«На карантині набрав зайвої ваги, прочитав багато книжок і написав пісню»

Актор Театру на Подолі Михайло Кришталь має у своєму творчому портфелі і понад 70 кіноролей. Цього разу актора «підвищили» у посаді, і у новому 40-серійному фільмі «Виклик», що 23 листопада стартує на каналі «Україна», він з’явиться у ролі генерала служби надзвичайних ситуацій. За сюжетом, аварійна зупинка потяга в метрополітені паралізувала роботу підземки багатомільйонного міста. На виклик мобілізовані всі сили рятувальників. Поки що невідомі ані причини аварії, ані точна кількість постраждалих. Додаткове занепокоєння викликає той факт, що мешканці столиці цього дня обирали мера. Отже, ніхто не виключає диверсію або теракт. Ситуація загострюється, коли стає відомо, що один із пасажирів вагона нелегально перевозив контейнер із вірусом, який несподівано зник. Отже, аварія у підземці загрожує масштабною епідемією всім мешканцям мегаполіса… Про зйомки у новому проєкті, життя на карантині Михайло Кришталь розповів журналістові «ВЗ».

— Яке ваше враження після участі у цьому проєкті? Це щось нове чи вже пробували себе у подібних ролях?

— Рятувальником у кіно я ще «не пра­цював» жодного разу. Хоча був і генера­лом чи офіцером вищого складу. Однак у ситуації, коли треба оперативно діяти для порятунку людей, — вперше.

— Коли готувалися до ролі, ймовір­но, спостерігали за роботою служ­би порятунку чи спілкувалися з пред­ставниками МНС?

— Щось вивчав, з кимось доводилося спілкуватися. Але того, що є у тексті, до­статньо для розуміння, що і як треба зі­грати. І оскільки моя роль не передбачає безпосередньої участі у якихось складних речах, з якими рятувальникам доводить­ся мати справу, то я навіть трохи розсла­бився. Пригадав. Одного разу мені дове­лося зіграти звичайного пожежника — не з вищого ешелону. От тоді я й ліз за одним з героїв у вогонь — піротехніки підпалили квітковий павільйон, і я рятував людину. Знімали кілька дублів, павільйон все біль­ше й більше нагрівався. А у третьому ду­блі було не просто гаряче, а й дихати вже не було чим. От тоді мені стало страшно, бо я добре розумів усі ризики.

— Мабуть, складно зніматися у тако­го роду проєктах? Бо ж, попри спеку, сирість, мороз, вам доводиться одя­гати форму і виходити на майданчик…

— Не треба забувати, що у даний час хтось в окопах, де холодно і сиро, а хтось — ліквідовує пожежу. Багато людей, для кого ця форма — реальність, от їм склад­но. А також моїм колегам на знімально­му майданчику, які втілюють ролі ряту­вальників — набагато складніше. Тому, як би складно не було, треба робити свою справу переконливо, щоб глядачам було цікаво і вони змогли достойно оцінити роботу цих мужніх людей — справжніх ря­тувальників.

— Які цікаві історії зі знімально­го процесу «Виклику» вам запам’яталися найбільше?

— Якщо говорити про сценарій, при­гадую, хтось з великих сказав: «Жит­тя сильніше від нас». Що малося на ува­зі? Мабуть, те, що ми хочемо їсти, пити, а ще нам потрібно дістатися до потрібного місця. Однак один з вбивчих моментів — це те, що через затори навіть оператив­ні машини не можуть вчасно дістатися до місця події. Таке є у житті, і саме це зна­йшло відображення у сценарії. Ось воно те, про що йдеться у фразі «Життя силь­ніше за нас». Але так не має бути, щоб такі перепони стояли перед людьми, які несуть службу і допомагають іншим, вони не можуть стикатися з заторами, з відсутністю комунікацій — якщо потрібні гвинтокрили, значить, вони мають бути. Якщо треба щось доставити на дронах, значить, ті дрони у відповідної служби також мають бути! Бо ж йдеться про по­рятунок людського життя. У серіалі ми ці проблеми вирішуємо. А я ставлю собі за­питання, і про це також йдеться у серіалі: чи готові ми допомагати цим мужнім лю­дям рятувати нас?

І ще одне запало у серце — є серія, за­кладена у сценарії на цю тему. Ось у нас у кадрі — красива техніка. Але ми у столи­ці — тут постаралися. А що робиться в об­ластях і селах — тих місцях, де нема на це фінансування? Ми ж повинні розумі­ти, що бюджет міськради, скажімо, Чер­нігова чи Житомира — це одна історія, а бюджет Київської міської держадміні­страції — зовсім інша. Чи зможуть ті ряту­вальники робити свою роботу на тому ж рівні у маленьких містечках? Насправді я буду щасливий, коли після виходу серіа­лу хтось серйозно задумається над цим питанням.

— Зйомки «Виклику» стартували відразу після закінчення суворого ка­рантину. Чи відчули ви на собі якісь зміни?

— Ні, хіба що я, як і багато інших людей, додав у вазі. Але це мені навіть допомо­гло. Бо якщо у мене генеральська посада, то я вже не бігаю, як інші. Це штатна робо­та, тому мої енергетичні затрати не мож­на порівняти з тими, які витрачають вико­навці головних ролей. Так що я непогано прилаштувався (Сміється. — Г. Я.).

