«Під час підготовки до змагань, двічі на тиждень, можу скуштувати 50 грамів віскі або рому…»

Не минає і дня, щоб зі спортивних арен світу не надійшло повідомлення про українські перемоги. До однієї з них у ці дні доклався 21-річний студент Львівського державного університету фізичної культури ім. Івана Боберського, майстер спорту міжнародного класу Віктор Гладкий.

На чемпіонаті Європи з пауерліфтингу у фінському місті Тампере (дисципліна — «жим лежачи») наш «котигорошко» у заключній спробі віджав рекордну вагу — 235 кг і переконливо обійшов своїх конкурентів у ваговій категорії до 83 кг. До Суомі Віктор прибув у ранзі чемпіона світу — це звання наш краянин завоював наприкінці серпня у канадській Реджайні. Торік із чемпіонату Європи серед юніорів у чеському Пльзені Віктор теж привіз нагороду найвищого ґатунку.

Кореспондент «Високого Замку» поспілкувався з галицьким богатирем: про особливості його улюбленого виду спорту, пережиті драми, тріумфи, про життя поза помостом. І про те, яку роль у його здобутках відіграють близькі люди.

— Вікторе, чи не найперше на твою перемогу у Фінляндії відреагувала мама, яка стежила за перебігом змагань по Інтернету. Привітала, трішки дорікнула, що змусив її похвилюватися, але була рада, що «вирулив» ситуацію. Що за проблеми у тебе були на помості?

— Першою я взяв вагу у 220 кг. Потім зробив великий крок — замовив на 15 кг більше. На жаль, не вдалося віджати цю штангу. Технічно неправильно виконав підхід, тому не впорався з вагою. У спорті найменші дрібниці можуть все зіпсувати. Довелося сконцентруватися: краще зустрів штангу, краще обтягнувся. Якби і у повторній спробі не взяв 235 кг, був би лише третім. А це не входило у мої плани. За дві години до старту я зняв відео в Інстаграмі, де сказав своїм підписникам, що заберу своє заслужене місце. Знав, що більше, ніж я, на золоту нагороду не заслуговує ніхто.

— Розповідали, що на одному з міжнародних турнірів ти виступав з важкою травмою — і незважаючи на це, переміг.

— Було таке. Те, що сталося у мене, медики називають переломом таранної або надп’яткової кістки. Травму отримав на чемпіонаті Європи у Чехії. Під час виконання першої вправи, на присіданні, коли відходив з вагою 290 кг, переставляв стопу, і нога у мене «злетіла». Вона так хруснула, що, здається, це почули всі у залі. Я прийняв знеболювальне, зламану ногу «заморозили» — і пішов виступати далі. Ну і переміг…

— У таких випадках тренери бережуть своїх вихованців — здоров’я понад усе…

— Розумію, що у разі продовження виступів з пошкодженою ногою могло статися гірше. Але у мене не було іншого вибору — надто багато стояло на кону. У підготовку до чемпіонату я вклав дуже багато сил. Відступати не хотів. Рішення було усвідомленим. Сказав собі: будь-що ти повинен виграти ці змагання. Так і зробив.

— Чим для тебе цікавий пауерліфтинг?

— Більшість людей, які бачать, як спортсмен підкорює штангу, що удвічі-утричі перевищує його власну, сприймають наше заняття як видовище. А для мене кожне змагання, підготовка до нього — речі, які формують особистість, характер. Пауерліфтинг загартовує, виробляє дисциплінованість, внутрішній стержень, відчуття відповідальності. Зокрема перед тими, хто передає тобі свої знання.

— Сучасна молодь зазвичай віддає перевагу футболу, тенісу, баскетболу, за перемоги в яких можна заробити непогані гроші…
— Так, багато хто займається професійними видами спорту, які є комерційними. Пауерліфтинг — аматорський вид, тут борються за ідею, яка закладена у ньому. І тим він мені цікавий.

— Батьки не відраджували займатися силовим видом спорту?

— На початках насторожено сприйняли моє захоплення — переживали за здоров’я. Але коли побачили перший високий міжнародний результат — завойовану бронзову медаль на чемпіонаті світу — змінили свою думку, в усьому стали підтримувати мене. Ця підтримка — і моральна, і матеріальна. Можу розраховувати на неї у будь-яких ситуаціях.

— Багато твоїх ровесників хотіли б мати таку ж атлетичну фігуру, такі ж накачані м’язи. Який стиль життя має сповідувати молода людина, щоб виглядати богатирем?

