«Перші три дні здавалося, що дивимося фільм жахів, який нам показують з вікна»

Торік на початку серпня співачка MamaRika (Анастасія Кочетова) вперше стала мамою. Сім місяців виповнилося синові Давиду, коли Насті довелося покинути Гостомель і чоловіка Сергія, щоб врятувати дитину від рашистських бомб. Про те, що співачка з маленьким Давидом дісталася Польщі, розповіли у шоу «Зірковий шлях», що виходить на каналі «Україна». Але довго бути за межами України Настя не могла — хотіла бути поруч з чоловіком і разом допомагати ЗСУ. Тепер MamaRika та її чоловік — комік Сергій Середа — дають благодійні концерти на підтримку нашої армії та дітей, які постраждали внаслідок війни.

— Настю, яким був ваш ра­нок 24 лютого? Чи сподівали­ся, що росія нападе?

— На жаль, зараз кожна роз­мова починається з цього пи­тання. І кожен раз я заново пе­реживаю цей ранок і цей день. Ми не сподівалися, що щось по­дібне може трапитися. Не мали тривожної валізки. Знайомі, які вже переїжджали на захід Укра­їни, дзвонили мені, писали за кілька днів до 24 лютого — треба виїжджати. Ми на них дивилися як на інопланетян: ви серйозно? Ну такого не може бути, ви щось вигадуєте. Це — нісенітниця. Ми не вірили в це взагалі.

— Але ж друзі попереджа­ли… Не було жодного перед­чуття?

— Ми з чоловіком — трудого­ліки, постійно працюємо. Чіт­ко для себе вирішили: ми не панікуємо. Знаєте, у нас така-от сімейна рада зібралася — я, Сергій, Рокі, Давид. Подиви­лися одне на одного і сказали: все добре, ми живемо у звич­ному режимі. Хто хоче — виїж­джає. Єдине, що я запропону­вала, — може, спакуємо якісь валізи, покидаємо найнеобхід­ніше. Але Сергій здивувався, мовляв, для чого? Ти видумуєш, немає часу, ідемо працювати. У наші плани, у плани всього світу, у плани України це не входило. Чітко пам’ятаю, що тієї ночі ма­лий вередував і я його забрала до себе. Сергій спав в іншій кім­наті. Сниться мені, що почалася війна. Тому що я крізь сон чула вибухи. Розумієте, іноді розум працює так, що те, що відбува­ється в реальності, потім пере­плітається зі сном і виходить таке сновидіння напівреальне. Я прокинулася у холодному поту, поруч малий і тиша. Перехрес­тилася. І заснула. А через хви­лин 10 вже гримнуло так, що я прокинулася, розуміючи, що це вже не сон. Побігла до чоловіка зі словами: «Невже це воно?». Щоразу про це згадую, і щора­зу навертаються сльози. У цей момент здавалося, що земля пішла з-під ніг. Малого схопила і не знала, що робити. Ми ж біля Гостомеля. Відкрила штори — а там помаранчеві спалахи, все горить. Почали пакувати речі. За годину вже сиділи у машині, спробували виїхати, але це було нереально. Бо вже тоді на виїзд зі села на трасу був затор. Розу­міли, що будемо їхати не менш як 2−3 доби. І ми повернулися додому. Три дні прожили у ре­жимі суцільного жаху. Здавало­ся, що це був страшний фільм — просто показували його з вікна. У нас ні підвалу, ні бомбосхови­ща у радіусі кількох кілометрів нема, це ж приватний сектор. Посеред кімнати зробили імп­ровізований закуток безпеки і в моменти нальотів накривали сина собою і ковдрами. Через три дні виїхали в бік Одеси — до батьків Сергія.

— Але ж в Одесі також дуже неспокійно?

— Здавалося, що з батьками Сергія буде безпечно. Але зго­дом зрозуміли, що Одеса, на жаль, одне з найнебезпечніших міст… Майже тиждень ми жили у батьків, я трішки відійшла мо­рально. Була переконана, що цей жах швидко закінчиться. А коли зрозуміли, що орки не зу­пиняться, будуть йти далі і війна затягнеться, вирішили, що я поїду за кордон. Взяла малого, йому тоді було 7 місяців, і поїха­ла до Польщі.

