Передплатити Підтримати
  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Коли почалася війна, робив усе для того, аби не отримати пропозиції їхати на зйомки до Росії»

«Коли почалася війна, робив усе для того, аби не отримати пропозиції їхати на зйомки до Росії»

Ексклюзивне інтерв’ю з відомим українським актором Олегом Савкіним

Фото з особистого альбому Олега Савкіна

Відомий український актор Олег Савкін народився у столиці Азербайджану, тож, зрозуміло, української мови ані у почат­кових класах у Баку, ані у старших класах у Харкові не вивчав. Однак, попри це, актор чудово володіє українською. Тепер Олег Савкін — актор столичного Театру російської драми імені Лесі Українки, який не має вільної хвилини, бо як не репетиції і ви­стави, то зйомки у нових фільмах і серіалах. Він добре знаний не лише глядачам в Україні, а й у Польщі. Польські глядачі полю­били його за виконання головної ролі у серіалі «На Вспульней». Зірку польського телебачення, українського актора запросили як зірку у шоу «Танці з зірками». А тепер Олег Савкін виступив продюсером, і у свій перший продюсерський проєкт запросив знану українську актрису Наталію Васько. Про виставу «Вулкан пристрасті», роботу у Польщі, єдину премію та забобони Олег Савкін розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналістові «ВЗ».

— Пане Олеже, нещодав­но ви зі своєю колегою по зні­мальному майданчику Ната­лею Васько зіграли у новій виставі «Вулкан пристрас­ті», що стала вашою першою продюсерською роботою. Чому саме Наталю Васько за­просили у цей проєкт?

— Вибір впав на Наталю не­випадково, бо ми неодноразо­во грали у кіно подружню пару. Щось схоже я захотів зробити і на сценічних підмостках. Мате­ріал складно знайти такий, щоб сподобався нам обом, але мені вдалося. Наталя погодилася. Я у цій роботі не лише продюсер, тут і моя постановка, моє бачен­ня, переробка п’єси. Одне сло­во, у проєкт внесено багато но­вого. Чому я став продюсером проєкту? Так завжди буває, коли працюєш у театрі, за тебе усе ро­блять адміністратор, режисер те­атру, акторові залишається тільки добре відіграти свою роль. А коли хочеш зіграти щось сам, треба знайти на це гроші і виступити продюсером. Як каже прислів’я: «Хто платить, той і замовляє му­зику» (сміється. — Г. Я.).

— Чула, що на репетиці­ях було не все гладко. У пев­ні моменти «здіймалася буря»…

— Це трохи перебільшено. Але робота на сцені ніколи не залишає нас байдужими, коли щось не виходить, а ми, акто­ри, — люди емоційні, то можемо і посперечатися. І це нормально, але головне кінцевий результат.

— Ви не лише кіноактор, а й театральний, оскільки і досі працюєте у Театрі драми іме­ні Лесі Українки. Де вам ком­фортніше — на знімальному майданчику чи на театраль­ній сцені?

— Кіномайданчик і театраль­ний простір — це, з одного боку, щось схоже, але насправді дуже різне. Добре, коли в актора є можливість працювати і там, і там. Так сталося, що я одра­зу після закінчення театрально­го інституту у Харкові отримав запрошення на велику роботу у кіно. Саме на Кіностудії імені Довженка знімали фільм за ро­маном Івана Стаднюка «Війна». А за розподілом мене скерува­ли у театр у місто Орел. Тому по­чав працювати і як кіноактор, і як театральний актор. Мій актор­ський стаж уже 32 роки. І усі ці роки паралельно працюю у те­атрі і в кіно. Мені комфортно на обох сценах.

— Ви знімалися не лише в Україні, а й у Польщі. Одним зі серіалів, де ви зіграли одну з головних ролей, був фільм «На Вспульней». Як ви потра­пили на зйомки за кордон і чи вас дублювали?

