«Те, що нам «впіндюрили», не є контрактом! Він не підписується «колхозом»

Коли готувалася до інтерв’ю з Анатолієм Хостікоєвим, мене цікавила його думка про популярні нині антрепризи як альтернативу стаціонарним театрам, чиновників «від культури», чутки про доцільність існування репертуарного театру. Адже понад сорок років актор — на професійній сцені, працював у найкращих національних театрах України: Марії Заньковецької, Лесі Українки, Івана Франка. Та я навіть гадки не мала, що пан Анатолій так правдиво, без натяків та упереджень, розкаже про насущні проблеми в театральному мистецтві. Чому за вистави з російськими «зірками» український глядач колись був готовий платити шалені гроші? Чи вміємо ми цінувати своїх, вітчизняних професіоналів? Про це народний артист України Анатолій Хостікоєв розповів в ексклюзивному та відвертому інтерв’ю «ВЗ».

— Пане Анатолію, у всіх ци­вілізованих країнах світу ар­тисти працюють за контрак­тною системою. Кілька років тому запровадили її і в Укра­їні. Та чому українські митці нею незадоволені?

— Те, що нам підсунули під виглядом контрактної систе­ми, насправді ніякого стосун­ку до контракту не має. Це «туф­та», мета якої — залякати в першу чергу акторів, режисерів, музи­кантів, загнати їх у стійло, а по­тім театральну спільноту пере­творити у стадо, яким, як відомо, зручно керувати. Причому ті, хто придумав цю, вибачте, «муру», прикриваються гучними заява­ми про так званий європейський досвід, начебто вони про нього щось знають. Насправді вони і в театри не ходять, а в наші, укра­їнські театри, тим більше.

Переконаний, що єдиним ба­жанням таких діячів є величезна жага заволодіти театральними приміщеннями, в яких вони мали б можливість на власний роз­суд творити те, що заманеться, а трупу… розігнати. Не випадко­во ж точаться розмови про до­цільність існування репертуар­ного театру. Це звичайнісінький рейдерський напад… Чому б ні?! Адже у них — влада, і влада, як їм здається, безстрокова.

Хочеться запитати: а що ви зробили для українського теа­тру? Кому допомогли? Що збу­дували? І чому вирішили, що ма­єте право руйнувати те, чого не створювали? Може, тому, що отримуєте величезну зарплат­ню, на яку не заслуговуєте?

— Що, на вашу думку, має бути обумовлено в контракті?

— Контракт мають уклада­ти з кожним актором окремо, як це роблять у Європі. Повинно бути обговорено безліч по­зицій: кількість вистав, які має зіграти актор протягом трива­лості контракту, які нові ролі га­рантує керівник, розмір зарплат­ні, штрафні санкції з обох сторін, умови праці і ще безліч поло­жень, над якими треба працюва­ти… Тобто це копітка, дуже сер­йозна і відповідальна робота, яка потребує часу та професіо­налізму. Тим часом проштовхну­ли цю злочинну ініціативу через парламент, порушивши при цьо­му кілька статей Конституції, до того ж з п’ятого разу (я маю це відео). Те, що нам «впіндюрили», не є контрактом! Він не підпису­ється «колхозом»! Контракт має бути індивідуальним!

На жаль, цю, вибачте, фігню (маю на увазі контракт) підписав президент Порошенко. Але пре­тензії не до нього. Йому подали так, наче парламент проголосу­вав доленосне рішення, яке вря­тувало не тільки театр, а й увесь український мистецький простір. І тепер маємо його виконувати?! Проґавили час… Раніше треба було думати… Хоча…

Коли головний режисер зань­ківчан Федір Стригун став на за­хист актора Ярослава Кіргача, якого торік у вересні звільни­ли з театру, я відчув, що наступ­ним буде Федір Миколайович. Бо нині чинний контракт перед­бачає мовчазну згоду, в основі його — страх, приниження, без­діяльність і страусина здатність ховати голову у пісок, в кращо­му разі — ховати очі, щоб… вижи­ти. У Федора Стригуна таких «та­лантів» немає.

