«Я завжди стильно одягався, бо сам собі шив»

Ексклюзивне інтерв’ю з заслуженим діячем мистецтв Михайлом Безпальківим, який в молодості працював моделлю

Попри те, що виставка «Ма­лярство», приурочена до 80-річчя Михайла Безпальківа, триває у Національному музеї імені Андрея Шептицького, художник запросив мене на інтерв’ю до себе додому. Я помешкання майстра швидше би назвала музеєм, бо в усіх кімнатах митця стіни заві­шані його картинами. Є у цій квартирі і кімната-майстерня, у якій народжуються твори великого майстра пензля. Про кожну свою роботу автор роз­повідає з таким захопленням, наче про виплекану дитину. Бо у кожен твір вкладено душу. І філософський зміст. На полот­нах — наче уся історія України. Він — великий її патріот і вірний син. У творах переважають сірі кольори, бо «не завжди за сонцем з’являється кольо­рова райдуга». Але є й багато життєдайних робіт, сповнених любові до людини та при­роди. За горнятком кави пан Михайло розповідає про те, як з дитинства мріяв малювати, про особисте життя і моду.

— Виставка «Малярство» — ретроспективна, — розпочав розмову Михайло Васильович. — Там є багато і ранніх робіт, і полотен, написаних років 20−30 тому, і, звісно, тих, які намалю­вав за останні два-три роки. Але є на цій виставці робота, яку не продам ніколи, — картина «Дід Михайло». Зі своїми студента­ми у 70-х роках кілька років по­спіль їздив у Карпати збирати етнографічний матеріал. Сту­денти жили у наметах, розбитих неподалік городу діда Михайла, який прожив 110 років. Щоро­ку дід чекав на наш приїзд. Коли я його малював, дідові було 99 років. Багато цікавого нам роз­повідав. Його начебто колись викрали цигани, він з ними бу­вав у різних країнах, в Італії, і ба­чив самого Гарібальді.

— Чи багато робіт вдається продавати після персональ­них виставок?

— На жаль, у нас нема людей, які би купували роботи. Як пра­вило, купують формалізм. Фор­мальне мистецтво зараз осо­бливо популяризують. Що таке формальне мистецтво і чому воно виникло? У ХІХ столітті де­яким народам заборонили ма­лювати людей. От вони й вига­дували щось таке оригінальне. Ця течія дійшла і до нашого часу. Не хочу сказати, що таке мис­тецтво погане чи нам не підхо­дить. Навпаки, деякі картини ес­тетично і гарно виглядають за рахунок з’єднання кольорів, то­нальностей. Це специфіка самої композиції. Але такі художники і їхні твори дуже далекі від сус­пільства. Як правило, призначе­ні для декорацій. А призначен­ня мистецтва не для декорацій! Не для того, щоб у помешканні над диваном повісити картину, яку хтось або зрозуміє, або й ні. Люди звикли, що має бути гар­но зроблено, щоб було позірне і красиве. Я не можу малювати те, що красиве, а те, що мені по­добається.

«Палац у саду», 1977.

— Ви у більшості картин по­казуєте історію своєї країни, її трагічну долю. За філософ­ський підхід до творчості вас називають художником-фі­лософом.

— Такий підхід до творчос­ті у моїй душі. Був час, коли я мало читав, то тоді також малю­вав натюрморти, щоб було гар­но і можна було продати. Але той період я перейшов. А зараз мене болить серце за мою Укра­їну, і цей біль я виливаю на по­лотно. От подивіться на картину, на якій зображена жінка з квіта­ми і монстри. Хіба треба пояс­нювати, що я хотів сказати цією роботою? Зараз працюю над картиною «Люди і олігархи». Там я все скажу. Хіба так може бути, що син якогось ділка став за­ступником міністра чи призна­чений на ще якусь іншу високу посаду і отримує зарплату 100 тисяч гривень? Хіба він розум­ніший від мене? Яка панує не­справедливість. Так, ми маємо незалежну Україну. Дякуючи По­рошенкові вдалося від’єднатися від Росії. У цьому є плюс і мінус. Мінус у тому, що гинуть люди — найважливіший ресурс.

— Пане Михайле, це за­раз ви — відомий художник. А коли зрозуміли, що можете і вмієте малювати?

— Від самого дитинства. На­віть себе не пам’ятаю у тому віці, коли почав малювати. Іноді мені здається, що я народився з олівцем. У нашій родині не було художників, але усі мої старші родичі були інтелігентні і мудрі люди. Моя прабабця прожила 103 роки. Їй було 11 років, коли помер Тарас Шевченко. Добре пам’ятаю свою бабуню, вона за­вжди співала. Мій тато був шев­цем, дядько — кравцем. Ніх­то мене не вчив малювати, але я робив копії малюнків. У шко­лі всі мене знали як художника — якісь плакати, стінгазети дору­чали тільки мені. Якось я почув по радіо виступ одного худож­ника. Написав на радіо листа з проханням, щоб мені розповіли, як треба малювати. Мого листа передали цьому художникові, і він по радіо розповідав для учня Безпалко, як треба малювати. Так я у школі став знаменитим.

— Чому Безпалко? Він не розібрав прізвища?

— Мій батько мав прізвище Безпалко. Оскільки я народився за Польщі, секретарка-полячка написала прізвище Безпальків. Цей урок по радіо дав мені дуже багато. Відтоді почав малювати правильно букет, тарілку чи ще якісь інші предмети.