— Ні, мене не дублювали, я ви­вчив польську. На початку 90-х років я пройшов відбір серед п’яти тисяч акторів у театрі Ста­ніславського, що у Москві, і по­трапив у невеличку групу, яка поїхала до Варшави у мюзикл «Метро». Основний склад мав їхати у театр на Бродвей, і щоб не залишати театр без акторів, поляки вирішили зробити такий мікс з білоруських, російських та українських акторів. Я там по­працював кілька місяців, а коли отримав пропозицію від режисе­ра Миколи Мащенка у його кар­тину «Вінчання зі смертю», одра­зу ж повернувся. За цей період я налагодив контакти, і тоді ще дуже молодий Єжи Гудейко ство­рював акторську агенцію у Вар­шаві. Я там залишив свої дані. Довго не було жодних запро­шень, аж у 2002 році мені наді­слали запрошення зіграти в од­ній лише серії фільму «На добре і на зле». А за кілька років отримав пропозицію від Анджея Вайди зі­грати у його фільмі «Катинь». І лише тоді мене запросили у се­ріал «На Вспульней». Ніхто не ду­мав, що я там буду довго працю­вати, бо це спочатку мала бути лише одна серія для мене. Мій герой був негативним персона­жем, як кажуть, мав «чорний ха­рактер». Але так сталося, що моя робота сподобалася і продю­серам, і режисерам, і, що най­головніше, глядачам. Вже тоді продюсер мені казав, щоб вчив польську мову, бо вони вже ба­чили мене у цьому серіалі як го­ловного героя. На початках я мови не знав, але розумів. Зна­єте, як той собака, що все розу­міє, але сказати не може (смієть­ся. — Г. Я.). І я почав вчити мову. Поставився до цього дуже сер­йозно, сам навчився писати, сам собі перекладав і згодом непога­но вже нею володів. П’ять років я працював у цьому серіалі, і з не­гативного персонажа згодом пе­ретворився на героя-коханця.

— А як зараз зі зйомками у Польщі?

— Після серіалу «На Вспуль­ней» у мене були пропозиції, але з певних причин я не міг їх при­йняти. Тепер думаю, може, я тоді і неправильно вчинив. Був 2008 рік. Пригадуєте, 08.08.08? (Ро­сія розпочала війну на території Грузії. — Г. Я.). Я тоді працював у серіалі «На Вспульней», зай­шов у нього у 2007 році і працю­вав до 2012 року. А паралельно брав участь у польських «Танцях з зірками» і мав зйомки у Москві у фільмі «Аннушка». Це був такий собі «бермудський трикутник» — Київ, Варшава, Москва. Коли трапилися страшні події у Грузії, я всю інформацію мав з москов­ського телебачення. Натомість у Варшаві було зовсім інше став­лення до подій у Грузії. А я мав багаж совєтський, тож стовід­сотково довіряв московській ін­формації про події у Грузії. Саме у цей момент мені запропонува­ли зіграти у спільному польсько-швейцарському повнометраж­ному фільмі, в якому йдеться про історію однієї бабусі-полячки, яку відправила в заслання у Ка­захстан російська влада. Для по­ляків це дуже болючий момент. Мені ж запропонували зіграти го­ловну роль — начальника концта­бору, де треба було довести, що все погане — це російське, а все добре — польське. Я відмовився. Розумієте, мій дідусь по мате­ринській лінії — поляк, а по тато­вій — пройшов від Сталінграда аж до Будапешта, де отримав по­ранення. Мені тоді пропонували дуже високий гонорар, але мої переконання не дозволяли пере­ступити через себе. Я не міг зра­дити пам’ять свого дідуся, який воював. Тепер, після 2014 року, я багато чого переосмислив і пе­реглянув свої погляди, зрозумів, наскільки я був далеким від істи­ни, як і більшість з нас. Поки тебе це не торкнулося особисто, ти ні­чого не можеш зрозуміти.

— Польські глядачі вас по­любили і навіть запросили у свій проєкт «Танці з зірками», де ви танцювали у парі з про­фесійною танцівницею Ката­жиною Крупою. Може, про­фесійно займалися танцями?

— Щоб аж так професійно — то ні, але я завжди був дуже пластичний, танцював і у шко­лі, і у студентські роки, та й вза­галі, дискотек у старших класах не пропускав. Для мене це був стиль життя. Пригадуєте, був та­кий індійський фільм «Танцівник диско»? В якийсь момент я і був тим танцівником диско.

— Ми поговорили про поль­ський кінематограф. А тепер — про російський. Свого часу ви багато знімалися у Росії. Від­тоді, як почалася війна, пере­стали їздити на зйомки до Ро­сії. Вас не запрошують чи це ваша принципова позиція?

