«Я закохана у ХІХ століття. Звідси мої сукні, капелюшки і романтичний настрій»

10 років тому вийшли друком перші примірники роману Наталії Гурницької «Мелодія кави у тональності кардамону»

Наталія Гурницька
Наталія Гурницька

Сьогодні Наталія Гурницька — популярна українська письменниця. Економістка за освітою, Гурницька описала історію кохання простої дівчини Анни та шляхтича Адама. Роман став популярним не лише серед «сердобольної» жіночої публіки, а й серед чоловіків. Торік Наталія Гурницька отримала літературну відзнаку «Золоті письменники України». Її вручають українським письменникам-романістам, які видали твори українською мовою або в перекладі у форматі паперової книжки сукупним накладом понад 100 тисяч примірників — за період від початку 2000 року до теперішнього часу. До речі, через п’ять років після виходу роману у Львові, Жовкві та прилеглих регіонах розпочалися зйомки художнього фільму «Кава з кардамоном».

— Пані Наталю, чи сподіва­лися 10 років тому, що ваш роман матиме такий шале­ний успіх?

— Коли сіла за його написан­ня, про таке навіть не думала. Просто дуже хотіла, щоб вдало­ся видати книгу, яку написала, і щоб у мене з’явився мій читач. Успіх — це вже похідне.

— Що вас надихнуло на на­писання «Мелодії кави у то­нальності кардамону»?

— Я писала усе своє життя — відтоді, як навчилася писати. Ще коли вчилася у школі, по­стійно писала якісь оповіда­ннячка, щось на кшталт «Трьох мушкетерів». Але ніколи не мала на думці видавати напи­сане. А потім, з віком, зрозу­міла: якщо я цього не зроблю, не завершу бодай один твір, то можна і не встигнути у житті цього зробити.

— Як це — економістка за освітою береться за написан­ня роману?

— Окрім того, що любила пи­сати, захоплювалася історією. Багато читала про Львів. Усе, що я найбільше любила, поєд­налося у цій книжці. А еконо­містом стала, бо так сказали мама з татом (сміється. — Г. Я.). Хоча, коли при вступі я пи­сала твір, запаслася шпаргал­ками. Але тема твору була на­стільки цікава, що мені не треба було нікуди підглядати — напи­сала сама. Мій твір сподобав­ся комусь із членів екзаменацій­ної комісії, і до мене прийшли з факультету журналістики поці­кавитися, чи не хотіла б я стати студенткою їхнього факультету? Мене це вразило, але я не нава­жилася, бо не хотіла засмучува­ти батьків.

— Ваш роман — про заборо­нене кохання. Чи може бути взагалі кохання забороне­ним?

— Це такий письменницький хід. У мене не стільки про забо­ронене, а про складне кохання. Кохання з перешкодами.

— Чи «списували» ви голо­вних героїв Анну та Адама з конкретних прототипів?

— Ще до написання роману мені чомусь хотілося розповісти про часи Мазепи, коли шведи підійшли до Львова, але потім відчула, що це — не моя епоха. Я ж «закохана» у ХІХ століття, і по­чала збирати матеріали про той час. Слухала музику цієї епохи, цікавилася модою на одяг, на­віть пошила собі довгу спідни­цю, щоб відчути, як жінки ходили у такому одязі, «вивчала» того­часне наше місто, прочитала багато літератури. І дуже бага­то було матеріалів про ось таке непросте кохання. До прикла­ду, у дідуся і бабусі митрополита Андрея Шептицького. Це поль­ський драматург Фредро. Він, правда, був неодружений. На­томість Софія Яблонська була дружиною графа Скарбека (по­будував у Львові театр, який но­сить ім’я Марії Заньковецької. — Г. Я.). Їхнє заборонене кохання мене дуже зачепило. Ці стосун­ки мені лягли на душу, тут бага­то психологічних моментів, про­блем. Та й різниця у віці. Якби не було конфлікту, не було б цікаво ані писати, ані читати. Зізнаю­ся: на самому початку мій роман так не задумувався.

— За вашими словами, ав­тор мусить сам горіти таким коханням. Чи пережили ви щось подібне?

— Я — жінка, кохання у мене було. І не одне. Бо ж дівчатка за­кохуються ще у шкільному віці. Я двічі виходила заміж, і двічі з великого кохання. Але у мене не було забороненого кохання. Та у нашій родині нічого подібного не було.

— А може, ви самі почува­єтеся героїнею ХІХ століття? Довга сукня, капелюшок…

— На жодній фотографії не побачите мене у джинсах (тим більше, у «порваних»), навіть на дитячих фото мене нема у штан­цях. Можливо, любов до суке­нок я успадкувала від бабусі. Мама ходила на роботу, а мене виховувала бабця. Це вона мене привчила до того, що на вулиці не можна їсти, мовляв, це не­культурно. Бабця казала, що на­віть жінки вільної поведінки на вулиці не їдять… Бабця не розу­міла, як можна вийти на вулицю без панчіх. Я ще довго носила колготи, навіть влітку. Бабця ні­коли вдома не ходила у халаті — лише спідниця і блузка. Халати у бабці з’явилися після третього інсульту. Ті книжки, які мені чи­тала бабця, люблю найбільше. Спочатку це були дитячі казочки — «Попелюшка», «Спляча красу­ня»… А потім я вже сама читала Дюма, Мапассана, Бальзака. Я настільки любила образи прин­цес, що не могла себе уявити у джинсах. До прикладу, ми їзди­ли на море у Крим. До кожного платтячка у мене був капелю­шок. Не бейсболка, а капелю­шок! І це не був штучно створе­ний образ.