Пригадую, давним-давно Стригун лежав у лікарні і дик­тував мені, молодому артис­ту, текст і розписував мізансце­ни прем’єри, що мала відбутися за тиждень. Він рятував виставу. Вводив мене на роль, яку він дов­го репетирував, але так і не зі­грав. І це за мить до операції, яка невідомо чим могла для Стригу­на закінчитися! Тепер таку силь­ну, красиву людину, могутнього актора, що може бігати і танцю­вати по воді у фільмі «Пропала грамота», який навряд чи диви­лися чиновники «від культури», хочуть зламати і змусити мов­чати. Не думаю, що художній ке­рівник заньківчан міг самотужки, без підтримки і вказівки «зверху» піти на такий крок… Але чинов­ники, міністри і директори мина­ють, а Стригун залишається, дай Боже йому здоров’я! Кожному воздасться по вірі його!

— П'ятнадцять літ тому ви разом з Богданом Бенюком вперше в Україні створили свою театральну компанію. В ті роки у нас часто гастролю­вали російські театри. Конку­ренції не відчували?

— Формально наша театраль­на компанія була антрепризою, а по суті — театром. З двоярусними декораціями, зі своїм світлом, музичною апаратурою, своїми костюмами і, найголовніше, — з класною драматургією. П’ять ви­став! У нас не було конкурентів, адже української антрепризи на той час ще не було. Лише з Ро­сії наїжджали заробітчани, відомі з фільмів актори, які заполонили театральний простір України. Ні, я не про тодішні гастролі мого улюбленого театру Ленком або театру Райкіна. Віддаю належ­не справжнім акторам, хоча за­раз про це мені не хочеться го­ворити. Я — про «локшину», яку вішали на вуха нашому привітно­му глядачеві. Достатньо було в афіші зазначити, що у виставі за­йняті «зірки», відомі з таких-то і таких-то фільмів, як публіка го­това була платити шалені гроші, аби тільки побачити знамениту фізіономію. У цьому немає нічо­го поганого, навпаки, любов до актора — зрозуміле явище, адже артист може перенести глядача в інший вимір, вселити віру, на­дію і так далі. Але…

Якщо російські актори приїж­джають без декорацій, без кос­тюмів, без драматургії, позича­ють у наших цехах два стільці, стіл, диван, паперові квіти і гра­ють якусь фігню, а наша публіка кричить «браво»!.. Це вже через край!

Чи знаємо ми собі ціну? По­судіть самі. За роль Воланда я розділив Гран-прі міжнародно­го булгаковського фестивалю зі Смоктуновським. Так сталося. Один відомий український кри­тик сказав мені: «Анатолію, му­сиш пишатися, що став на один щабель з великим Смоктунов­ським!». А я йому: «Мудак, це ти мусиш пишатися, що в Україні є такий актор, і написати про це!». Думаєте, написав?! І не думав! «В своём отечестве…».

— Нещодавно ви заявили про себе і як про обдарова­ного режисера та драматур­га. На сцені київського теа­тру Франка успішно відбулася прем’єра вашої вистави The Best. Чула, з нею пов’язана цікава історія…

— Якось побачив кліп Тіни Тер­нер на пісню The Best. Я був у за­хваті!

Така жінка, з такою енергети­кою… Вона не давала мені спо­кою. Я міг слухати цю пісню без­ліч разів, у моїй уяві спливали різні образи і фантазії. Раптом уявив, як цю пісню може заспіва­ти Наталя Сумська. Тепер я вже не спав через Сумську!

Але одне діло заспівати на концерті, після чого вислухати у спину: «Теж мені… Тіна Тернер!», зовсім інше — виконати пісню в образі Тіни у театральній виста­ві. Думав-думав і написав п’єсу, поставив виставу та музично її оформив. Ніколи не відчував та­кого творчого екстазу. Не люблю хвалитись, але я молодець!

На ролі запросив чудових ак­трис: Людмилу Смородіну, На­талю Сумську і Любу Кубюк. У кожної їхньої героїні — своя істо­рія. Кожна з них — по своєму The Best. От роль підполковника за­лишив собі. Вистава не є влас­ністю театру Франка. Це неза­лежна вистава, яку граємо в театрі Франка, за що дуже вдяч­ний керівництву театру.