— Для того, щоб зніматися у ро­сійських серіалах, не обов’язково треба було їздити до Росії, оскіль­ки знімальним майданчиком ро­сійських фільмів часто слугувала українська натура. Були, звісно, винятки. Як-от фільм «Аннуш­ка», який знімали на Валдаї. Я був єдиним актором, якого запроси­ли з України. Це був 2009 рік. А коли почалася в Україні війна, у нас стало більше своєї продукції і акторам вистачало роботи вдо­ма, та й у кожного був свій вибір. Це як у тому випадку, коли лю­дина ніколи не ходила до церк­ви, а потім раптом з’ясувалося, що вона стала надто богоміль­ною. На це смішно дивитися. Так і в кінематографі. За аналогією, я би також не хотів себе виставля­ти як дуже принципову людину, але я робив все для того, аби не отримувати пропозицій їхати на зйомки до Росії. Намагався від­городити себе від зайвих спокус. До речі, у мене в Москві живуть родичі. Востаннє я там був 2015 року, коли треба було попроща­тися з рідною для мене людиною, яка відходила в інший світ.

— У фільмі Василя Вітра «Далі польоту стріли» ви впер­ше на знімальному майдан­чику заговорили українською (1989). Вітер усі свої філь­ми знімав українською, і та­кою була його умова для акто­рів, які були задіяні у картині. Складно було, адже у школі ви ніколи не вчили української?

— Річ у тім, що я тоді працював у Росії, в Орлі, а в Україну при­їжджав лише на зйомки. Дуже вдячний Василеві, що він саме мене запросив і дав мені цю можливість увійти в український мовний світ. Я досі пам’ятаю вірш, який я повинен був вивчи­ти для ролі: «Дорога моя жінко, золота моя муко, я до неба злі­тав, я тинявся, як мана, я, цілу­ючи подумки золоті твої руки, сміявся і плакав, мов дитина мала…». Як можна забути такі чудові рядки?

— Маючи за плечима стіль­ки зіграних ролей, чи можете сказати, що в Україні сьогод­ні знімають добротне україн­ське кіно?

— І раніше знімали добротне кіно. Я ще застав період, коли на кіностудії Довженка одно­часно знімали від 30 до 40 кар­тин. А працювали ще й «Укрте­лефільм», Одеська кіностудія. А потім були складні часи. Ми стали як бананова республі­ка з дешевою робочою силою і плацдармом для того, щоб тут знімали неукраїнські фільми. Бо так було дешевше. Остан­нім часом багато фільмів, зня­тих в Україні, заслуговують ви­сокої оцінки — «Гуцулка Ксеня», «Захар Беркут» та багато інших.

— Ви отримали нагоро­ду від українського видавни­цтва «Смолоскип». За що вам її вручили?

— До речі, це єдина моя від­знака. Бо не маю жодних звань і жодного разу мене більше ніхто не нагороджував. Отримав цю премію за роль Івана Чумака за романом Івана Багряного «Сад Гетсиманський». Це була перша екранізація його роману.

— Акторам не завжди со­лодко живеться. Бувають і кризові моменти навіть у та­ких акторів, як ви. Чи були вони у вас ці тяжкі часи?

— Не лише акторам, а й усім іншим людям було складно у 90-ті, коли не було роботи, бра­кувало грошей навіть на хар­чування. Тоді кіно не знімали, театри ледве виживали. Я тоді вперше поїхав до Польщі. Зна­єте, що робив? Працював на приватній будові у Ченстохові. Йшов вулицею, побачив будо­ву і попросив взяти мене на ро­боту. Мене взяли. Знаєте, мені завжди було дуже комфортно у Польщі. Можливо, через те, що маю польське коріння. На будо­ві мене не обділяли зарплатою. Мені платили 10 доларів на день. Тоді це були дуже великі гроші. Колега, з яким я працював, за­просив мене до себе додому. Вони з дружиною мали двокім­натне помешкання, і одну кімна­ту виділили мені. Пані Барбара готувала нам з колегою снідан­ки, давали канапки на роботу, а у неділю я ходив з нею до косте­лу. Пригадую, під час шоу «Танці з зірками» організатори запро­сили пані Барбару та її чоловіка у студію і влаштували нам зустріч. Це було так зворушливо! Про нас писала преса і показували у но­винах нашу історію знайомства.

— Багато акторів забобон­ні. А ви?

— Я теж. Наприклад, намага­юся ніколи не випустити з рук текст ролі. Якщо текст ролі падає на землю — це погана прикмета. А якщо це вже трапилося, треба швиденько сісти на ці листочки і відразу ж підняти їх з підлоги.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Коли почалася війна, робив усе для того, аби не отримати пропозиції їхати на зйомки до Росії»