказав: «Поганої музики не буває. Просто є люди, які не вміють її слухати». Окрім того, моя бабуся по материнській лінії сама навчилася грати на баяні, не маючи нотної грамоти. У неї був дуже дзвінкий голос, і вона могла заспівати і підібрати на слух будь-яку мелодію. Ми з нею колядували. Відтоді я дуже люблю колядувати. Навіть цього року йшла колядувати, ми збирали гроші на ЗСУ. Заколядовані 43 тисячі гривень відправили на фронт.
А ще у школі я співала у хорі. Могла навіть сама співати за весь хор. Мене найголосніше було чути. У класі 5−6 брала участь у конкурсах — «Золотий ключик», «Червона рута». І хоча першого місця не займала, але друге-третє виборювала. У нашому сільському Будинку культури щоразу організовували якісь заходи, і майже у кожному я брала участь. Музичну школу я закінчила по класу фортепіано, а коли настав час вступати в музичне училище, сказала мамі: хочу співати. І так почала вчитися співу професійно.
— Ви вибороли ІІ місце у конкурсі азербайджано-української дружби. Вперше подали заявку на сліпе прослуховування?
— Про цей конкурс мені розповіла моя концертмейстерка з училища. Сказала, що це — єдиний конкурс, де не треба платити вступного внеску. Я скинула запис творів на сліпе прослуховування і забула про це. Не дуже вірила, що пройду. Бо у десятку потрапити не так просто. А потім прийшло запрошення: я пройшла сліпі прослуховування. Для мене це був неймовірний подарунок.
— Ви підкорили багато творчих вершин. Яку планку тепер ставите перед собою?
— Наразі працюю на Перемогу — організовую багато благодійних концертів, під час яких ми збираємо кошти на 10-ту гірсько-штурмову бригаду «Едельвейс», у якій служать обидва мої рідні брати, Андрій і Сергій. Цього року я давала по три концерти на тиждень. За рік загалом було понад 100 виступів. У парку, на площі, у торгових центрах — де є скупчення людей, там я співала з дітками, яких навчаю співу у вокальній студії. За виручені кошти ми купили за 4,5 тисячі доларів машину, яка згодом потрапила під артилерійський обстріл, а ми далі збирали гроші на її ремонт. До речі, цей «Форд» врятував моєму братові життя. Брат вийшов з машини на кілька секунд — за потребою, і орки відкрили вогонь по ній. Двері були як решето. А ще купили «мавік», прилад нічного бачення, теплі рукавиці, берці… Одне слово, що можемо, купуємо і передаємо на фронт.
— Люди з розумінням ставляться до збору коштів?
— Не маємо права опускати рук. Треба допомагати нашим захисникам — хто чим може. От бачу рекламу, де запрошують на новорічні корпоративи. Розумію, що життя триває, і воно у кожного — різне. Але коли везуть 200-х, а тут йде реклама з накритими столами і шампанським, дуже боляче… Хочеться, щоб люди стали свідомішими. В Україні — війна! Ми маємо працювати всі на Перемогу. Не лише ті, у кого рідні на фронті, мають з усіх сил допомагати, а й ті, хто повинен би бути вдячний за те, що ми всі живі і вдома. Маємо стати дружнішими, як один організм, одне ціле. Бо війна не лише там, на сході чи півдні. Війна — в усій Україні. Ми не знаємо, що на нас чекає завтра… Маємо усі вірити у нашу Перемогу і наближати її.
— Виступаєте, пишете дисертацію, берете участь у конкурсах… А коли відпочиваєте?
— У мене нема жодного дня, коли я б нічого не робила. Не маю ані часу, ані бажання їхати за кордон на відпочинок чи ще кудись. Як я можу виїхати, якщо мої брати там — на фронті? Перед Різдвом ми йшли у військовий госпіталь колядувати. Бо як я там не заколядую, то хто ж тоді? У мене є колежанка Валентина, викладачка у школі. Я її попросила піти зі мною колядувати, бо ці хлопці у госпіталі особливо потребують коляди. А вона каже: «Звісно, йдемо. Я готую подарунки нашим захисникам». Організувала дітей, зробили 100 подаруночків. А як прийшли до хлопців, вони так зраділи. То для них така віддушина, домашній затишок. А я ще обов’язково відпочину. Бо ж мені на конкурсі азербайджано-української дружби подарували путівку на три дні на відпочинок у Моршині. От я візьму свого синочка, і ми разом трішечки відпочинемо.
— Два хлопці на фронті з однієї хати?
— О, вони такі патріоти! Пішли добровольцями на четвертий день повномасштабного вторгнення росії в Україну. Сказали, що їм «шматок у горло не лізе». Не чекали повісток, бо вже мали за плечима строкову службу у війську. Андрій служив у Львові, Сергій — у Нацгвардії у Києві. Мої брати — штурмовики.
— На конкурсі ви співали власну пісню «Настане день — закінчиться війна»…
— Знаєте, коли у мене все добре, не можу писати. Щойно у моєму житті відбувається який негаразд, мій емоційний виплеск йде у творчість. Свою першу пісню написала про кохання — вона сумна, але у цій пісні, як і, зрештою, в усіх інших — позитивне завершення. У мене тоді був складний період у стосунках, от і народилася пісня. Пісню «Настане день — закінчиться війна» я написала на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, коли брати поїхали захищати Батьківщину. Я тоді написала два вірші, показала одній журналістці, а вона мені з двох віршів «зліпила» один. Аранжування зробив Андрій Гураль — буковинський композитор. Я йому наспівала мелодію на телефон, а він, як кажуть, на коліні за дві години зробив мені фонограму…