Передплатити Підтримати

«Прямо під час бою мені телефонують і запрошують на кастинг»

Ексклюзивне інтерв’ю з відомим актором, учасником бойових дій Дмитром Тубольцевим — виконавцем головної ролі у фільмі «Наші котики»

Фото Олександра Німенка

Торік на широкі екрани вийшла перша військова комедія «Наші котики» режисера Володимира Тихого. Події фільму розгортаються у 2014 році, на початку гарячої фази гібридної війни Росії проти України. Інженер, актор, футбольний тренер і продавець квітів йдуть добровольцями на фронт. Ніхто з них не уявляє, що саме вони відіграють ключову роль у цій війні. В основній конкурсній програмі І Х Трускавецького кінофести­валю «Корона Карпат», який відбуватиметься 24−27 червня (медіапартнером кінофестивалю є газета «Високий Замок»), «Наші котики» змагатимуться за найвищу нагороду — «Зо­лоту корону». Одну з головних ролей у фільмі зіграв Дмитро Тубольцев. Про фільм, участь у війні, дружбу і навчання актор розповів журналістці «ВЗ».

— Дмитре, у «Наших коти­ках» ви граєте самого себе. Що найважче було для вас у цій картині?

— Справді, граю самого себе, однак ті події, які показані у «На­ших котиках», не дуже схожі на ті, в яких я був. Хоча частина ін­формації відповідає дійснос­ті — актор, що пішов доброволь­цем на фронт, якому актриси Ірма Вітовська та Римма Зюбі­на збирали речі… Коли пішов в АТО, не сказав про це навіть рід­ній мамі. Знали хіба кілька осіб. Найважчою для мене у фільмі є сцена, де прощаюся з Професо­ром. Мені навіть грати не треба було… Мав відповідний життє­вий досвід.

— Давали поради режисе­рові, іншим акторам, підказу­вали нюанси?

— Аякже! Підказував, як може поводитися і реагувати люди­на у певній ситуації, як користу­ватися зброєю. Зрештою, і сам Володя Тихий, який писав сце­нарій, добре на цьому розумі­ється, співавтор сценарію Вале­рій Пузік також воював.

— Чому пішли на війну до­бровольцем?

— З дитинства так вихова­ний. У мене загострене відчут­тя справедливості. Спочатку був Майдан, а коли почалася інтер­венція, не міг того витримати. Останньою краплею стали нови­ни, що загинули кілька 18-річних хлопців. Подумав: «Я вже стіль­ки в житті побачив, мені й втра­чати нема чого! Чому 18-річні діти мають вмирати? Того ж дня побачив звернення у соцмере­жах мого друга — театрального режисера Андрія Шараскіна, з яким разом навчалися і жили в одній кімнаті студентського гур­тожитку. Андрій писав: «Хлопці, нам не вистачає сил. Давайте до нас. Будемо триматися і рятува­ти Україну». Я йому написав, він мені сказав, куди їхати. Через дві доби я вже був на місці.

— Не сказали мамі, бо не хотіли травмувати її…

— Боявся, щоб це не стало на заваді на моєму шляху. Мама, як ніхто інший, може впливати на сина. У мене свій шлях. Вирі­шив, що буду робити саме так, і мені ніхто не може завадити.

— Фільм «Наші котики» — перша військова комедія. Хоча на війні — не до жар­тів. Наскільки зараз потрібні фільми про війну, коли війна і так триває?

— Поки війна триває, постійно потрібні фільми про війну. Якщо їх не буде, війна буде чимось та­ким далеким, і всі дії тих, хто са­мовіддано бере у ній участь, бу­дуть не до кінця зрозумілими, виглядатимуть як щось смішне і непотрібне. До прикладу, коли я іноді показую водієві маршрут­ки посвідчення учасника бойо­вих дій, його очі наче промовля­ють: «Ти б мені краще заплатив за проїзд». У них немає почут­тя вдячності, вони не згодні з тим, що я маю право їздити без­платно, хоча я, звісно, не заради того йшов на війну…

— Який день на війні був для вас найважчим?

— Найважчим, звісно, був найперший бій, коли постає питання, бути комахою і захо­ватися в якійсь щілині чи поїха­ти «на фіг». Сам себе запитав: «А мені це треба?». Бій тривав понад дві години, вороги крили БТРами і мінометами наші по­зиції… І тоді сказав собі: «Мені це потрібно!». За ті дві години половина моєї голови посиві­ла, але я залишився.

— Однак режисери не дали вам довго воювати. Вас за­просили у серіал «Гвардія». Що це за смішна історія ви­йшла з кастингом?

