«Під час війни на виборах ставку роблять на того, хто зможе виграти битву»

Богдан Кушнір добре знає, чого від України домагається Росія. Знає не з картинок телебачення чи газетних публікацій, а з реальних подій, учасником яких довелося бути. У 1995 році він відкрив один із перших українських кореспондентських пунктів у Москві, а під час російсько-української війни як офіцер Сил спеціальних операцій Збройних сил України брав участь у бойових діях на сході. У 2013 році у пригодницькому романі «Помста оперативника розвідки» Богдан Кушнір описав, як у Сочі зібралися керівники Служби зовнішньої розвідки Росії і під виглядом підготовки до зимової Олімпіади-2014 розробляли плани експансії в Україну. Через два місяці після виходу роману почалася російсько-українська війна.

— В одному з блогів ви писали, що під час президентських виборів можуть бути застосовані технології керованого хаосу? Що мали на увазі?

— Ми живемо в умовах війни з Російською Федерацією. Що роблять проросійські пар­тії та «п'ята колона» в Україні? Створюють «партії миру», закликають за будь-яку ціну домовитися з Путлером. Як заявив один ко­мік, він готовий стати на коліна й домовити­ся.

Що паралельно з цими процесами буде відбуватися? У тій чи іншій частині країни виникатимуть конфлікти, штучно провоку­ватимуть невдоволення. Російські підроз­діли інформаційно-психологічних операцій сіятимуть ворожнечу, невдоволення, страх і боязкість. Нинішня війна — це не тільки танки і ракети, це й інтелігентні хлопчики з комп’ютерами в руках, які здатні за допомо­гою інформаційних технологій збурити на­род і зіткнути між собою політичних опонен­тів. У їхньому арсеналі великий компонент засобів впливу на маси.

Пригадуєте, як у Львові на розтяжках пі­дірвалися два поліцейські або як зривали пам’ятники? Це був пробний камінь, як від­реагує українське суспільство. Коли наста­не активна фаза, таких вибухів буде в де­сятки разів більше. Ворожа інформаційна лавина охопить цілі регіони, сіючи страх і ненависть.

Але все залежить від нас з вами. Якщо не піддаватиметесь на ворожу пропаганду, ніх­то нас не розсварить. Ми це продемонстру­вали на Майдані, коли російська військово-диверсійна машина виявилася безсилою перед вибором народу.

На отруту завжди можна знайти проти­отруту. «П'ятій колоні», проросійським «го­лубам миру» протистоїть палке прагнення українців до економічної й духовної свобо­ди. Це історичний шанс, розрубали остан­ні ланцюги, якими нас намагалася поєдна­ти Росія.

— Ви працювали власкором «Моло­ді України» у Російській Федерації. Що особливо врізалось у пам’ять з тих ча­сів?

— У Москві у 1995 році на ґрант «Дому Свободи» відкрили чотири українські кор­пункти. Я став власкором «Молоді України». Щодня ходив у Державну думу — це нижня палата російського парламенту, і слухав, як депутати намагаються проштовхнути зако­нопроект про денонсацію Біловезьких до­мовленостей. При владі тоді був ще Борис Єльцин, який закликав йти в Європу, а депу­татам бракувало 30−40 голосів, щоб відро­дити СРСР. Такі веселі були часи! Вони весь час марили, як підняти з руїн розвалену ім­перію. Одного разу Єльцин зібрав силових міністрів і сердито запитав: «Як нам бути з Україною?».

Наступного дня на прес-конференції в міністерстві закордонних справ РФ я поці­кавився: «Як розуміти запитання президен­та? Політика Росії щодо України стає більш жорсткою і наступальною?» — «Та що ви, на­впаки!».

Отож вони всі ці роки готувались взяти реванш за розвалену імперію. Народ у біді, ледве кінці з кінцями зводить, а вони обіця­ли останню сорочку зняти, але створити так званий пояс стабільності навколо Росії. Ця доктрина народилася у кабінетах Служби зовнішньої розвідки Росії.

А щодо приходу до влади нового Гітлера — це був політологічний прогноз. Навіть у той час ясні голови говорили, що Росія — не регі­ональна, а світова проблема.

— А щодо сочинської Олімпіади? Як у романі з’явилася розповідь про підго­товку до експансії в Україну?

— Був 2012 рік. В Україні вели дискусії про зимову Олімпіаду-2022 у Карпатах. Я, спец­кор парламентської газети, полетів у Сочі, зустрівся з мером цього міста і розповів, як росіяни готуються до зимової Олімпіа­ди-2014. Здивувало напруження, яке вини­кало у спілкуванні з російськими чиновни­ками. Такого раніше не було. Вже тоді у повітрі пахло порохом. Добре знаю цей край — любив подорожувати по Чорноморсько­му узбережжю Кавказу. Пройшовся знайо­мими місцями, роздивився, що тут набуду­вали. І не тільки для Олімпіади. Після цього відрядження швидко дописав роман «Пом­ста оперативника розвідки». Це розповідь про те, як російські спецслужби створювали в Україні «пояс стабільності». Вони були пе­реконані, що Україна у них в руках, можливо, й тому розікрали гроші, виділені російським урядом на створення «п'ятої колони».

