«Коли почалася війна, робив усе для того, аби не отримати пропозиції їхати на зйомки до Росії»

Відомий український актор Олег Савкін народився у столиці Азербайджану, тож, зрозуміло, української мови ані у почат­кових класах у Баку, ані у старших класах у Харкові не вивчав. Однак, попри це, актор чудово володіє українською. Тепер Олег Савкін — актор столичного Театру російської драми імені Лесі Українки, який не має вільної хвилини, бо як не репетиції і ви­стави, то зйомки у нових фільмах і серіалах. Він добре знаний не лише глядачам в Україні, а й у Польщі. Польські глядачі полю­били його за виконання головної ролі у серіалі «На Вспульней». Зірку польського телебачення, українського актора запросили як зірку у шоу «Танці з зірками». А тепер Олег Савкін виступив продюсером, і у свій перший продюсерський проєкт запросив знану українську актрису Наталію Васько. Про виставу «Вулкан пристрасті», роботу у Польщі, єдину премію та забобони Олег Савкін розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналістові «ВЗ».

— Пане Олеже, нещодав­но ви зі своєю колегою по зні­мальному майданчику Ната­лею Васько зіграли у новій виставі «Вулкан пристрас­ті», що стала вашою першою продюсерською роботою. Чому саме Наталю Васько за­просили у цей проєкт?

— Вибір впав на Наталю не­випадково, бо ми неодноразо­во грали у кіно подружню пару. Щось схоже я захотів зробити і на сценічних підмостках. Мате­ріал складно знайти такий, щоб сподобався нам обом, але мені вдалося. Наталя погодилася. Я у цій роботі не лише продюсер, тут і моя постановка, моє бачен­ня, переробка п’єси. Одне сло­во, у проєкт внесено багато но­вого. Чому я став продюсером проєкту? Так завжди буває, коли працюєш у театрі, за тебе усе ро­блять адміністратор, режисер те­атру, акторові залишається тільки добре відіграти свою роль. А коли хочеш зіграти щось сам, треба знайти на це гроші і виступити продюсером. Як каже прислів’я: «Хто платить, той і замовляє му­зику» (сміється. — Г. Я.).

— Чула, що на репетиці­ях було не все гладко. У пев­ні моменти «здіймалася буря»…

— Це трохи перебільшено. Але робота на сцені ніколи не залишає нас байдужими, коли щось не виходить, а ми, акто­ри, — люди емоційні, то можемо і посперечатися. І це нормально, але головне кінцевий результат.

— Ви не лише кіноактор, а й театральний, оскільки і досі працюєте у Театрі драми іме­ні Лесі Українки. Де вам ком­фортніше — на знімальному майданчику чи на театраль­ній сцені?

— Кіномайданчик і театраль­ний простір — це, з одного боку, щось схоже, але насправді дуже різне. Добре, коли в актора є можливість працювати і там, і там. Так сталося, що я одра­зу після закінчення театрально­го інституту у Харкові отримав запрошення на велику роботу у кіно. Саме на Кіностудії імені Довженка знімали фільм за ро­маном Івана Стаднюка «Війна». А за розподілом мене скерува­ли у театр у місто Орел. Тому по­чав працювати і як кіноактор, і як театральний актор. Мій актор­ський стаж уже 32 роки. І усі ці роки паралельно працюю у те­атрі і в кіно. Мені комфортно на обох сценах.

— Ви знімалися не лише в Україні, а й у Польщі. Одним зі серіалів, де ви зіграли одну з головних ролей, був фільм «На Вспульней». Як ви потра­пили на зйомки за кордон і чи вас дублювали?

