«Папа Римський просив бути простішим з людьми…»

Наймолодший католицький єпископ Степан Сус — про власну місію, допомогу військовим, новий церковний календар, свою активність у соцмережах

отець Степан Сус

Через кілька днів у Патріар­шому соборі Воскресіння у Києві відбудеться архієрей­ська хіротонія (висвячення) отця Степана Суса, якого 15 листопада Синод Укра­їнської греко-католицької церкви призначив куріальним єпископом Патріаршої курії УГКЦ. Головним святителем владики-номінанта стане гла­ва цієї Церкви Блаженніший Святослав, а співсвятителя­ми — владика Ігор Возьняк, митрополит Львівський, а також владика Павло Хом­ницький, єпарх Стемфорд­ський. 38-річний Степан Сус, екснастоятель Гарнізонного храму Святих апостолів Петра і Павла у Львові, стане наймо­лодшим католицьким єписко­пом у світі.

— Отче Степане, для тих, хто не посвячений у церковну термінологію, перекладіть на цивільну мову ваш новий ти­тул, ваші нові обов’язки…

— Займатимуся усім тим, що доручить глава нашої Церкви. Головна моя місія як єпископа у Києві — бути помічником для Блаженнішого Святослава, і в тих обставинах, де він не зможе бути присутнім, представляти від його імені нашу Церкву.

— Так би мовити, будете його правою рукою…

— Можна сказати і так. Рев­но допомагатиму Блаженнішо­му Святославу, щоб наша Церк­ва розвивалася.

— У повідомленнях про призначення сказано, що вам «надано титулярний осідок Зігріса»…

— Йдеться по колишню єпар­хію, церковну територію, яка більше не є єпархією, бо у пев­ні історичні моменти її ліквідува­ли. Кожен єпископ у Церкві має мати свою єпархію, осідок. Зва­жаючи на те, що я своєї єпархії не матиму, бо більше буду зайнятий у куріяльних справах гла­ви Церкви, таким єпископам, як я, у різних країнах світу на­дають титулярні осідки, колишні єпархії. Мені випала честь ста­ти єпископом Зігріса. Я там не був, це дуже далеко від України — територія Лівану, Єгипту. По­передньо цей титул мав влади­ка Михаїл Гринчишин, єпископ у Парижі. Він уже відійшов у ві­чність, тому цей титул переда­но мені.

— Якими словами вас бла­гословляв Папа Римський Франциск? Які настанови да­вав глава Ватикану?

— У той момент, коли мене об­рали єпископом, не мав мож­ливості особисто зустрітися з понтифіком. Але на попередній зустрічі Папа давав мені вказів­ку, як і всім — бути вірним Церкві, служити Богові і людям, намага­тися бути якомога простішим з ними. Так само, як Ісус Христос, священник має бути доступним, людяним.

— Вам приємно, коли про Степана Суса кажуть як про наймолодшого єпископа?

— Мені страшно! Бо це ве­лика відповідальність. Склався стереотип, що коли когось на­зивають владикою, то це має бути поважний чоловік 50−55 років солідного вигляду, з бо­родою. Я таким не зможу бути у свої 38. Не зможу грати якусь роль — буду самим собою. Я не готувався стати єпископом. На­вчався у семінарії, став священ­ником, військовим капеланом. Але так стається, що одного дня твоє життя круто змінюється. Ти розумієш, що треба йти до но­вих горизонтів, куди тебе кличе Церква.

— Ви покидаєте служіння у Гарнізонному храмі Петра і Павла у Львові. Є побоюван­ня, що через це загальмуєть­ся реставрація святині. У що обходиться відновлення хра­му, хто дає кошти?