Знаючи наших «поціновувачів», я «блефонув». Написав в афіші: «Вистава створена за ранніми оповіданнями відомо­го американського письменни­ка Артура Хейлі, автора романів «Готель», «Аеропорт». Я не знав, як глядач сприйме виставу, і ви­рішив так: будуть лаяти — ска­жу: «Це не я, це — Артур Хейлі, всі претензії до нього». Мені справ­ді імпонує цей автор, тому вирі­шив, що його ім’я мені допомо­же, і я ним прикрився.

Я далекий від думки, що ви­става всім сподобається, осо­бливо після того, як я відкрив таємницю. Однак такого палко­го глядацького прийому на пер­ших виставах не сподівався. А після того, як Наталя Сумська в образі Рози Борисівни зі слова­ми «Можна подумати… Тіна Тер­нер… Чим я гірша?!» співає зна­менитий хіт The Best, публіці вже байдуже, п’єсу написав Артур Хейлі чи хтось інший.

Незабаром привеземо до Львова виставу «Люкс для іно­земців». Те, що організатори га­стролей знову пропонують нам зустріч з львівським глядачем, свідчить про те, що нам вдало­ся переконати галичан у щирості і любові до них. Прекрасний ак­торський ансамбль: Наталя Сум­ська, Богдан Бенюк, Ігор Рубаш­кін, Ганна Сирбу, Леся Власова, Денис Мартинов і колоритний Василь Мазур. Знаєте, як у фут­болі? Команда виграла матч — молодці футболісти, програла — винен тренер! Так само в те­атрі. Як режисер цієї вистави, беру на себе відповідальність за те, що не подобається глядачам. Хоча в місті Лева вийду на сце­ну як актор. Скучив за оплеска­ми львів’ян!

В театрі Франка працюю 40 років. Люблю і вболіваю за цей театр! А заньківчанський театр — моя перша любов на все життя! Саме львівський глядач вперше у моєму творчому житті пестив мене своїми оплесками.

— З дитинства мріяли про сцену?

— Про що ви?! Навіть не думав, що стану актором. Хотів стати геологом, мандрівником, співа­ти пісні біля вогнища, сплавляти­ся річками… Займався баскет­болом, грав за молодіжну збірну України, закінчив музичну школу, клас баяна. І все це завдяки сво­їй бабусі. У театральний вступив лише тому, що біля входу в один з корпусів побачив дуже краси­вих дівчат, які весело про щось щебетали. На табличці прочи­тав: «Інститут театрального мис­тецтва імені Карпенка-Карого». Хто такий? Поняття не маю! Бай­дуже! Зате які дівчата!

— Ваші сини — Георгій та В’ячеслав — талановиті акто­ри. Це й не дивно. Адже ви­росли за лаштунками театру…

— У моїх синів просто не було іншого шляху, бо з дитинства знали, що таке театр, і дуже рано пізнали смак оплесків. Старший син Георгій зробив добрий по­чаток у театрі Франка. Особливо приємно усіх здивував у виставі «Всі його сини». Георгій викону­вав роль трьох моїх синів: один — біологічний, ще двоє — клоно­вані. Син створив три різні обра­зи, перевтілився у трьох різних людей. Без гриму! І так перекон­ливо, що після перегляду один критик спитав: «Чому Хостікоєв вийшов на поклон лише зі сво­їм сином? А ті два актори де?». Я спочатку не зрозумів, а потім з режисером Віталієм Малаховим почали сміятися. Було дуже при­ємно! Зараз Георгій знімається в кіно. Має свою антрепризу, якою займається разом зі своєю дру­жиною.

Щодо сина Славка, прига­дую дотепний випадок. Якось ми з Наталкою Сумською (дружи­на Анатолія Хостікоєва. — В. Ш.) грали виставу «Крихітка Цахес», а Славко, якому було три роки, сидів за кулісами на колінах у по­мічника режисера. Раптом ма­лий зіскакує з колін і вибігає на сцену до мами. Наталка підхо­пила його на руки, і сцену ми вже дограли утрьох. На наступну ви­ставу пошила йому костюмчик, і вже на ту саму мізансцену син вибігав на «свою» репліку, а на поклін виходив з усіма акторами. Тож акторський стаж у Славка почався з трьох років. Нині йому — 23, актор театру Франка.