«Прізвище Бенюк дуже зобов’язує»

Ірина Бенюк — провідна актриса Франківського драмтеатру, артистка театру і кіно, в творчому доробку якої чимало цікавих і яскравих ролей як на театральній сцені, так і на екрані. Про дитячу мрію стати актрисою і шлях до її здійснення, про улюблені ролі, хобі і родину розповідає актриса Ірина Бенюк.

— Ірино, у вас дуже відоме прізвище, адже брати Бенюки — відомі актори театру і кіно. Ви родичі чи однофамільці?

— Ми однофамільці. Бенюк — моє прізвище по чоловікові. На жаль, чи на щастя, я розлучена. Після розлучення я залишилася на цьому прізвищі, не повертаючись до свого дівочого Харкова. І це прізвище — Бенюк — насправді дуже зобов’язує, адже це прізвище братів Бенюків — геніальних акторів. Цікаво, що рік тому вийшла кінострічка режисера Зази Буадзе «Небо-парасолька», де ми з Богданом Бенюком зіграли головні ролі, пан Богдан грав мого батька. Це італійсько-український проєкт, він уже змонтований. Ще одну головну роль зіграв італійський актор, який, за сценарієм, грав мого сина. Вже навіть відбувся допрем’єрний показ.

— Чому вирішили залишитися на прізвищі колишнього чоловіка?

— Тому що я вже знялася в багатьох фільмах, як Бенюк, в театрі мене знають, як Бенюк. Хоча в майбутньому я планую ще раз змінити прізвище.

— Вийшовши знову заміж?

— Так.

— Чи часто вам говорять, що ви схожі зовні на Ірму Вітовську?

— О, скільки разів! Хоча інколи ловлю себе на тому, що маю повадки такі, як в Ірми, схожі жарти… Чи то земля івано-франківська така, чи ще щось. Тим не менше, ми з Ірмою схожі, і навіть зіграли в одному фільмі «Все буде ОК». Режисер цього фільму мій колишній чоловік Тарас Бенюк. Ми з Ірмою зіграли маму і доньку. Там є навіть такі кадри, де ми ну дуже схожі. Але я маю ще таку мрію — зіграти з Ірмою Вітовською в одному спектаклі. Мені здається, це була б чудова вистава!

— Коли ви зрозуміли, що ваше покликання — сцена?

— Це для кожного актора дуже інтимне питання, бо воно дуже важливе, адже стосується покликання, служіння. Акторство — це не робота, це стиль життя, це внутрішня сутність. Я ніколи не кажу «я працюю». Я живу цим. Буває іноді дуже прикро, коли трапляється творча пауза. Особливо, коли ти мама, раз народжуєш, потім другий раз…

— То у вас двоє дітей?

— Так. Я вже доросла жінка, мені 38 років… Так от, щодо питання про те, коли я вирішила стати акторкою. Ще в дитинстві. Особливо мене ще відтоді заворожувало, коли вимикалося світло і включали софіти, — тоді починався космос. Це якась особлива атмосфера. У дитинстві я вимикала світло і в темряві уявляла, як щось граю. Запалювала свічку чи вмикала настільну лампу. Мені здавалося, що я в космосі. Коли мене питали, що я роблю, я відповідала, що я граю, я — артистка.

— А як батьки це сприймали?

— Вони мене до цього заохочували, за що я їм щиро вдячна. А коли я виросла, то не хотіла вступати на акторський, казала, що акторством не зароблю багато грошей, а мама відповідала, що коли людина робить ту роботу, яку любить, тоді вона живе, а коли підеш в ту сферу, яку не любиш, то це не буде життям. Я ще думала вступати на економічний факультет, але мама сказала: «Іро, в жодному разі! Ти артистка!». І я справді артистка. Хоча зараз вступила на психологію, бо розумію, що колись захочу піти зі сцени красивою.

— Але ж актор — це професія, в якої немає пенсії. Інколи люди грають на сцені до самої смерті.