— І після школи ви пішли в училище Труша?

— Ні. Відразу в інститут при­кладного і декоративного мис­тецтва. Але не пройшов за кон­курсом. І подав документи у Львівське технічне училище № 1 на спеціальність «бульдозерист і автокранівник». Закінчив його з гарними оцінками і за розпо­ділом поїхав до Харкова. Пра­цював за спеціальністю, але у вільний час ходив малювати. Одного разу, коли я малював, до мене підійшов якийсь чоло­вік і сказав: «Хлопче, ти гарно малюєш, але у тебе нема освіти. Хочеш заведу тебе у студію?». Три роки я вчився у тій студії.

— І лише тоді вступили в ін­ститут?

— Я їздив до Львова, склав іспити, але знову не пройшов за конкурсом. Потім ще раз… Лише після армії мені пощас­тило стати студентом інститу­ту прикладного і декоративного мистецтва. В армії я також ма­лював. Солдатів не відпускають за межі території, але оскільки я підстригав полковників і під­полковників, то мав певні пільги (сміється. — Г. Я.).

— Ви страшенно хотіли ма­лювати, чотири рази всту­пали. А стали студентом фа­культету моделювання одягу. Як це так?

— Мій вуйко був суперовим закрійником. Шив усім началь­никам і високопосадовцям кос­тюми. Коли я приїхав у відпустку з Харкова до Львова, він по­шив мені за останнім писком моди костюм. За «стилягами» тоді пильнували патрулі (ком­сомольські активісти. — Г. Я.). У кого були вузенькі штани, ло­вили і обрізали штанки. Нищили річ, бо це була «западная мода». Одного разу і до мене підійшли: «Ох, ти смотрі — стіляга!». Один схопив ножиці і хотів порізати їх. Але дівчата-комсомолки не дали: «Посмотрітє, как ето кра­сіво». А тепер відповім на ваше запитання: я любив шити і моде­лювати одяг. Своєму другові Во­лодимиру Яворівському пошив гарне пальто. Недавно на Фо­румі видавців ми зустрілися, пи­таю: «Володя, ти ще ходиш у мо­єму пальті?».

— А чому тоді не стали дру­гим Карлом Лагерфельдом?

— Бо переважила любов до малювання. Хоча я їздив і читав лекції про моду, але у той час на­давав перевагу живопису.

— Але ж ви і в Будинку мод працювали…

— Працював. В інституті була так звана практика. Я півро­ку працював у Львівському Бу­динку мод. Мої моделі возили не лише колишнім Союзом, а й у Німеччину, Францію. Я приду­мував цікаві речі та ще й сам був моделлю. Ходив подіумом і де­монстрував стильний одяг. Я ж колись був дуже красивий, мав кучеряве волосся (сміється. — Г. Я.). Мене просили, щоб я за­лишився у тому Будинку мод.

— А на замовлення комусь шили речі?

— Аякже! За спідницю брав 5 рублів, а за штани — 10−12. Не­погано на той час заробляв.

— А зараз стежите за мо­дою?

— Свого часу багато працю­вав над модою, написав бага­то статей на цю тему. Читав лек­ції на тему: «Мода і час», «Історія моди», у технікумі викладав «Іс­торію костюма» і моделювання. Тепер менше стежу за модою, бо в Академії мистецтв викла­даю предмет «Композиція». Ні­коли нікому не робив зауважень стосовно того, як людина до­пасувала одну річ до іншої. Це неетично би було. Але відчут­тя гармонії у мене є в усьому — у площині, кольорі і дизайні. З іншого боку, наша мода ча­сом така дивна, що важко зна­йти якесь зерно. Сам я завжди стильно і елегантно одягався, бо сам собі все шив. Пригадую, десь у 70-х роках пошив собі шкіряне пальто. Якось на вулиці зупинилася чорна машина, з неї вийшов грузин із запитанням — де я купив то пальто і проханням його продати. Звісно, я його не продав, але мене довго за тим пальтом у місті впізнавали. Так, я любив гарно одягатися, але це не було головним у моєму житті. Бо я хотів малювати і займатися графікою.

— Як довго працюєте над однією картиною?

— Можу за день написати, а трапляється, що й півроку тре­ба. Подивлюся, відкладу, потім знову повертаюся до неї.

— Буває, що замальовуєте роботу повністю?

— О, ще й скільки разів. Щось мені не сподобалося — раз, і пе­рекрив все.

— Не можу не запитати про секрет вашої молодості.

— Я чесна людина і кажу прав­ду: нема жодних секретів. На мою думку, треба багато чита­ти і багато думати. Я це все ро­блю. Маю багато друзів — щирих і порядних. Треба бути людиною і любити всіх. А ще дотримуюся режиму: лягаю спати не пізніше 10−11 вечора. Та, мені здається, що не від мене залежить те, як я виглядаю. Усе закладено у ге­нах. Мої бабусі і прабабусі довго жили і молодо виглядали.

— Ви зараз залишилися, на жаль, самі. Знаю, що у вас була цікава історія кохання…

— Моєї дружини нема понад два роки. Я і досі не можу при­йти до себе. Ми прожили щас­ливих 45 років. Я її безмеж­но любив. Та чому любив? Я і досі її люблю. Вона була моєю студенткою, і дуже красивою. Було якесь свято, я запросив її до танцю. І під час танцю запи­тав: «Ти вийдеш за мене?». Вона дала згоду…