— Боретеся із зайвою вагою? Як саме?

— Є певні особливості мого організму, що не дозволяють виснажувати себе фі­зичними вправами так, як це було 15 ро­ків тому. На жаль. Та й треба себе тро­хи берегти. Але якісь невеликі фізичні навантаження і дієта мають бути. Ну, і на додачу, стан душі, який допомагає сте­жити за собою.

— Ви — відомий актор з величезною фільмографією. Тож, мабуть, звикли постійно бути у русі. Як пережили си­діння вдома на карантині? Що для вас у той період було найскладнішим?

— Мені, на відміну від інших людей, гріх скаржитися. Ми мали певні ресурси, які дозволили пережити карантин. Правда, у близьких родичів моїх і моєї дружини у той час були проблеми зі здоров’ям. За що ми насправді переживали, це якщо доведеться ті кошти, які можна би було розтягнути на увесь карантин, віддати на порятунок когось, з ким, не дай Боже, станеться біда. Ми з дружиною не боя­лися «попасти під роздачу», тому що, на відміну від деяких ковідопесимістів, ми домовилися і розуміли, що йдеться про серйозну загрозу. Бо ж ми не знаємо, якою буде реакція організму на цю хво­робу. Знали, що 101-річна бабуся з Бар­селони одужала, а поруч з нею 30-ти і 40-річні молоді люди померли. Тому ми з дружиною дотримувалися усіляких засо­бів безпеки, ізоляції і здорового способу життя. Я би той період охарактеризував як статичний страх — ти сидиш вдома і не знаєш, що на тебе чекає завтра. Але ко­жен з нас розумів, що рано чи пізно це за­кінчиться. Бо коли тобі вже за 50, ти ро­зумієш, що колись усе закінчиться. Окрім того, я переконаний, ми вже на тому рівні цивілізації, коли людство може і це пере­жити з мінімальними втратами для себе.

— Чим займалися вдома на каран­тині?

— У нашому театрі вчинили дуже пра­вильно — дали нам список літератури, яка, ймовірно, у перспективі буде втілена на сцені нашого театру. Це дуже грамот­ний хід! Я служу у Театрі на Подолі. Тобто наше керівництво завантажило нас інте­лектуальною роботою. Зрештою, я вже й забув, коли востаннє ось так багато чи­тав. Я стільки цікавого для себе відкрив! Як з’ясувалося, не знав навіть деяких українських класиків — просто забув їх після школи. А ще пригадав, що я музи­кант. І написав одну пісню. Вмію робити аранжування. От пісню написав, але руки не доходять довести її до пуття, бо треба перебратися у студію, співпрацювати з професійними гітаристами, співаками, а після карантину усі посилено взялися до роботи, і часу не залишилося.

А ще я взявся за розум, коли зважив­ся після першого місяця карантину. Тоді зрозумів, що так далі жити не можна, і почав займатися фізичною активністю, наскільки це можливо. А ще зрозумів, що я вже у тому віці, коли два місяці проліта­ють дуже швидко. Це якби я був молод­шим, мабуть, з глузду би з’їхав від того, що нічого не роблю і нікуди не йду.

Я кинув курити п’ять років тому. Був би я молодший, відчував би все по-іншому, і це був би великий стрес. Сьогодні можу сказати, що «проскочив» карантин дово­лі легко. Вдячний Богові і вищим силам за те, що вони вберегли мене від усіх не­приємностей, які могли б трапитися че­рез те, що з дому все ж таки у час каран­тину доводилося виїжджати. Треба було провідати маму, купувати їй продукти і ліки. Та й собі треба було щось придба­ти у магазині. Можливо, не все, що я хо­тів зробити на карантині, було зроблено, однак все минуло навіть краще, ніж мо­гло би бути.

А що мене справді хвилювало, і я цьо­го не приховую… 20 років я прожив у До­нецьку. У мене багато друзів звідти — пе­реселенців. Я постійно цікавився: як вони пройшли це, не маючи ресурсів і не маю­чи можливості, на відміну від інших, по­вернутися у свої домівки? Як їм бути? Мене це просто штовхало на сумні роз­думи. Я бачив деякі пости у соцмережах про доволі непросту ситуацію у тих, хто начебто й закріпився, однак не встиг «на­ростити м’язи». Я дуже переживав, од­нак ніхто не просив допомоги. Всі якось обходилися консультаціями податкової. З’ясувалося, що податкова служба абсо­лютно не готова до таких речей — держава на рівні законодавства не готова допома­гати людям. Керівники і власники великих торгових центрів, які живуть за рахунок оренди, яку платять магазини, повинні були не брати оренду з маленьких мага­зинів. Як мені стало відомо, ці власники, далеко не бідні люди, навіть готові були відмовитися від оренди, але держава якимось чином карала їх за це! Усе це під­тверджує те, що ми — країна поганих про­фесіоналів, і я просто молю Бога, щоб ті, від кого залежить прийняття рішень у на­шій країні, врешті, дійшли правильних ви­сновків. Бо не можна постійно виїжджати на старих запасах. Треба думати, става­ти кращими і рости професійно, насампе­ред у сфері державного правління.