— Ні, мене не дублювали, я ви­вчив польську. На початку 90-х років я пройшов відбір серед п’яти тисяч акторів у театрі Ста­ніславського, що у Москві, і по­трапив у невеличку групу, яка поїхала до Варшави у мюзикл «Метро». Основний склад мав їхати у театр на Бродвей, і щоб не залишати театр без акторів, поляки вирішили зробити такий мікс з білоруських, російських та українських акторів. Я там по­працював кілька місяців, а коли отримав пропозицію від режисе­ра Миколи Мащенка у його кар­тину «Вінчання зі смертю», одра­зу ж повернувся. За цей період я налагодив контакти, і тоді ще дуже молодий Єжи Гудейко ство­рював акторську агенцію у Вар­шаві. Я там залишив свої дані. Довго не було жодних запро­шень, аж у 2002 році мені наді­слали запрошення зіграти в од­ній лише серії фільму «На добре і на зле». А за кілька років отримав пропозицію від Анджея Вайди зі­грати у його фільмі «Катинь». І лише тоді мене запросили у се­ріал «На Вспульней». Ніхто не ду­мав, що я там буду довго працю­вати, бо це спочатку мала бути лише одна серія для мене. Мій герой був негативним персона­жем, як кажуть, мав «чорний ха­рактер». Але так сталося, що моя робота сподобалася і продю­серам, і режисерам, і, що най­головніше, глядачам. Вже тоді продюсер мені казав, щоб вчив польську мову, бо вони вже ба­чили мене у цьому серіалі як го­ловного героя. На початках я мови не знав, але розумів. Зна­єте, як той собака, що все розу­міє, але сказати не може (смієть­ся. — Г. Я.). І я почав вчити мову. Поставився до цього дуже сер­йозно, сам навчився писати, сам собі перекладав і згодом непога­но вже нею володів. П’ять років я працював у цьому серіалі, і з не­гативного персонажа згодом пе­ретворився на героя-коханця.

— А як зараз зі зйомками у Польщі?

— Після серіалу «На Вспуль­ней» у мене були пропозиції, але з певних причин я не міг їх при­йняти. Тепер думаю, може, я тоді і неправильно вчинив. Був 2008 рік. Пригадуєте, 08.08.08? (Ро­сія розпочала війну на території Грузії. — Г. Я.). Я тоді працював у серіалі «На Вспульней», зай­шов у нього у 2007 році і працю­вав до 2012 року. А паралельно брав участь у польських «Танцях з зірками» і мав зйомки у Москві у фільмі «Аннушка». Це був такий собі «бермудський трикутник» — Київ, Варшава, Москва. Коли трапилися страшні події у Грузії, я всю інформацію мав з москов­ського телебачення. Натомість у Варшаві було зовсім інше став­лення до подій у Грузії. А я мав багаж совєтський, тож стовід­сотково довіряв московській ін­формації про події у Грузії. Саме у цей момент мені запропонува­ли зіграти у спільному польсько-швейцарському повнометраж­ному фільмі, в якому йдеться про історію однієї бабусі-полячки, яку відправила в заслання у Ка­захстан російська влада. Для по­ляків це дуже болючий момент. Мені ж запропонували зіграти го­ловну роль — начальника концта­бору, де треба було довести, що все погане — це російське, а все добре — польське. Я відмовився. Розумієте, мій дідусь по мате­ринській лінії — поляк, а по тато­вій — пройшов від Сталінграда аж до Будапешта, де отримав по­ранення. Мені тоді пропонували дуже високий гонорар, але мої переконання не дозволяли пере­ступити через себе. Я не міг зра­дити пам’ять свого дідуся, який воював. Тепер, після 2014 року, я багато чого переосмислив і пе­реглянув свої погляди, зрозумів, наскільки я був далеким від істи­ни, як і більшість з нас. Поки тебе це не торкнулося особисто, ти ні­чого не можеш зрозуміти.

— Польські глядачі вас по­любили і навіть запросили у свій проєкт «Танці з зірками», де ви танцювали у парі з про­фесійною танцівницею Ката­жиною Крупою. Може, про­фесійно займалися танцями?

— Щоб аж так професійно — то ні, але я завжди був дуже пластичний, танцював і у шко­лі, і у студентські роки, та й вза­галі, дискотек у старших класах не пропускав. Для мене це був стиль життя. Пригадуєте, був та­кий індійський фільм «Танцівник диско»? В якийсь момент я і був тим танцівником диско.

— Ми поговорили про поль­ський кінематограф. А тепер — про російський. Свого часу ви багато знімалися у Росії. Від­тоді, як почалася війна, пере­стали їздити на зйомки до Ро­сії. Вас не запрошують чи це ваша принципова позиція?