— Це був момент, коли йшов бій. Я був відповідальним на певній точці. Нас було мало, але ми повинні були бігати ту­ди-сюди поверхами будівлі і «шмаляти» з різної зброї, щоб у ворога складалося вражен­ня, ніби нас дуже багато. І рап­том у мене дзвонить телефон. Оскільки все прослуховувало­ся, телефонували лише тоді, коли було щось дуже важливе. Прямо під час бою взяв слухав­ку. Жіночий голос каже: «Дми­тре, доброго дня. Ми вас за­прошуємо на кастинг…». Тут бій, тут телефон… Я вже й за­був, що я — актор. «Про що фільм?» — питаю. «Гвардія» — про те, як добровольці піш­ли на фронт". Кажу: «Та я вже пройшов кастинг! Я вже тут!». Чую у слухавці, як відчиня­ються двері, і дівчина каже: «Я вас у коридорі не бачу». «Та я в Пісках, і у мене бій». Зі сло­вами вибачення дівчина пообі­цяла зателефонувати пізніше. За якийсь час дзвонить і каже: «Дмитре, вас затвердили. Мо­жете приїхати?». Пояснив ко­мандирові ситуацію, і він мене відпустив. Саме того дня у нас були музиканти з концертом, то у чому вийшов з бою, у тому й поїхав з ними.

— У «Гвардії» ваш герой з позивним «Вуйко» гине. Ак­тори — народ забобонний — не хочуть помирати, лягати у труну і бути вбитими.

— Якби був забобонний, не був би там, де я був. Запитав у режисера, яке у мене «пора­нення», і зіграв, згідно з життє­вим досвідом.

— Ви дивилися у вічі смер­ті, ба­чили, як гинуть побра­тими. Як ви­ходили з цього психоло­гічно­го стану, коли по­верну­лися до Києва?

— Не міг спа­ти, коли була тиша, бо це озна­чає, що ворог недалеко. До­вший час здри­гався, коли чув, що їде довга фура чи джип сильно газує. Складало­ся враження, що «бетеер» їде. Бояв­ся людей у метро, бо інтуїтивно відчу­вав, хто хороший, хто поганий. Коли ти на війні, звикаєш і адаптуєшся до неї. А коли вже на «гражданці», війна голосні­ше звучить, ніж коли ти там. Бо все сприймаєш на контрастах.

— Ви до війни знімалися і у російських серіалах. А як з цим зараз?

— Не знімаюся, і все. Мене наші українські продакшени, які знімають і для російського ринку, після фільму «Наші ко­тики» бояться запрошувати на зйомки. Скобєєва у своїй пе­редачі разом з Жириновським показували тизер нашого філь­му. Певні люди мені сказали, що за порєбріком почали ці­кавитися, що це за актор «вби­ває Путіна» (є такий кадр у «На­ших котиках». — Г. Я.). Казали: «Дмитре, ти у них „популяр­ний“ дуже».

— Чому стали актором?

— У дитинстві дуже любив Спартака, дивився фільм, чи­тав книжки про нього. Хотів створити машину часу, щоб йому допомогти. Коли зрозу­мів, що з машиною часу не впо­раюся, захотів зняти про нього кіно. Так і вирішив стати акто­ром.

— Але у школі ви були ши­байголовою…

— Що було — те було (смієть­ся. — Г. Я.). Ніколи не сприй­мав ту систему. Мене й у пі­онери прийняли на два роки пізніше, ніж моїх ровесників. Казали, моя поведінка не від­повідає статусу піонера. Потім перестав носити шкільну фор­му, переодягнувся у джинси. У мене було довге волосся, а не коротка стрижка. Мені це стра­шенно подобалося. У сьомо­му класі у моєму вусі з’явилася сережка. Однак я добре вчив­ся, брав участь в олімпіадах з математики, спортивних зма­ганнях, виступав на сцені…

— Мама не відмовляла від вступу у театральний інсти­тут?

— Навпаки. Коли треба було вступати у театральний імені Карпенка-Карого, у нас не було коштів на дорогу. За два дні до завершення прийому докумен­тів мама продала холодильник, і вже ввечері ми поїхали до Киє­ва подавати документи.

— Ви — з Бессарабії, що на Одещині, де розмовляють молдавською, болгарською, російською…

— Мій дідусь Дмитро Пере­пелиця, прадід Максим Пере­пелиця — з Донбасу. Дідусь до кінця свого життя розмовляв українською мовою. Навіть моя бабуся, яка була румункою, на­вчилася спілкуватися україн­ською. Коли я приїхав вступати, українською знав лише три сло­ва: хвіртка, ґава і, що мене стра­шенно смішило, — «що роблять». Роман Семисал (зіграв у фільмі «Кіборги». — Г. Я.), який також пішов на війну добровольцем і з яким ми у студентському гурто­житку жили в одній кімнаті, по­казав мені уривок, який краще взяти, розповів, про що у ньо­му йдеться… Я це все вчив як іноземну мову, виходив і читав. А на третьому курсі до мене у кімнату підселили Андрія Ша­раскіна. От ми усі втрьох і пішли воювати. Я багато читав, спіл­кувався з друзями українською. За рік навчання у театральному вже вільно розмовляв. На дру­гому курсі наша викладачка зі сценмови Алла Гладишева за­телефонувала на вахту навчаль­ного закладу: «Дмитре, я захво­ріла. Чи не міг би ти провести сценмову з нашим курсом за­мість мене?». Було приємно, що для Алли Олександрівни я вже став авторитетом, якому дові­ряють.