Передплатити Підтримати

«Якщо мене призначать мовним омбудсменом — моє хобі стане роботою»

Ексклюзивне інтерв’ю зі Святославом Літинським, який понад вісім років захищає українську мову у судах

Фото з альбому Святослава Літинського

Таких людей, як доктор філософії і громадський діяч Святослав Літинський, що борються за українську мову не на словах, а конкретними діями, в Україні насправді мало. Математик за освітою, Святослав Літинський був першим громадянином України, якому вдалося через суд отримати внутрішній паспорт без сторінки із записом російською мовою. Дякуючи пану Святославу, маємо можливість читати інструкції і маркування зарубіжних виробів не мовою окупанта, а державною. А загалом пан Святослав у цій нелегкій боротьбі за права української мови вийшов переможцем у понад 40 судових справах! Тепер Літинський — кандидат на посаду Уповноваженого з захисту державної української мови, тобто мовного омбудсмена.

— Із 2012 року обстоює­те українську мову, якщо є порушення чинного законо­давства. Чому для вас це так принципово і важливо?

— Саме 2012-го я побачив, що йдуть сильні наступи на мову. Тоді було прийнято закон Ківа­лова-Колісниченка, спрямова­ний на демонтаж української мови як у державному, так і при­ватному використанні. Росія на­магалася нас асимілювати, і найдієвішим кроком для цього є нав’язати свою мову і забрати нашу. Закон Ківалова-Колісни­ченка йшов саме у цьому напря­мі. Якщо не будемо протидіяти, то нас, урешті-решт, асимілю­ють, захоплять. Бо, як відомо, немає мови — немає держави… Я розумів, що треба створюва­ти протидію, бо якщо просто не купувати йогурт чи ще щось, що не має українських написів, ре­зультативність буде невеликою. Спробував боротися з цим че­рез юридичну систему, судови­ми позовами. І побачив, що це працює ефективно.

— Ви — перший громадя­нин України, кому видали внутрішній паспорт без запи­су сторінки, на якій пишеться російською. Як вам вдалося це зробити?

— Я — перший, хто отримав та­кий паспорт за рішенням суду. Після того, як це сталося, один пан у коментарях написав, що йому також вдалося отримати внутрішній паспорт без сторін­ки з російським написом. Але не через суд, а завдяки сварці з паспортистом. Але з державним примусом вдалося саме мені. Я побачив передачу, в якій журна­лістка Оксана Маруняк розпові­дала, що мала потребу змінити паспорт, і обурювалася, чому їй одну сторінку внутрішнього пас­порта заповнили російською. Подивився законодавство. На той момент було два закони, які це регулювали. Згідно з од­ним законом, йшлося, що дру­га сторінка може бути заповнена тією мовою, якою хоче грома­дянин України. А інший закон говорив, що паспорт повинен бути заповнений українською, а алітерація — лише латинкою. Я дуже здивувався, чому всупе­реч цьому закону далі видають паспорти, в яких пишуть росій­ською. Як з’ясувалося, був під­законний нормативно-правовий акт, який підписав Захарчен­ко (колишній міністр внутрішніх справ. — Г. Я.). Там було написа­но, що друга сторінка має бути лише російською мовою. У мене була підстава заміни паспорта, бо був пошкоджений. Звернув­ся у державну міграційну служ­бу з вимогою видати мені пас­порт без запису російською, а вони відмовили мені у цьому проханні. Пояснював, що є за­кон, однак мені відмовили пись­мово. Цю відмову було не склад­но юридично оскаржити через суд, оскільки закони передба­чали інше. Це був знаковий суд, тому що ми фактично заявили: не хочемо бути тавровані, що ми — колоніальна держава, хо­чемо бути незалежні. Було при­ємно, що мене тоді підтримали вісім інших людей з різних об­ластей — від Закарпатської до Сумської. Я подав ще аналогіч­ні позови щодо своїх паспортів, і також їх виграв. І коли я виграв апеляцію, Кабмін, побачивши такий резонанс, затвердив зра­зок нових пластикових паспор­тів. Він не міг цього зробити про­тягом двох чи трьох років, а вже наші виграші у суді стали приво­дом, щоб був затверджений цей зразок і почали нарешті видава­ти паспорти нового зразка.