— Для того, щоб зніматися у ро­сійських серіалах, не обов’язково треба було їздити до Росії, оскіль­ки знімальним майданчиком ро­сійських фільмів часто слугувала українська натура. Були, звісно, винятки. Як-от фільм «Аннуш­ка», який знімали на Валдаї. Я був єдиним актором, якого запроси­ли з України. Це був 2009 рік. А коли почалася в Україні війна, у нас стало більше своєї продукції і акторам вистачало роботи вдо­ма, та й у кожного був свій вибір. Це як у тому випадку, коли лю­дина ніколи не ходила до церк­ви, а потім раптом з’ясувалося, що вона стала надто богоміль­ною. На це смішно дивитися. Так і в кінематографі. За аналогією, я би також не хотів себе виставля­ти як дуже принципову людину, але я робив все для того, аби не отримувати пропозицій їхати на зйомки до Росії. Намагався від­городити себе від зайвих спокус. До речі, у мене в Москві живуть родичі. Востаннє я там був 2015 року, коли треба було попроща­тися з рідною для мене людиною, яка відходила в інший світ.

— У фільмі Василя Вітра «Далі польоту стріли» ви впер­ше на знімальному майдан­чику заговорили українською (1989). Вітер усі свої філь­ми знімав українською, і та­кою була його умова для акто­рів, які були задіяні у картині. Складно було, адже у школі ви ніколи не вчили української?

— Річ у тім, що я тоді працював у Росії, в Орлі, а в Україну при­їжджав лише на зйомки. Дуже вдячний Василеві, що він саме мене запросив і дав мені цю можливість увійти в український мовний світ. Я досі пам’ятаю вірш, який я повинен був вивчи­ти для ролі: «Дорога моя жінко, золота моя муко, я до неба злі­тав, я тинявся, як мана, я, цілу­ючи подумки золоті твої руки, сміявся і плакав, мов дитина мала…». Як можна забути такі чудові рядки?

— Маючи за плечима стіль­ки зіграних ролей, чи можете сказати, що в Україні сьогод­ні знімають добротне україн­ське кіно?

— І раніше знімали добротне кіно. Я ще застав період, коли на кіностудії Довженка одно­часно знімали від 30 до 40 кар­тин. А працювали ще й «Укрте­лефільм», Одеська кіностудія. А потім були складні часи. Ми стали як бананова республі­ка з дешевою робочою силою і плацдармом для того, щоб тут знімали неукраїнські фільми. Бо так було дешевше. Остан­нім часом багато фільмів, зня­тих в Україні, заслуговують ви­сокої оцінки — «Гуцулка Ксеня», «Захар Беркут» та багато інших.

— Ви отримали нагоро­ду від українського видавни­цтва «Смолоскип». За що вам її вручили?

— До речі, це єдина моя від­знака. Бо не маю жодних звань і жодного разу мене більше ніхто не нагороджував. Отримав цю премію за роль Івана Чумака за романом Івана Багряного «Сад Гетсиманський». Це була перша екранізація його роману.

— Акторам не завжди со­лодко живеться. Бувають і кризові моменти навіть у та­ких акторів, як ви. Чи були вони у вас ці тяжкі часи?

— Не лише акторам, а й усім іншим людям було складно у 90-ті, коли не було роботи, бра­кувало грошей навіть на хар­чування. Тоді кіно не знімали, театри ледве виживали. Я тоді вперше поїхав до Польщі. Зна­єте, що робив? Працював на приватній будові у Ченстохові. Йшов вулицею, побачив будо­ву і попросив взяти мене на ро­боту. Мене взяли. Знаєте, мені завжди було дуже комфортно у Польщі. Можливо, через те, що маю польське коріння. На будо­ві мене не обділяли зарплатою. Мені платили 10 доларів на день. Тоді це були дуже великі гроші. Колега, з яким я працював, за­просив мене до себе додому. Вони з дружиною мали двокім­натне помешкання, і одну кімна­ту виділили мені. Пані Барбара готувала нам з колегою снідан­ки, давали канапки на роботу, а у неділю я ходив з нею до косте­лу. Пригадую, під час шоу «Танці з зірками» організатори запро­сили пані Барбару та її чоловіка у студію і влаштували нам зустріч. Це було так зворушливо! Про нас писала преса і показували у но­винах нашу історію знайомства.

— Багато акторів забобон­ні. А ви?

— Я теж. Наприклад, намага­юся ніколи не випустити з рук текст ролі. Якщо текст ролі падає на землю — це погана прикмета. А якщо це вже трапилося, треба швиденько сісти на ці листочки і відразу ж підняти їх з підлоги.