Роман «Помста оперативника розвідки» видавництво «Апріорі» надрукувало напри­кінці грудня 2013 року, а через кілька місяців після Олімпіади в Сочі військові підрозділи, які ніби забезпечували порядок, хлинули у Крим. Під час Олімпіади ви бачили новень­кі армійські джипи, які потім випливли на українському півострові.

— Ще один ваш роман присвячений російсько-українській війні. Які висно­вки зробили з побаченого на сході?

— Після демобілізації я видав роман «На лінії зіткнення. Любов і ненависть», де опи­сав усе найцікавіше, що врізалося у пам’ять. Бюджет фейкових «республік» майже та­кий, як у Молдови чи Вірменії. Платить Росія зі свого державного бюджету, де прописані таємні рядки для спеціальних операцій. За ці гроші привозять зброю, зарубіжних про­пагандистів, виплачують пенсії, щоб народ не збунтувався. На Донбасі відпрацьовують технології сучасної гібридної війни.

Коли ми наближалися до російського кордону, щоразу на наші мобільні сипали­ся СМС: «Сьогодні ти проливаєш кров на Донбасі, завтра будуть у тебе вдома». Ось так російські «голуби миру» нагадували про себе.

Чомусь найчастіше згадую командувача сектору «А», старого полковника. За час служби їх у мене було аж чотири, але остан­ній командувач особливо запам’ятався. Ми не мали до нього особливих симпатій, зану­да був рідкісний, але поважали. Він за два тижні навів ідеальний порядок. Командувати сектором непросто, бо війська — збірна «со­лянка» з різних округів і областей. Першим відправив за випивку рити окопи свого водія, потім начальника медслужби, офіцера служ­би тилу — депутата міськради. Сектор притих. Випивки припинилися. Після повернення у частину ще місяць не могли пити спиртного, жартували, що нам щось пороблено.

— Як в армії ставляться до Верховного головнокомандувача?

— Так, як ставляться у війську до свого ко­мандира. Ніхто не робить поправок на сим­патії чи антипатії: йде війна, накази треба виконувати. Що важливо, військові стали більш впевненими в собі, у своїй країні, а це за жодні гроші не купиш. Ці переміни відбу­лися останніми роками за часів Петра Поро­шенка.

— На чиєму боці будуть симпатії вій­ськових під час нинішніх президент­ських виборів?

— Це важливо, бо під час війни ми обира­ємо не тільки президента, а й Верховного головнокомандувача. Військові не тільки справжні патріоти, а й досить прагматичні люди. Під час війни вони ставку зроблять не на того, на чиєму боці їхні симпатії, а на того, хто зможе виграти битву.

Треба робити ставку на того, хто зможе гідно протистояти Росії, Путіну, бо йде війна. Чи є краща кандидатура Верховного голов­нокомандувача, ніж Петро Порошенко? На мій погляд, немає! Ми повинні припинити пі­дігрувати російським ботам з Ольгіно (відо­мий центр російських інформаційних дивер­сантів під Санкт-Петербургом) та нарікати на кожному кроці, що всі кандидати погані. Що бачимо у соціальних мережах. Хто має що сказати, той пише про позитивні сторони свого кандидата, а хто не може нічого сказа­ти, поширює бруд і фейки. Що поганого, ми самі знаємо, без кремлівської пропаганди, і самі наведемо у своєму домі порядок.

Більше позитиву і оптимізму, бо на песи­мізмі нічого путнього не збудуємо.

— Якого сценарію можна чекати від Кремля?

— Зараз усі сили кинуто на вибори в Україні. Вони готові ставку зробити на будь-кого, лиш би не виграв Петро Поро­шенко. Тоді вся російська пропаганда буде кричати: бачите, українці не підтримали курс Порошенка «Геть від Москви». Ось що нині потрібно Путлеру і Кремлю.

Наша довідка

Богдан Кушнір — автор пригодницьких романів «Помста оперативника розвід­ки», «Невидима павутина», «На лінії зіткнення. Любов і ненависть». Ці прозаїчні твори, написані на грані документалізму, побачили світ у видавництвах «Яросла­вів Вал» (Київ) та «Фоліо» (Харків). Письменницький стиль Богдана Кушніра — пи­сати про реальні події, учасником чи очевидцем яких довелося бути.

Народився на Самбірщині, закінчив університет ім. І. Франка, працював у про­відних всеукраїнських виданнях. У 1995−1996 роках — власний кореспондент «Мо­лоді України» у Москві. Викладав в університеті «паблік рилейшнз» та журналіст­ські розслідування. З 2010-го працює у парламентській газеті «Голос України».

Під час російсько-української війни служив на сході у Силах спеціальних опера­цій Збройних сил України, учасник бойових дій.