— У серпні 2015 року ви звернулися до МВС України з проханням надати автен­тичний переклад українською мовою виступу Арсена Ава­кова, який був зроблений не­державною мовою. Вам від­мовили, але ви знову подали до суду, який виграли. Чи не боялися кинути виклик само­му міністру внутрішніх справ?

— Якщо боятися, страх ско­вує. Тоді взагалі нічого людина не може робити. Тобто фактич­но сама визнає, що їй так підхо­дить. І доводить, що вона з цим змирилася.

— Завдяки вам компанія «Ів Роше Україна» тепер пере­кладає інформацію про свою продукцію українською, а не лише російською, як це було донедавна. Та й не лише ця компанія. Саме ви багато фірм примусили маркувати свою продукцію українською. Кого ще змусили зважати на державну мову в Україні?

— Я виграв близько 50 судів, але у тих справах ішлося не лише про мову, а й про зарплату освітя­нам. Справді, у деяких випадках ми відстояли своє право отри­мання в Україні інформації про товари, послуги, державну діяль­ність українською. Йдеться про багато великих компаній, скажі­мо, «Алло», «Бомонд», «Модна каста», «Самсунг», «Леново»… От недавно виграли суд щодо інтер­нет-провайдера, а також банків.

— Хто вам допомагає у цій боротьбі?

— Під час перших справ мені дуже допомогли адвокати Ан­дрій Яцишин та Ярослав Паш­ковський. А тепер юрист нашої громадської організації Олек­сандр Золотухін, який повністю веде усі ці справи.

— Але ще були суди стосов­но зняття регіонального ста­тусу російської мови у Харко­ві, Донецьку, Херсоні. Чому вас боліла душа за ці області?

— Є мовна карта. 2001 року був перепис населення, і люди говорили, яку мову вважають рідною. Якщо ці дані візуалізу­вати картою і показати ці райо­ни, де понад 50 відсотків людей вважають українську рідною і понад 50 відсотків вважають рід­ною якусь іншу мову, то 95 від­сотків з тих районів на сьогодні або анексовано, або окупова­но. Я би хотів, щоб моя держа­ва була цілісною у тих кордонах, в яких вона є. І якщо під впливом якихось зовнішніх сил депута­ти міськрд чомусь прийняли, що замість української мови можна використовувати якусь іншу ре­гіональну, то, вважаю, це йде на шкоду державі. Ба більше, Кон­ституційний Суд сказав, що за­кон Ківалова-Колісниченка був антиконституційним. А ці міс­ькради власне на базі некон­ституційного закону прийняли якісь свої ухвали про регіональні мови! По суті, якби у нас працю­вала держава, то прокуратура мала б у кожному з тих райо­нів скасувати це. Вона цього не зробила. То ми фактично зму­шуємо прокуратуру це зробити.

— Близько 40 позовів у бо­ротьбі за українську мову, і майже усі виграні. Який з цих судів був для вас найважчим?

— Перший. Почати у будь-якій справі є найскладніше. А вже якщо ти пройшов усі ці кола раз, другий, третій, то вже розумієш принципи функціонування судо­вої системи. Знаєш, на що суд­ді звертають увагу, що вважа­ють об’єктивним доказом, а що — ні. Тоді стає набагато легше, коли вже маєш практику. Впер­ше я подав до суду, коли купив пральну машину, розпакував і побачив, що там відсутні україн­ські написи.

