«Як не вступила у театральний, дала собі слово: вступатиму, поки не вступлю»

Ексклюзивне інтерв’ю з молодою українською актрисою Наталією Бабенко

Наталія Бабенко. Фото телеканалу "Україна"

Лише рік тому Наталія Бабенко закінчила Університет театру та кіно імені Карпенка-Карого, однак її вже добре знають глядачі. У світ кінематографа вона увійшла у ролі Поліни у кримінальному детективі «Відділ 44». Потім був «Звонар», «Брати по крові»… Був і повний метр — стрічка «Пульс», у якій Наталія Бабенко зіграла головну роль. А канал «Україна» зараз транслює 24-серійну мелодраму «Зречення», у якій Наталія Бабенко зіграла одну з головних ролей. Про нову роль слідчої Саші, впертість та особисте життя Наталія Бабенко розповіла журналістові «ВЗ».

— Наталю, розкажіть про свою ге­роїню.

— Це дівчина, яка втратила батьків. Щоб «докопатися» до правди, захотіла бути слідчим. Коли з’ясовує усі обстави­ни, перед нею відкриваються такі «паз­ли»… Про них наразі не можу розповісти, бо тоді нецікаво буде дивитися фільми. Моя героїня — сильна і вольова, зі стриж­нем усередині, та, попри це, залишаєть­ся наївною і не втрачає жіночності. Вона може бути ранимою, як і кожна жінка, коли справа торкається кохання.

— Ви схожі з нею?

— У певних моментах. На мою думку, я у житті сильніша, ніж Саша.

— Як слідчому, у певних моментах вам доводиться користуватися збро­єю. Що відчували, коли вперше взяли пістолет у руки?

— О, враження дуже сильні. У тебе по­чинає битися серце з такою силою, бо ж ти розумієш, що тримаєш у руках не бу­тафорський пістолет, а справжній. Коли йдеш у тир і стріляєш справжніми патро­нами — дуже страшно. Бо розумієш, що в руках зброя, а довкола команда, 60 осіб, один твій неправильний рух — і можуть бути наслідки… Тому треба бути макси­мально сконцентрованою і особливо від­повідальнрю.

— Вам сподобалося?

— Дуже! Тепер хочу піти в тир і на­вчитися добре стріляти. Хочу зрозумі­ти, наскільки я можу це робити влучно. Це класна розрядка! Коли у тебе пога­ний настрій і адреналін зашкалює, от там можна настрій підняти — від одного до ста відразу. Ух!

— Чому вирішили стати актрисою?

— У семирічному віці я пішла вчитися у музичну школу. А у дитячому садочку за­ймалася гімнастикою — легко сідала на шпагат. Я бачила себе вже тоді артист­кою, страшенно хотіла співати. Однак потім зрозуміла, що мої вокальні дані не такі, якими би могли бути, що співаю не­погано, але не настільки добре, щоб ви­йти на естраду і співати. Тому приблиз­но у сьомому класі я зрозуміла, що хочу бути актрисою. І тоді сказала батькам, що поїду до Києва вступати у театраль­ний інститут.

— Пощастило вступити за першим разом?

— Ні. Я поїхала після дев’ятого класу і вступила у коледж. А в інститут вступи­ла з другої спроби, бо у попередній рік мене не взяли. Я була трохи більших роз­мірів (сміється. — Г. Я.), зі щічками. Ба­гато чого мені казали, через що мене не взяли… Розумієте, кожен майстер на­бирає, так би мовити, під себе. Є багато талановитих людей, яких просто не бе­руть, бо майстер уже набрав собі людей потрібного типажу. А от ти не потрапля­єш під той типаж. Але якщо тобі не щас­тить вступити за першим разом, треба обов’язково йти наступного року, а потім ще, якщо треба. Акторська професія — для сильних людей. Тут дуже велика кон­куренція. Якщо на знімальному майдан­чику тебе затвердили на головну роль, ти приходиш, і ти — на своєму місці. А якщо в інституті тобі будуть давати головні ролі, то буде страшна тиснява серед колег. Починається з’ясовування — а чим я гір­ший, чому мені не дали цю роль? Почи­наються амбіції, і слабких людей це дуже ламає. Тому ця професія — для сильних! Я ще на початку собі сказала: якщо не вступлю з першого разу, буду пробувати­ся наступного року. І буду вступати доти, поки не вступлю.

— Ви така вперта?

— Мені здається, що така риса харак­теру у мене з народження. Я з дитинства така: якщо мені чогось хотілося, я йшла до цього. І не треба зважати, якщо хтось каже: у тебе це не вийде, це не твоє. Ко­жен з нас може значно більше, просто треба у потрібний момент зібратися і руха­тися вперед, працювати над собою і знову йти. Я не кажу — йти по головах. Це не моя історія. І я цього страшенно не люблю. Усе треба робити чесно, без підлості.

— Зазвичай актори читають про себе відгуки. Реагуєте на критику?