— Відчуваю, що піду скоріше, ніж настане пенсія. Я динамічна по своїй суті артистка, я йду від тіла. Є словесні актори, які мають розкішний голос і черпають енергію гри від голосу, від тембру. А я йду від тіла і відчуваю, що вже у свої 38 не можу робити те, що робила в 26 чи навіть в 30 років. І якщо у 60 я не зможу сідати на шпагат і робити те, що я хочу, то, напевно, піду. Сцена — це енергія, це потік. Актор повинен огорнути тисячну залу своєю енергетикою. Коли відчую, що вже не можу віддавати стільки енергії, то піду. Мучити себе і глядачів не хочу. І тому вступила на психодраму, бо вважаю, що акторська професія — то глибока психологія: адвокатура ролі, розбір персонажів, минуле життя, дитинство, батьки, діти… Тому я зараз навчаюся цьому, відчуваю в собі потребу через мистецтво психодрами виводити людей з депресії і повертати до нормального життя. Сподіваюся, що в майбутньому стану хорошим психологом.

— Ваші вокальні дані можна оцінити у виставі «У джазі тільки дівчата», де ви граєте головну роль Цукерочки.

— До слова, я не була призначена на цю роль. Її мала грати тільки Ольга Комановська. Ростислав Держипільський не хотів, щоб головна героїня була схожа на Мерилін Монро. Але я написала заявку на роль і режисер дозволив мені зробити цю роль. Я розуміла, що це та роль, на якій мені треба рости як актрисі.

— Повертаючись до ролей в кіно, який фільм був для вас першим?

— Першим був фільм Івана Сергієнка «Перекотиполе». Це був приблизно 2007 рік. Я зіграла там дівчину Женю. Наталя Сумська зіграла мою маму. Потім був колосальний досвід у фільмі Криштофовича «Передчуття». Саме в цього режисера я навчилася техніці акторської гри у кадрі. Це зовсім інша методика гри, все потрібно робити плавно, наче ти у воді, тут не повинно бути різких рухів. До речі, це я повинна була зіграти Олену у фільмі «Памфір», ми півтора року репетирували. Але згодом переписали сценарій і поміняли акторів. Я була тоді ображена, навіть плакала, бо дуже хотіла зіграти цю роль, але все одно вдячна за цей досвід.

— З якого театру починався ваш шлях на професійній сцені?

— Починала у театрі ляльок. Але я егоїстка, я хочу, щоб мене бачили, не хочу ховатися за ширмою. Ляльковий театр — це не моє. Це величезний труд — оживити ляльку. І тоді я поїхала у Київ. Працювала там в ТЮГу. Але там дуже багато вистав — по 3−4 на день. Я страшенно виснажилася і перестала розуміти, хто я, де я, що граю… Згодом перейшла у Театр російської драми імені Лесі Українки, працювала там 5 років. Потім сталася Революція Гідності. До нас приїхала викладачка зі сценічної мови — пані Петрова. Вона нам сказала: «Ви є тим, де ви народилися. Ваша енергія — від вашої рідної землі». І це для мене було «дзвіночком». Я ж гуцулка! Я народилася в Івано-Франківську, а працюю у російському театрі. Я повернулася до Івано-Франківська. Ми з колишнім чоловіком вирішили створити свій театр, який працює досі. Народила дітей, потім ми розійшлися з чоловіком, але я часто його згадую, бо у нас було багато творчої праці — як кіношної, так і театральної, ми і зараз у добрих стосунках. Але я пішла працювати у Франківський драмтеатр. Тепер я тут і дуже рада працювати у цьому колективі.

— Як ви ставитеся до конкуренції у театрі?

— Нормально і спокійно. Кожна людина має знати свої слабкі і сильні сторони, і саме порівнюючи себе з іншою актрисою, можеш глибше пізнати свої можливості. Я знаю, що те, що можу я, більше ніхто не може. Натомість я не можу зробити щось, що робить, скажімо, Оля Комановська, з якою ми на одній ролі Цукерочки у виставі «У джазі тільки дівчата». Кожен з нас унікальний. На кожний товар є свій покупець. І це нормально.