Передплата 2024 ВЗ

«Яке питання не досліджувала б, воно стосується України»

Розмова з колишньою львів’янкою, а тепер доктором політології, дослідницею у галузі ядерного роззброєння у США Мар’яною Буджерин

Щоб провідати рідних і відсвяткувати 30-річчя Незалежності України до рідного Львова прилетіла доктор політології, наукова співробітниця Центру науки і міжнародних відносин Белфера Мар’яна Буджерин. Цей дослідницький заклад належить до Школи державного управління Джона Кеннеді в Гарвардському університеті. Ми знаємося з Мар’яною з часів її студентства, тож я, відверто кажучи, здивувалася теперішнім її дослідженням у галузі ядерного роззброєння. Зигзаг долі став зрозумілим під час нашої розмови в затишному помешканні Мар'яниної мами, схожим на музей народної творчості. Колишній геолог, пані Ірина закохана у витвори народних майстрів. І сама вишиває сорочки неймовірної краси і складності. Мабуть, тими узорами вистелила гарний життєвий шлях своїй талановитій доньці. «Не знаю, чи такій уже талановитій, — каже Мар'яна, — але наполегливій — справді». З цього уточнення і продовжилася наша бесіда.

— То ж яка львівська школа має пишатися такою поважною випускницею?

— Я навчалася у школі № 81 на Топольній. У четвертому класі ввели новий предмет — англійську мову. Вона мені дуже сподобалася. На сімейній раді вирішили, що я перейду в школу № 53, — англійську. Мої нові однокласники вчили англійську з першого класу, і я мусила їх наздоганяти. З великими труднощами за допомогою вчительки англійської мови, яка погодилася займатися зі мною після уроків, за півріччя я досягла потрібного рівня. Назавжди запам’ятаю тролейбус № 13, яким напівсонна їздила в інший кінець міста і дорогою повторювала англійські слова. Через кілька років, коли Україна почала більше відкриватися для світу і з’явилася можливість навчання за кордоном, у моєму житті сталася вагома подія: я перемогла у конкурсі Ротарі-клубу на річне навчання у США. В дев'ятому класі не наважилася відправитися до Америки, а в десятому поїхала-таки. Після повернення мусила скласти випускні екзамени за десятий клас. Вступила на факультет суспільних наук за спеціальністю політологія у Києво-Могилянській академії та на факультет міжнародних відносин у Львівському університеті імені Івана Франка. Постала дилема, яке місто вибрати. Проблему вирішив випадок. Незадовго після вступного тестування у двері нашого помешкання подзвонила незнайома жінка. Зайшовши з хлопцем у кімнату, почала благати про допомогу. Виявляється, її єдиний син — абітурієнт міжнародного факультету — після здачі вступних іспитів опинився на 51-ому місці (набір на факультет тоді був — 50 студентів). Оскільки я була в списку перед ним, його мама просила мене поступитися йому місцем.

Ми з моєю мамою переглянулись, трошки подумали і … погодились. Досі не знаю прізвища цього студента.

Через кілька днів зібрала валізку й поїхала до Києва. Вивчати політологію мені було дуже цікаво. Однак потрібно було думати і про хліб насущний. Знайшла підробіток у Дорадчій раді при Верховній раді України: шукала у світовій англомовній пресі матеріали про Україну, перекладала їх і зводила в дайджест, який розповсюджувався серед депутатів Верховної Ради. Закінчивши Могилянку, працювала в кількох закордонних компаніях, проте скоро з бізнесом попрощалася — не моє. Познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Його робота вимагала переїздів, так із ним я опинилася в Лондоні, Алматі, Празі, Будапешті. Працювала, у Празі займалася і громадською роботою: була причетна до діяльності української діаспори, допомагала українським музичним гуртам із виступами в Чехії, переклала українською роман Галини Павловської «Дякую за кожен новий ранок».

— Це відомий твір. За сценарій на його основі письменниця отримала поважну премію, а фільм був популярний у 90-их роках. Батько Павловської — відомий український емігрантський поет Василь Клочурак.

— В одному з виступів на телебаченні Галина сказала:" Батько хотів, щоб Україна показала всьому світові свої можливості, була справжня, вільна і щоб не мусила боятись нікого". Прочитавши чеською роман Павловської, в якому відверто і з гумором вона розкриває українську ідентичність головної героїні, вирішила, що цей твір повинен існувати в українському перекладі.

— І книжка з твоїм перекладом вийшла?

— На жаль, ні. Я коротко з закордону контактувала з кількома українськими видавництвами, але життя набрало таких обертів, що вже було не до книги. Ми з чоловіком переїхали до США. Там я народила одне за одним трьох дітей! А коли у 2008 році ми опинилися у Будапешті, я вирішила продовжити навчання — вступила на магістерську програму Центрально-Європейського університету на спеціальність «міжнародні відносини». Через рік, після закінчення магістерки, вступила до аспірантури — на здобуття ступеню Ph.D.

— Твоя докторська дисертація — про ядерне роззброєння України. Як обрала цю складну тему?

— Твердо знала одне — тема повинна бути пов’язана з Україною. Хоч тоді я вже довший час жила за кордоном, почуття громадянського обов'язку, закладене змалечку і в студентські роки, вимагало, щоб моя праця хоч якимось чином докладалася до розвитку і розбудови України. Голодомор, про який я писала магістерську роботу, став популярною темою наукових досліджень, а ось ядерне роззброєння України на початку 90-их залишалося terra incognita у новітній історії України. Коли я читала книгу Ніни Таннервальд, директорки програми міжнародних відносин Інституту Вотсона в Бостонському університеті, — «Ядерне табу: США і невикористання ядерної зброї з 1945 року», мене осінило: ось моя тема — Україна і ядерна зброя! Адже Україна успадкувала ядерну зброю від Радянського Союзу і потім вирішила її позбутися. Як приймалося це рішення? Як це порівнюється зі шляхами роззброєння інших пострадянських країн? Вирішила провести порівняльне дослідження ядерних роззброєнь Білорусі, Казахстану й України після розпаду СРСР.