— Чому до Польщі поїхали через Молдову?

— Це був дуже тяжкий і до­вгий шлях. 20 годин ми добира­лися тільки до Молдови, стояли на кордоні, потім попрощали­ся з чоловіком, і я вже сама пе­реходила цей кордон вночі, де не було жодної машини, посе­ред поля, а я йду з дитиною… Це якийсь жах просто. Ми жили кілька тижнів в Молдові у закину­тому будинку, мене прихистили знайомі, за що я їм дуже дякую. З Молдови поїхали у Румунію. Там за останні кошти купила авіакви­ток у Варшаву — до мами.

— Мама живе у Варшаві?

— Так, понад чотири роки. Я жила у Варшаві півтора місяця.

— А чому повернулися в Україну, адже війна триває?

— Мабуть, кожна жінка, кож­на мама, яка покинула свій дім, щоб захистити своє дитя, хоче повернутися додому. Кожна з нас мріє повернутись на рід­ну землю, до сім’ї. Я, можли­во, була навіть більш нерво­ва там, ніж тут. Хоча біля мами — спокійно і добре. Мама мене відгодувала, бо ж важила 49 кі­лограмів… Намагалася привес­ти мене до тями. А мені так хо­тілося додому! Усі казали, що я — крейзі, радили зачекати бодай до 9 травня, ніби після 10-го має бути спокійніше. Але мене ніхто не міг стримати, і я вже 2 трав­ня була в Україні. За весь цей час, поки Сергій не бачив мало­го, Давид навчився повзати, у нього виросло 4 зубчики. Стіль­ки всього сталося без нього. Ще раз відповім на питання, чому я повернулася, — хочу, щоб тато бачив, як росте його син.

— Ваш чоловік — комік Сер­гій Середа. Як підтримує­те одне одного у цей важкий час?

— Ми не бачилися півтора мі­сяця, я сумувала страшно. Ми сварилися, бо я постійно бур­чала, що хочу додому, а він мені пояснював, чому ще маю бути там. Врешті-решт я перемо­гла у цій ситуації, приїхала рані­ше, ніж усі цього хотіли. Завжди намагаюся «дотискати» своє, я вперта у цьому плані. Спочатку був тиждень ейфорії, ми такі хо­дили щасливі, все було ідеаль­но. А зараз уже все, вже є наш звичний вогник у стосунках, іно­ді бурчимо одне на одного. Але, попри все, намагаємося жити тут і зараз. Тому що реально розуміємо, що завтра — понят­тя тепер дуже відносне. Єди­не, чого нам страшенно бракує, — нашого Рокі, він залишився у бабусі в Одесі. Так хочеться, щоб ми знову були всі разом… З іншого боку, як і до війни, стра­шенно бракує часу. Тому що ми даємо благодійні концерти, а всі виручені кошти віддаємо на до­помогу ЗСУ. У нас були концер­ти у Почаєві, Києві, Тернополі, Чернівцях… Проводимо багато благодійних заходів. Я казала: «Боже, яка гарна наша Украї­на! Ми просто зобов’язані пере­могти». Тому що ми живемо в найкращій країні. Тут найкращі люди. От зараз це відчувається особливо. Щоразу намагаємо­ся зустрітися з дітками-біжен­цями та їхніми мамами.

— Багато представників шоу-бізнесу пішли у Теробо­рону чи навіть у ЗСУ. Ваш чо­ловік не планував поповнити ряди захисників?