— Нехай приходять до мене у зал на тренування — і я зроблю з них силача! У нашому виді важливо все: спеціальні тренування, дотримання режиму, «правильна» їжа. Щоправда, я вже дійшов до такого періоду, коли вже не треба багато тренуватися чи правильно харчуватися, аби бути у формі. Для мене вона — даність, я злився з нею. А на початках багато працював, щоб стати тим, ким є зараз: тренувався по п’ять разів на тиждень, носив зі собою до школи «правильну» їжу. У мене було складено спеціальний режим харчування, все було розписано по грамах. Коли у шкільній їдальні разом з гречкою нам давали сосиску, я її викидав, а їв прихоплене зі собою натуральне м’ясо із салатом.

— Відомо, що футболістів, легкоатлетів, гімнастів обмежують у споживанні солодкого, страв з борошна — щоб не набрали зайвої ваги…

— Обмежують не всіх. Є спортсмени дуже високого рівня, які навчилися не набирати зайвої ваги. У мене самого трапляється її недобір, тому стараюся вживати оптимальну їжу, з білковою, вуглеводною основою — м’ясо, каші. Намагаюся закинути у свій організм максимальну кількість калорій, щоби був їх профіцит, щоб міг набирати вагу, відповідно — була змога поліпшувати силові показники. Кожен спортсмен набирає ці калорії по-своєму. Мені у цьому допомагають торти і цукерки, охоче їх їм.

— А які обмеження в їжі, загалом у режимі приписують тобі тренери?

— Якихось табу нема. У спортивному харчуванні є обмеження щодо вживання під час тренувань напоїв-енергетиків — щоб не вони «не засвітилися» на допінг-контролі. Енергетиків я взагалі не вживаю.

— Спортсмени загалом — люди забобонні, особливо перед стартом. Ти маєш якийсь амулет, дотримуєшся якогось ритуалу, традицій?

— У мене є свої обереги. Серед них — срібний хрестик, який посвятила мама. Завжди зі мною і «щаслива» книжка, яку завжди вожу зі собою на змагання, перечитую багато разів. Це твір філософа-письменника Георгія Гурджієва «У пошуках буття». Книга багато чого відкрила мені, багато у чому змінила моє бачення світу, від неї багато чого почерпнув. Можливо, завдяки цьому у мене стійка психіка. Легко налаштовуюсь перед стартом, викладаюся на всі 200 можливих відсотків! Привчив себе до того, що перед виступом має бути все ідеально організовано, і все — по-моєму. Близькі люди про це добре знають, тому стараються робити тільки так, як кажу я. І не ставлять зайвих запитань. У цьому я — перфекціоніст. Якщо щось, як мовиться, іде не по фен-шую, це частково вибиває мене з колії. Люблю, коли все відбувається так, як запланував.

— Чи доводилося тобі богатирську силу застосовувати десь на хазяйстві?

— Таке трапляється постійно. Ось найсвіжіший приклад. У батьківському селі пронісся такий сильний шторм, що на цвинтарі знесло мармуровий пам’ятник вагою понад 200 кг. Довелося його з батьком піднімати. Фізичної праці не боюся. Вона дуже корисна — після такої роботи почуваєшся набагато впевненіше.

— А для самооборони силу коли-небудь використовував?

— Були і такі ситуації. Щоправда, першим я ніколи не розпускаю рук. Але якщо вже траплялися такі інциденти, доводилося давати відсіч. Мені шкода було моїх противників…

— Можеш порушити спортивний режим, коли потрапиш на весілля, день народження?

— Адекватно ставлюся до алкоголю, думаю, пауерліфтерам вживати його можна. Але помірно. Сам не проти десь-колись випити кілька його грамів — за умови, що йдеться про якісний алкоголь. Навіть під час підготовки до змагань двічі на тиждень можу скуштувати 50 грамів віскі або рому. Шкоди від такої мізерної кількості не буде. Зате є позитив — це розслабляє після «затиснутості» у ході тренувального процесу.

 — Багато хто дивується, що у такому «чоловічому» виді спорту твоїм тренером є представниця прекрасної половини. Які переваги відчуваєш від того, що до стартів тебе готує Марія Розторгуй?

— Немає значення, якої статі мій тренер. Важливо те, що він для мене — авторитет. Марія повірила у мене, коли я у спорті був, по суті, ніким. Вже на початках нашої співпраці вона запевнила, що я буду чемпіоном. На той час навіть подумати про це не міг. Але так сталося. І до цього ми прийшли разом.

— Як відзначаєш свої перемоги?

— Після виснажливих змагань, на яких віддаєш всі фізичні й емоційні сили, нема сил гуляти. Хочеться лягти спати і ні з ким ні про що не розмовляти.

— Твою кохану дівчину, як і тренера, звати Марією…

— І вона також мене у всьому підтримує. Насамперед — налаштовує морально. Бере на себе значний тягар завдань з моєї підготовки. Зокрема, готує їжу, яка потрібна пауерліфтерові. Всі люди, які мене оточують, справі мого життя віддають себе повністю. І я за це їм вдячний.