— Мені приємно, що залишаю все у хороший час, коли все розвивається. А ще залишаю все у хороших руках. За ці роки не лише сам намагався бути до­брим настоятелем цього храму — усі наші отці, капелани брали участь у цьому процесі, добре з ним ознайомлені. Це допомо­же і далі належним чином роби­ти реставрацію. Більшу частину стелі нашого храму уже віднов­лено. Плануємо завершити ро­боти у кінці 2021 року. Треба ще вкласти 10 млн грн. Завдяки ба­гатьом доброчинцям, жителям Львова, меценатам із закордо­ну, нам вдається успішно онов­лювати храм. Навіть дещо ви­переджати графік. Завдяки тому, що залучили до реставра­ції більше людей, «зекономили» рік. Хочу наперед запросити на відкриття оновленого нашо­го храму усіх парафіян, жителів Львова, туристів. У 2021 році ви побачите реставроване склепін­ня над центральною частиною храму — а це тисяча квадрат­них метрів унікальних розписів! Принагідно хочу добрим словом згадати наших польських дру­зів з інституту «Полоніка», які ак­тивно допомагають, аби ми мо­гли цю реставрацію завершити.

— Ви багато опікуєтеся на­шими військовими. Знаю, ге­роєві однієї з моїх публікацій допомогли у Лондоні поста­вити біонічний протез на ногу. Як і де шукаєте кошти на оздоровлення воїнів?

— Своїм девізом я обрав сло­ва апостола Павла «Бог бага­тий милосердям». Меценатам по всьому світу розповідаю, що нам вдалося уже зробити. І це спонукає багатьох підтримува­ти тих, хто цього потребує. За останні роки на допомогу пора­неним нашим захисникам, їхнім родинам, дітям військових, яких торкнула війна, зібрали понад 40 млн грн. І далі дбатиму про наших воїнів.

— Доля котрого із оборон­ців України вас зворушила особливо?

— Мене вразила сім’я зі Льво­ва, в якій загинув єдиний син. Ро­дина пережила величезну траге­дію, війна залишила глибокі рани в її серці. Ми часто зустрічали­ся. І через три роки після втрати сина ця родина зважилася вси­новити маленького хлопчика. Ця родина нині дуже щаслива. Для багатьох військових вона є при­кладом. Так, війна залишає по собі великі шрами. Але якщо ми довіряємо Богові і поруч є бага­то тих, хто підтримує, — ніщо не є страшним! Навіть після перене­сених втрат можна не побоятися відчинити двері свого дому, своє серце для нового життя. У Львів­ській області є чотири родини, які всиновили чужих дітей, втра­тивши своїх. Такі історії мене на­дихають на те, щоб допомагати іншим, дбати про них, підтриму­вати.

— У вашому храмі при­ймають таїнство хрещення, шлюбу. На жаль, доводиться і проводжати воїнів в остан­ню дорогу. Які утішливі слова знаходите для родичів заги­блих захисників України?

— Для кожної людини, яка пережила трагедію, важливою є не сама розрада. Навряд чи принесуть полегшення цим лю­дям наші слова на кшталт «я тебе розумію». Інколи достат­ньо бути поруч. Є життєві ситуа­ції, для виходу з яких ми не зна­йдемо потрібних у ту хвилину слів. Але деколи наша мовчаз­на присутність говорить біль­ше, аніж слова співчуття. У мо­менти, коли хтось переживає трагедію, моє покликання як душпастиря, як і покликання ін­ших людей, — сказати цій люди­ні, що є поруч з нею. Я не зможу повернути все назад, але гото­вий бути біля неї стільки, скіль­ки це потрібно. Це допомагає згорьованим рухатися далі, ди­витися у майбутнє, бути впев­неними. З часом ці люди дяку­ють, що у кризових ситуаціях ми багато зробили саме своєю присутністю.

— Останнім часом у нашо­му суспільстві пожвавила­ся дискусія про перенесення свята Різдва із 7 січня на 25 грудня. Як ставитеся до цієї ймовірної календарної ре­форми? Чи не викличе вона сум’яття серед українських християн?