— Сергій не раз про це казав. Але кожен корисний на своє­му фронті. І ті кошти, які ми зби­раємо щодня, на кожному за­ході, де ми працюємо, це дуже потужно. Мені здається, тут від нас більше користі — і від мене, і від Сергія. Він волонтерив, коли я була у Польщі, а він в Одесі, возив з хлопцями гуманітарну допомогу. Плюс він робив бла­годійні стріми і досі це робить з командою, вони постійно зби­рають кошти на ЗСУ. Зараз у нас запланована низка концертів, де Сергій — ведучий, а я — спі­ваю. До речі, під час концерту у маленькому Почаєві ми зібра­ли на потужний тепловізор. І ще залишилися гроші на багато ка­сок, не згадаю, скільки, кіль­ка десятків. Тобто ми це все за один концерт зібрали. Українці — сильний і дружний народ. До прикладу, коли у мене був день народження, я у своєму Інста­грамі попросила підписників не вітати мене, а надіслати на ра­хунок, хто скільки може, — 5, 10 гривень. Обіцяла, що всі кошти перекажу на рахунок ОХМАТДИ­Ту для дітей, які постраждали у час війни. За три дні ми зібрали 112 тисяч гривень!

— У вас було багато «колег по цеху» у росії. Чи намагали­ся «достукатися» до тих, хто мовчить і не говорить про війну в Україні?

— Віриш у людей, а потім роз­чаровуєшся і думаєш — Боже, ну хіба так може бути? Ніби знаєш людину, а вона потім взагалі по­вертається в інший бік і просто шокує своїми діями. Можу сказа­ти одне: є поняття карми, і воно все повернеться. Я постави­ла собі хрестик на дуже багатьох людях. Думаю, так зробила біль­шість з нас. Тому що потім, коли перемога буде, а вона буде точ­но, щоб не настав момент ейфо­рії і ми не почали всім глобально пробачати. У нас є така риса — ми дуже добрі, ми постійно всім про­бачаємо. Не можна! Ми повинні пам’ятати, хто себе як проявив у найважчий час для України. Ми повинні пам’ятати своїх героїв, але і пам’ятати зрадників. Так має бути. Має бути чорне і біле, зараз немає півтонів. Я з цими людьми ніколи не буду спілкуватися. При­кладом для мене у цій ситуації є Макс Барських. Уся його музи­ка була дуже підтримувана в ро­сії. Він просто в один момент від­сік все, відсік повністю їх від себе, заборонив ротацію своєї музики там. А зараз записався у ЗСУ.

— Як ви оціните скандал з оцінками польському вико­навцеві від українського журі на «Євробаченні»?

— Ну, це дикий зашквар. Я страшенно обурена. У цей страшний час, коли вони нам, українцям, підставили плече… Так не можна. Нехай ніхто не каже, що конкурс «Євробачен­ня» — поза політикою. Такого ні­коли не було! Не перестану дя­кувати полякам, і низький уклін кожному з них за те, що вони роблять. Пригадую, у Варшаві гуляла з візочком з Давидом у дворі. Спілкувалася телефоном з чоловіком. Вони чули україн­ську, а потім підходили з сусідніх під’їздів. Пропонували: у мене є візочок, у мене — стілець для го­дування, у мене дитячі речі… І приносили багато всього! Про­сто чужі люди. Одного разу наші сусіди принесли мені кілька па­кунків речей, з бірками, нових. Кажуть: ми були в магазині, ку­пили вашому синові.

— Не можу не запитати про вашу зачіску — вона така яскрава. Як у час війни догля­даєте волосся?

— Ніяк. Недавно поставила сторіз про те, що я одна з тих, хто досі не до кінця переклю­чився на те, що треба починати жити. Я зробила свій перший за 4 місяці манікюр буквально тиж­день тому. Тобто у мене не було манікюру. Ну як манікюру, чистки просто звичайної. Мене у Чер­нівцях вмовили місцеві дівчата, сказали: «Мамарічко, приходь­те до нас, ми вас подоглядає­мо». Сказала, що мені не треба. Потім: так, стоп, що значить не треба? Забула взагалі, що таке приділити собі час. Чомусь від­кладаю життя на потім. У мене наразі ще є цей синдром «від­кладеного» життя, на жаль. Я досі не вийшла із зони диском­форту. Коли ми виїжджали з Києва і мали годину на збори, я у стресі забрала з ванної пів пач­ки натуральної вегетаріанської фарби. У Польщі мене мама цією фарбою і пофарбувала…