— Бабуся виховувала вас шляхетною панночкою…

— Мабуть, так. Хоча я цього не зауважувала. Просто жила у цьому. Пригадую, до нас при­ходили гості. Чоловіки завжди цілували жінкам руку. Я ма­ленькою дівчинкою також про­стягала руку, щоб мені поцілу­вали. Це був інший світ, інша ментальність. І я той час ще за­стала.

— Ви у такому ж стилі вихо­вуєте своїх доньок?

— Ні. Вони значно сучасні­ші у виборі одягу. Мабуть, світ став динамічнішим. Відчуваєть­ся вплив Інтернету.

— Гурницька — ваше прізви­ще з дому?

— Так. Мій тато завжди мріяв про сина — продовжувача роду і прізвища. Але народилася я. У татового брата також народи­лися дівчатка. От я і залишила­ся з родинним прізвищем. Воно польського походження. У ма­миній родині — всі українці, а по батьковій лінії — поляки. Я хоті­ла написати історію про те, що нас об’єднує, а не роз’єднує. Не буду говорити про сумні сторін­ки історії. Бо тепер стало зрозу­міло — хто нам допомагає, хто для нас друзі, з якими народами ми — єдині.

— Пані Наталю, за вашим романом знято фільм «Кава з кардамоном», який уже ви­купили поляки. Книжка трохи відрізняється від фільму…

— Так, звісно. От ми зустрі­лися з Оленою Лавренюк (ви­конавиця головної ролі у «Каві з кардамоном». — Г. Я.), і кажемо одна одній, що і книжка, і фільм ніби існують разом, але й взає­модоповнюють одне одного. Бо те, що є у книжці, неможливо пе­редати на екрані. У кіно має бути екшен, а у книжці можна описа­ти емоції жінки, переживання. А знаєте, моя книжка колись була вдвічі більшою — приблизно на 200 сторінок. Один літератур­ний критик мені сказав, що цьо­го ніхто не буде читати. Треба скоротити. І я так засмутилася. Як же ж це себе коротити? Цілий рік я над цим працювала. Але я її не скоротила — я її переписала.

— Але ж можна було поді­лити на кілька томів?

— Та хто б мені дозволив? Я ж була дебютанткою! Коліжан­ки мені тоді казали: «Та що ти стільки пишеш?». А писала я її у нереальних умовах, тепер сама собі дивуюся. Я писала, коли народилася моя дитина, чоло­вік у той час зламав ногу (ма­лій було 4,5 місяці), і моя мама лежала у лікарні з онкологією. Сидячи у лікарні біля маминого ліжка, я писала. Навалилися такі події, що я раптом зрозуміла: якщо зараз не сяду і не зроблю, то ніколи цього не зроблю. Боя­лася, що потім не напишу. Так, я спала дві-три години на дві-три доби. Але ця книжка, можливо, мені допомогла вижити.

— Книжку завжди було важ­ко видати…

— Це правда. Спочатку чоло­вік мені вирішив подарувати на ювілей — 500 примірників. І лю­дям моя книжка, як кажуть, за­йшла. Далі здала у видавництво, де надрукували великим шриф­том. А одного разу моя книж­ка потрапила до рук Олени Лав­ренюк. І вона себе «побачила» у майбутньому фільмі у головній ролі. Оскільки у Львові все по­чинається з кави, ми з Оленою й зустрілися на каві. Ми обидві горіли цією історією. І наш «во­гонь» таки запалав…

— Ви дуже тонко описує­те еротичні сцени. З вашим вихованням, мабуть, це було складно?

— Абсолютно ні. На жаль, у лі­тературі такі сцени описані дуже вульгарно. А мені хотілося по­дати це інтелігентно і водно­час пристрасно. До прикладу, є картини вульгарні, а є — справ­жнє мистецтво. Для мене це та­кож був виклик — написати все, але подати так, щоб еротика пі­діймала над буденністю, щоб це було справді гарно. Зараз се­ред моїх шанувальниць є багато пань у віці 80 плюс. От вони мені й кажуть: «Але ж там гарно напи­сано про любов». Старші пані це приймають з величезним задо­воленням. Мабуть, пригадують щось таке зі своєї молодості…

— Але ж ви розповідали не­давно на зустрічі, що й чоло­віки із задоволенням читають ваші романи…

— Чоловіки в цій історії шука­ють жіночу енергетику. Але коли я писала, то писала для жінок. У нас таке життя — і побут, і ро­бота, жінка до кінця дня така за­мучена, тож хочеться порину­ти в інший світ — романтичний, де тебе кохають, де ти — центр Всесвіту. Щоб це гарне кохання надихало на те, аби ми у своє­му реальному житті також отри­мували позитив, світло, чудовий настрій. А нам зараз так цього бракує. У мене було навіть так, що я перестала писати. Взага­лі. Думала, та кому воно зараз потрібно, у час війни? Але мене здивувало дуже: хлопці з пере­дової розповідали, що взяли мою книжку і бодай кілька днів жили в іншому світі. Один із за­хисників навіть надіслав мені фото, на якому моя книжка, ав­томат і «тільняшка».

— Чи маєте намір написати про кохання, яке народилося тепер, у час війни?

— На мою думку, ще зарано. Бо нам це дуже болить, рана ятриться. Мій роман «Багря­ний колір вічності» — історія моєї родини — закінчився на подіях Майдану. Можливо, я поверну­ся до цього роману і продовжу «Багряний колір вічності» тепе­рішніми подіями…

Схожі новини

Популярне за добу

Популярне за тиждень