— Зараз часто чуємо про роззброєння і про Будапештський меморандум.

— Без сумніву! Коли я тільки звернулася до цієї теми у 2010 році, мусила її відстоювати на семінарах і конференціях. Мені часто робили закиди, що ця тема — маргінальна, безперспективна. Мовляв, ядерна зброя в Білорусі, Казахстані й Україні цим країнам не належала; це була радянська зброя, і в цих країн не було іншого виходу, ніж позбутися її.

Однак коли я почала занурюватися в дослідження й опрацьовувати документи, розкривалася цілком інша, набагато складніша картина. Україна успадкувала величезний шмат ядерного арсеналу іншої країни — СРСР, розроблений для стратегічних потреб тієї країни, а не України. Однак Україна успадкувала також потужний науково-промисловий потенціал, який дозволяв адоптувати цю потугу до українських стратегічних потреб, до ядерного стримування Росії. Крім того, за міжнародним правом, Україна була такою ж правонаступницею СРСР, як і Росія. Тому гостро поставало питання, чому Україна має роззброюватися, а Росія — ні. На прийняття рішення про долю українського ядерного арсеналу — третього у світі за величиною — вплинуло багато факторів: травма Чорнобиля, глибока пострадянська економічна криза, тиск із боку США, залежність від російських енергоносіїв, включаючи паливо для українських атомних електростанцій, які Росія використовувала як політичний важіль, та існування міжнародного режиму нерозповсюдження ядерної зброї, згідно з яким визнається лише 5 ядерних держав (США, СРСР/Росія, Великобританія, Франція і Китай). Для України як молодої суверенної держави, яка щойно вирвалася з пут радянського тоталітаризму, важливо було увійти в міжнародне співтовариство не на конфліктній ноті як держава, що підриває міжнародний режим нерозповсюдження, а на засадах співпраці й миролюбства.

Всі сумніви щодо актуальності теми українського ядерного роззброєння були вщент розвіяні у 2014 році, коли Росія розгорнула війну проти України. Навпаки, з’явився великий інтерес, особливо щодо гарантій безпеки, зафіксованих у Будапештському меморандумі, підписаному Україною і трьома ядерними державами — США, Росією і Великобританією. В ньому вони зобов'язувалися поважати суверенність і територіальну цілісність України й не використовувати проти неї військової сили. З порушенням Росією засад Будапештського меморандуму постало питання не тільки про відповідні зобов’язання інших підписантів, а й про ширші наслідки для міжнародного режиму ядерного нерозповсюдження. Адже рішення України позбутися ядерної зброї та й сам меморандум є невід’ємною частиною цього важливого режиму.

— Які матеріали ти використовувала при дослідженні?

— Майже все я шукала в архівах Києва, Алмати, Мінська, Москви, а також у численних архівних колекціях США. Я опрацювала гори документів. Крім того, багато безпосередніх учасників подій, що зосереджувалися довкола Будапештського меморандуму, погодилися поділитися зі мною спогадами. Зустрічі й бесіди з ними — це той аспект наукової праці, який приносить найбільше задоволення. Траплялися цікаві пригоди. Наприклад, одного разу в Києві мені пощастило домовитися про зустріч із двома генералами у відставці, які служили в Ракетних військах стратегічного призначення Радянського Союзу, а потім — України. Уявляєте, це власне ті люди, які командували ракетними дивізіями, дислокованими в Україні, і які добре знають, як влаштований оперативний контроль та командування в цих військах, і які потім розбирали ядерні ракети на брухт.

— Ядерна зброя — складна тема для гуманітарія.

— Так, я політолог, а не ядерний фізик чи ракетобудівник. Хоча моя праця стосується історичних і політичних аспектів ядерного питання, дуже важливо розуміти технічні аспекти також. Мені пощастило з ментором. Це — історик Давид Холловей, професор Стенфордського університету, відомий працями з історії холодної війни, радянсько-американських відносин у період битви озброєнь, автор книги про радянську ядерну програму «Сталін і бомба». Як один із керівників моєї дисертації, був дуже уважним до неї і давав надзвичайно цінні поради, зауваження.

— Вийде твоя наукова праця друком?

— Так. Після захисту дисертації 2016 року я отримала низку дослідницьких стипендій у Гарварді, щоби доопрацювати дисертацію і видати її монографією. Рукопис уже у видавництві, книга вийде наступного року. Моє завдання тепер — перекласти книгу українською, адже навколо ядерного роззброєння України багато міфів, емоцій і просто хибної інформації. Сподіваюся, що моя історична праця сприятиме більш виваженому дискурсові.

— Ти — мама трьох дітей. Як вдається поєднувати наукову роботу і виступи в різних країнах із домашньою?

Фото з особистого альбому Мар'яни Буджерин.
Фото з особистого альбому Мар'яни Буджерин.

— Спершу було складно, особливо під час навчання в аспірантурі. Тепер легше, бо діти підросли. Вони — школярі старших класів — доволі самостійні. Тепер можу дозволити собі ходити, а колись постійно бігала. Маю час на себе: займаюся спортом, походами в гори, зустрічаюся з друзями. Багато читаю: наукову літературу й художню, українською й англійською. Чоловік мене підтримує і розуміє, наскільки важлива для мене Україна і все, пов’язане з нею. Схвалює, що наші діти розмовляють українською мовою.

Розмовляла Надія Труш

Схожі новини