— В електронному меню популярної мережі швидко­го харчування McDonald’s до­ступними є лише дві мови — українська та англійська. Це обурило частину користува­чів соцмереж, які вважають це дискримінацією росій­ськомовного населення Укра­їни, і навіть закликали до бой­коту ресторанів. Яка ваша думка з цього приводу?

— То не наші українці обурю­ються. То людина, яку підозрю­ють у злочині. До речі, у злочині, який ця людина вчинила безпо­середньо у McDonald’s. На мою думку, таку людину фінансує Ро­сійська Федерація, бо людина пробує це збурення якось підня­ти. Людина вважає, що всі тор­гові організації зобов’язані об­слуговувати нацменшин їхніми мовами. Але це неможливо ре­алізувати у країні, в якій є лише одна державна мова, а нацмен­шин близько 100. Тоді кожно­му продавцеві доведеться зна­ти іврит, болгарську, угорську, румунську… У нас кожен грома­дянин зобов’язаний знати лише одну мову — державну.

— То виходить, що McDonald’s показав свою принци­пову позицію?

— McDonald's виконує закон — надає інформацію українською мовою. Додатково вирішили надати і англійською, можли­во, через те, що мережа є між­народною. Закон не зобов’язує додавати жодну іншу мову.

— Ви — доктор фізико-мате­матичних наук, викладач, тож треба і до лекцій готувати­ся, і готуватися до судів. А ще допомагаєте хлопцям у зоні АТО. Як все встигаєте?

— Сам не знаю (сміється. — Г. Я.). Мені допомагає дружи­на Ярослава — програмістка, під­тримує мене і навіть скеровує. Ми разом вчилися в універси­теті. Багато спілкуємося, іноді вона каже, що в деяких випадках я надто м’яко поводжуся. А ще юрист Олександр Золотухін ле­вову частку роботи виконує. Та й відомо: якщо людина чогось дуже хоче, то вона це робить. А якщо каже, що не має часу, переваж­но це означає, що цю людину це менше цікавить, ніж щось інше.

— Кілька років тому робила інтерв’ю з вашою покійною бабусею Іриною Шуль про вашу маму — відому шахістку Марту Літинську. На моє за­питання, чи син Марти Літин­ської такий же талановитий у шахах, як його мама, бабу­ся відповіла: «Ні, не має зді­бностей до шахів». Це той ви­падок, коли природа на дітях відпочиває?

— Це саме той випадок (смі­ється. — Г. Я.). Я колись ходив у шаховий гурток. Трохи вмію гра­ти у шахи, але особливого та­ланту до цього, мабуть, Бог мені не дав.

— Мама не ображається?

— Ставиться з розумінням. У дитинстві вчила правильно ста­вити фігури, потім делегува­ла мене у шаховий гурток, який я відвідував кілька років, але це було не моє.

— Ви — один із кандида­тів на посаду уповноважено­го з захисту державної укра­їнської мови. Якщо станете мовним омбудсменом, що зробите у першу чергу?

— У першу чергу потрібно за­пустити Секретаріат уповно­важеного із захисту державної мови. Фактично цей Секрета­ріат мав би запрацювати ще з травня — через шість місяців після обрання першої уповно­важеної Тетяни Монакової, яка була обрана восени минулого року. Але, на жаль, їй не вдало­ся запустити цей Секретаріат. Немає держоргану, який пови­нен діяти, де має бути відпо­відний штат, юристи, які б вза­ємодіяли з Кабміном та іншими держорганами, а також з при­ватними підприємствами. Це найкритичніше питання — ство­рити цей орган. Бо фінансуван­ня у бюджеті передбачене, а органу нема.

— Якщо буде затвердже­но вашу кандидатуру, вам тоді доведеться звільнитися з основної роботи?

— Так. Тоді доведеться пере­їжджати до Києва. Це для мене виклик, але дуже важлива спра­ва для держави. І я готовий до цього. Тоді моє хобі переросте у роботу.

Ще більше новин від «Високого Замку»?
Долучайтеся до нас у Telegram