«Найвагомішим гонораром для мене була мамина усмішка»

Ексклюзивне інтерв’ю з народним артистом України Анатолієм Паламаренком

Анатолій Паламаренко
Анатолій Паламаренко

75 років Майстер слова Анатолій Паламаренко віддав сцені. І це не обов’язково мав бути концертний зал на кілька сотень місць. Це могло бути звичайне поле, де виступав з агітбригадами, навіть свинарник чи корівник. До кожного виступу готувався дуже серйозно, хоча й мав тоді лише 8 років. Коли артист читає гуморески, слухачі тримаються за животи від сміху, коли драматичні твори — ніхто не соромиться сліз. Так було і на Майдані, так є і тепер, коли їздить підтримати наших хлопців на фронті. У свої 83 роки Герой України, народний артист читає Шевченка, бо знає кожен його вірш і поему як «Отче наш…». Про гумор, популярність, високу любов до слова Анатолій Паламаренко розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналістці «ВЗ».

— Пане Анатолію, попри те, що читаєте твори Шевченка та інших класиків, все-таки у ваших виступах переважає гумор. Багато хто вважає, що зараз не до концертів, а осо­бливо — гумору…

— Коли почалася ця проклята війна, у мене «переключилося» ставлення і до гумору, і до всьо­го, що цікавило у мирний час українців. У цьому «винен» львів­ський поет Богдан Стельмах. Якось почув його виступ, потім знайшов в Інтернеті і вивчив усі куплети його поетичного тво­ру «Не вір москалеві, як псові». Ця поезія — справжня бомба. Де б я не виступав — чи на великій сцені, чи перед нашими захис­никами — усі слухають із захо­пленням. Тепер прочитаю цей твір у Львівському театрі іме­ні Марії Заньковецької 23 січня. А до цього ще й буде нецензу­рована поезія Павла Тичини «Я єсть народ». Там є такі слова: «Кремлівська гнидь, тремти, я розвертаюсь, тобі ж кладу я до­шку гробову. Я стверджуюсь! Я утверждаюсь, бо я — живу!».

— Як тільки почалася війна, ви були частим гостем у на­ших АТОвців. Знаю, що роби­те це і тепер. Як наші захис­ники ставляться до поезії і гуморесок, які читаєте?

— Кожен воює на своєму фронті. До прикладу, 12 липня, на Петра і Павла, у мене день народження, а вже наступно­го дня був на передовій. З Ма­карова ми поїхали невеличкою групою. Мені довелося тричі ви­ступати — і з гумором, і з сер­йозним репертуаром. На одно­му з майданчиків, що слугував нам сценою, були дуже близько від ворога. Був післяобідній час. Хлопці полягали на траві, біля дороги, сміялися з жартів. Вітер доніс звуки нашого мікрофона до московитських убивць. Не встиг дочитати гумореску Гла­зового, як розвідка передала, що треба негайно завершувати, бо з ворожого боку уже націлена на нас установка. Зараз вистре­лять. Ми всі побігли в укриття, і за секунду як гахне у тому місці, де я стояв! Дякую Господу і на­шим захисникам, що ми встигли сховатися.

— Вам минуло 83 роки, а ви і досі бажаний артист ма­леньких та великих концерт­них майданчиків. У чому се­крет вашої популярності?

— Для мене поняття «любов» — глибоке, філософське і жи­тейське. Не переношу неспра­ведливості і у мирному житті, і у воєнний час, не можу стояти осторонь тих подій, які усі пере­живаємо. Цю любов до людей, до України зумів перетворити у слово. За 75 років творчої ді­яльності, бо я став артистом ще у 1-му класі (сміється. — Г. Я.), дійшов висновку, що має бути висока любов до слова. З ма­лих років мене запрошували на сцену. Зрозумів, що треба не на себе «автора одягати», а йти до автора. Це саме і пояснюю сту­дентам. Треба вміти зіграти по­чуття автора, які він вклав у свій твір. На сцені має звучати автор, а не той, хто виступає. Якщо чи­таєш Шевченка, Довженка чи ще когось із класиків, треба від­чути їхній дух, йти від образу по­ета чи письменника і зрозуміти, що автор вклав у слово.

— Ви пережили у житті ба­гато трагедій — страшна хво­роба відібрала сина, та й самі боролися з онкологією. Але не впали духом. Звідки чер­паєте сили? Що надихає ви­ходити на сцену і дарувати людям слово?

— Люблю людей, моїх рідних українців. Коли виходжу на сце­ну, звертаюся до глядачів: «Рід­ні мої українці». Це йде від душі, ці слова не награні, а лунають щиро. Мабуть, я таки справжній націоналіст. Запитую у студен­тів: яка різниця між націоналіс­том і патріотом? Думаєте, вони знають? Та й навіть дорослі не всі скажуть. Націоналіст — це патріот у дії, у роботі. А не той, що одягає сорочку-вишиванку у певні дні. Я чутлива людина. Співчуваю людському горю. От що наробили російські вбивці у Дніпрі… Для мене це така траге­дія. Моя душа плаче. Та що ка­зати — сльози так і котяться. Я ж уже другу війну переживаю. У дитинстві пережив Другу світо­ву, тепер ось ця… Як це можна витримати? Пригадую, у лікар­ні читав книжку, сльози лилися градом. Побачила це санітарка, хотіла бігти по лікаря. Думала, щось трапилося.