— Будь-які реформи склад­ні і болючі. Хтось їх сприймає, а хтось — ні. Наше суспільство частково готове до того, щоб перейти на новий церковний ка­лендар. Але робити це треба де­лікатно. Не можемо допустити, щоб новий церковний календар став причиною розбрату. Сус­пільство має дозріти до всьо­го. Ми багато говоримо про єв­роінтеграцію — але цього мало! Щоби бути в Європі, треба мен­тально дійти до цього. Наші люди повинні бути свідомими також того, що не лише Різдво буде перенесено, а й інші свя­та, до відзначення яких у певний день всі звикли, — як-от свято великомученика Романа, свято Андрія, Покрови Матері Божої. Їх, у разі зміни календаря, від­значатимуть в інші дні…

— Ви не зовсім вписуєтеся у класичний образ духівника. Активно користуєтеся соцмережами, робите ліричні фото, займаєтеся спортом. Складається враження, що у такий спосіб хочете прива­бити до церкви молодь…

— Перш за все, намагаюся іти в ногу з часом у всіх добрих речах. За умов розвитку сис­тем комунікації їх треба вико­ристовувати задля людей, щоб достукатися до їхніх сердець. Якби Ісус Христос жив у ХХІ сто­літті, точно використовував би усе те позитивне, що й ми…

Владика-номінант Степан Сус уміє знайти підхід до кожного... Фото з домашнього архіву отця Степана Суса.

Для молоді важливо насам­перед, щоб Церква була для неї цікавою. Упродовж віків склада­ються стереотипи, що Церква — це тільки молитва. Але Церква це також і соціальне служіння, те ж волонтерство, спорт, бага­то інших добрих справ, які люди роблять, незважаючи на конфе­сійну належність. До волонтер­ства ми залучаємо багато моло­дих, які навіть не знають «Отче наш», які шукають Бога у своєму житті. А як їм знайти Його, якщо скажемо їм, що Церква — тіль­ки для віруючих? Моє завдання у соцмережах — говорити людям про те, що бути християнином — це не страшно, а цікаво. І тоді бачиш сенс свого життя. Розу­мієш, що живеш для когось. Ба­гато молодих «інтернетників», бачачи, що їхні ровесники ста­ють волонтерами, допомагають бездомним, дбають про сиріт, відвідують християнські захо­ди — розуміють, що церква є для них ще й тим місцем, де можна отримати знання про те, як дати собі раду, як долати життєві ви­крути…

— Як вам стає у пригоді знання п’яти мов?

— Знати мови — це мати клю­чі до сердець багатьох людей. Не лишень українців приверта­ти до Бога, а й громадян усього світу, які шукають свою стежку до Всевишнього. Завдяки знанню мов можу залучити до до­брих справ людей з різних ку­точків планети. Завдяки цьому наші пасторальні проєкти (до­помога пораненим, дітям-си­ротам) стають глобальними.

— У чому саме вам допома­гає знання російської? Де ви нею послуговуєтеся? Про що і з ким розмовляєте?

— Кілька разів спілкувався російською на сході України, коли був у зоні АТО-ООС. Інко­ли варто говорити з місцевими людьми російською — для того, щоб вони почали розмовляти українською мовою. Це мож­ливість достукатися до сер­дець цих людей, дізнатися від них щось більше. Ті, хто ставить мовне питання як проблему у нашому суспільстві, вдаються до крайнощів. Мова не може бути елементом політики. Вона має бути елементом комунікації і порозуміння. Якщо ми кажемо про схід України, який є росій­ськомовним, то мені здається, що до людей на цих територі­ях треба звертатися тією мо­вою, яку вони розуміють. Тоді самі захочуть говорити мовою, яка є загальною для всієї дер­жави. Кілька разів у цьому пе­ресвідчився. Коли звертався до когось російською, ця люди­на починала відповідати мені українською.

— Які слова напередод­ні нинішнього Різдва хотіли б адресувати співвітчизни­кам?

— Хочу побажати всім миру, радості, добра. Пам’ятайте, Різдво — це свято, коли Гос­подь приходить в історію нашо­го життя для того, щоб підтри­мати, зрозуміти, допомогти. Щоб ніхто не почувався само­тнім, відкинутим, непочутим, незрозумілим. Щоб усі зроста­ли в любові, у тих цінностях, які роблять нас щасливими і допо­магають рухатися вперед. Різд­во — це свято, коли маємо на­году бути обнятими маленьким дитятком Ісусом для того, щоб почуватися гідними, здатни­ми. Відчути, що можеш у цьо­му житті бути кращим, працю­вати для того, щоб наша країна ставала кращою. Бажаю всім нам могти! Робити все для того, щоб цей світ ставав світлом до­бра, радості, миру. Таким, про який говорить сам Господь.