— Тут все дуже неоднозначно. Ти мо­жеш бути позитивним персонажем, а гля­дачі якось холодно поставляться до твоєї роботи і героїні. А можна зіграти негатив­ного персонажа, і глядачі просто закоху­ються. Намагаюся читати відгуки, на деякі навіть відписую, і завжди дякую за підказ­ки і компліменти.

— Ви багато знімаєтеся. Як витриму­єте такий режим і насичений графік?

— Не знаю, але мені це страшенно по­добається. Не належу до тих людей, які стогнуть: «О… завтра вже інший майдан­чик, треба туди їхати». Для мене в кайф такі переміщення — з одного знімального майданчика на інший. Бо саме у такі мо­менти можна перезавантажитися. Це як отримати друге дихання. Ти вливаєшся в іншу атмосферу, де є інші люди. Люблю, коли маю багато роботи. А для відпочин­ку мені достатньо кількох днів.

— Особисте життя не страждає від цього? Чи кар’єра на першому місці?

— Якщо людина — твоя, вона прийма­тиме тебе, яку би роботу ти не викону­вав. І навіть з таким насиченим графіком, як у мене. У мене були стосунки трива­лий час, але ми розійшлися. І зараз мені дуже комфортно.

— Яким має бути той, єдиний?

— Це має бути людина з почуттям гу­мору. Якщо людина вміє жартувати — це вже успіх. Якщо дівчину можна розсмі­шити, значить, все у тебе добре. Якщо ви любите і вас люблять, усе решта вже додається, і людина буде робити все для того, щоб тобі було комфортно. Він буде щирим, вірним, добрим, турботливим. Як би це банально не звучало, але осно­вний фактор — кохайте і будьте коханими. Усе решта — це те, з чим можна працюва­ти, коли ви у парі і над стосунками пра­цюєте разом.

— Судячи з вашого інстаграму, можна зробити висновок, що ви лю­бите стильно одягатися. Самі підби­раєте одяг чи вам у цьому допомагає стиліст?

— Усе сама підбираю. Головне, щоб було до душі і комфортно. Останнім ча­сом я перейшла на все спортивне. Купую худі (різновид светра з м’якого трикота­жу чи флісу з капюшоном. — Г. Я.), костю­ми. Мені у цьому зручно і тепло. А якщо це ще й стильно, то це як додатковий бо­нус. Але нема такого, щоб я полювала за брендами. Хоча також дуже люблю носи­ти сукні і спідниці.

— Як ставитеся до зміни іміджу у ка­дрі? Скажімо, якщо доведеться під­стригти волосся чи перефарбуватися в інший колір?

— Це дуже цікаво — змінити імідж. Що стосується фарбування, то мені впер­ше змінили колір на час зйомок у фільмі «Пульс». Трохи висвітлили. Коли я впер­ше себе побачила з висвітленими пас­мами, то прийшла додому і розплакала­ся. Настільки це виглядало незвично. Але вже звикла. І якщо мені тепер скажуть, що треба перефарбувати волосся в ін­ший колір — то, звісно, погоджуся. Якщо це заважатиме іншим проєктам, то є на такий випадок перуки. І я з величезним задоволенням погоджуся «приміряти» на себе інші кольори та різні довжини.

— Чи маєте якісь свої акторські за­борони? Скажімо, зйомки оголе­ною…

— Не можу сказати, що маю заборони. Спочатку треба читати сценарій і розумі­ти, що маю робити. Що стосується бійок — я лише «за». От маю намір піти на кас­кадерські курси, бо акторові це потрібно. Каскадери потрібні у кадрі для підстра­ховки, але якщо актор може виконати якийсь трюк сам — це дуже добре. Знає­те, я в університеті стрибала через фор­тепіано. Не впевнена, що змогла б по­вторити це зараз, бо минуло трохи часу. Але тоді я пишалася сама собою. Стри­бали хлопці, ними всі захоплювалися. А тут раптом стрибнула я!

— Щоб так стрибати, треба підтри­мувати себе у спортивній формі. Як у вас з цим?

— Безмежно вдячна знімальній ко­манді «Пульсу», де я зіграла спортсмен­ку-легкоатлетку. Для цієї ролі я ходила у зал і займалася індивідуально з трене­ром. Моя героїня — легкоатлетка. Зараз, на жаль, мені бракує для цього часу, але як тільки матиму таку можливість, продо­вжу тренування. Що стосується їжі, на­магаюся їсти правильну їжу і у певний час. Головне — не наїстися і лягти спати. Намагаюся також їсти страви з мінімаль­ною обробкою — відварене, парове, за­печене. Кашки, салатики. Хоча, на мою думку, можна собі дозволити все, але не­великими порціями і у певний час. Якщо хочеться шматок піци, то краще з’їсти його вранці. Треба контролювати свої забаганки. Навіть якщо людина набирає трохи зайвої ваги, може себе проконтролювати. Позайматися у залі кілька днів і посидіти на дієті — все зайве піде.