— Якось ви сказали, що «концерт без українського гу­мору як борщ без солі». Ще за совєтів концерти «розбав­ляли» гумористами. На жаль, тепер цього не практикують. Чому?

— Бо така наша дійсність. На жаль, на радіо ні вдень, ні вночі не чую зараз наших голосистих співаків. Запитав в університе­ті на філфаці, хто такий Дми­тро Гнатюк? Поняття не мають. А я мав щастя у молоді роки ви­ступати і з Гнатюком, Кондратю­ком, Мірошниченко… Мав щас­тя доповнювати їхнє мистецтво словом. Зараз це нікому не по­трібно. Оцей посил «какая раз­ніца» настільки поширився… І до чого це призвело — до про­клятої війни. Якби наш перший президент взявся саме за те, щоб українізувати схід, Дон­бас, південь… Як би це все було по-іншому! Щоб усі заговори­ли українською, тоді б і Україна була українською. Тоді не було б за що зачепитися цьому дияво­лу московському. Люди, живу­чи в Україні, не навчилися бути українцями, а чужомовними. Ось на це треба було насампе­ред звертати увагу! Згуртову­вати дух людський. Мрію, щоб після нашої Перемоги на усіх білбордах було написано, що «Мова — це мати єднання, бать­ко громадянства і сторож дер­жави!». Тоді доведемо цим не­щасним чужомовним людям, що мова — мати єднання.

— Це зараз відверто може­те жартувати з усього, що, як кажуть, під руку потрапить. Часто колись за гострі жарти викликали «на килим»?

— Ой, та було. І не раз. При­гадую, на Місяць полетіли аме­риканці, Глазовий написав не­велику гумореску, в якій п’яний у калюжі побачив віддзеркален­ня Місяця. Сів у калюжу, бо йому здавалося, що сидить на цьому Місяці. Прийшов сержант мілі­ції, запитав, чого розсівся у ка­люжі, а п’яний відповів, що це не у калюжі, а на Місяці він си­дить. «Сержант глянув у калюжу, каже: «Добре, згода, зараз ми тобі, соколику, пришлемо луно­ход». У залі — вибух сміху, але совєцька влада дала команду, щоб мій виступ вирізали з те­лебачення (а йшов саме запис програми), а потім мене певний час не запрошували на такі пе­редачі. Але згодом знову я мав можливість виступати. Було враження, що мене Щербиць­кий любив. І рятував не раз. Був випадок, коли я йшов на пара­ді зі своїм старшим сином на плечах, Щербицький мені руку подав аж із трибуни. Але теле­фон мій прослуховували вдома завжди. Тільки зніму слухавку, чую, а там «клац». Ага, думаю, вже слухають. Мене у ті часи називали національно схвильо­ваним.

— Ви — народний артист України. Знаю, ще у дитин­стві стали «народним». Скіль­ки вам тоді було років?

— 1946-го я пішов до шко­ли. Мені тоді було 7 років. Че­рез рік, коли мав 8 років, впер­ше вийшов на сцену з творами Гоголя. Тоді був якийсь його юві­лей. Учителька попросила ви­вчити напам’ять «Про товарі­щєство». Мене уважно слухали. А після виступу у моїй душі осе­лилася дивна надія, що я незви­чайний хлопчик. Що у мене є та­лант до слова. Я у дитинстві був таким повненьким. Школа була через дорогу від нашої хати. На коротку перерву прибігав додо­му, а мама у той час місить для мене коржа. Для мене це було велике свято. А роки тоді були такі голодні. Але у нас вдома була корова — наша єдина году­вальниця, яку я пас. Я був най­молодшим. Старший брат у 19 років загинув на війні, сестру за­брали у Німеччину…

— Може, у дитинстві отри­мували якісь «гонорари»?

— Аякже! Тоді були агіткультбригади — гармоніст, баяніст, дві-три співачки і Толя Палама­ренко. Мій репертуар тоді з Че­хова і Шолохова «перейшов» до Остапа Вишні. Як вперше про­читав Остапа Вишню, мені це лягло на мою українську душу квітучим килимом. І у ті голо­дні роки голова колгоспу да­вав розпорядження комірнико­ві, якщо у нього є шматок хліба, трохи олії, віддати це самоді­яльним артистам. Виступали ми і там, де буряки перебирали, і там, де сіно скирдували, навіть у свинарниках і корівниках. І я їх там смішив своїми гуморес­ками. І так мене тепер болить серце, що ті поля на Макарів­щині (Київська область), на яких я колись виступав, зараз замі­новані.

— За 75-річну творчу кар’єру отримували різні го­норари — великі і маленькі. Який з усіх гонорарів для вас був найціннішим у житті?

— Таких гонорарів було два. Пригадую, на мій 70-річний ювілей, коли зібралися друзі, родина, зателефонував журна­ліст зі «Сільських вістей» з но­виною: «Вам присвоєно зван­ня Героя України». Для мене це було таке дивне диво — тут і го­норар, і звання. Тоді подумав: якби моя матуся знала, от би ті­шилася мною! А вона мене по­кинула, коли мені лише 19 ро­ків виповнилося. Я дуже любив маму, для мене мамина усміш­ка — це був найбільший гонорар у дитинстві. Коли приганяв ко­рову напасену, бо це ж наша го­дувальниця була, мріяв, щоб мама вийшла з хати і глянула, що корова напасена. І от мама виходить з хати, її маленька усмішка задоволення і подя­ки маленькому Толику — це був для мене у дитинстві найбіль­ший гонорар.